Велика лiкарська казка

— А, принцеса! — озвався дроворуб з повним ротом. — Не хочете шматок хліба та сиру?

Принцеса зашарілася, завертілася — соромилася сказати, що дуже їй хочеться покуштувати того запашного.

— Беріть, а чого ж! — одрізав дроворуб величенький окраєць. — Нате Нате!

Принцеса зиркнула навкруги, чи хто-небудь не бачить.

— Дякую, — мовила нишком, а скуштувавши хліба та сиру, сказала:

— Ох і смачне!

Та й справді, хіба така принцеса їла коли-небудь у житті хліб із сиром?

Саме тоді виглянув у вікно пан султан Сулейман і тут же очам своїм не повірив. Замість густої стіни дерев ясніє зруб у сонці, а на купі колод сидить принцеса з повним ротом, вуса од сиру в неї від вуха до вуха, і їсть вона так смачно, як іще ніколи не їла.

— Дай же їм, боже, здоров'я, що кінець кінцем знайшли та привели таки справжнього вченого доктора до моєї дочки, — відітхнув Сулейман з полегкістю.

З того дня, пане Магіяше, принцеса стала одужувати, личко її набралося рум'янців, і їла вона, як вовчиця. Ось що таке світло, сонце й свіже повітря, пане Магіяше. Кажу я вам це тому, що й ви ось сидите в темній печері, де нема ні сонця, ні повітря. А жити так, пане Магіяше, нездорово. Ось що хотів я вам сказати.

Коли гронівський лікар закінчив саме казку про сулейманську принцесу — надбіг рябий Вінцек з трьома лікарями з Горжічок, Упіци та Костелця.

— Веду їх! — гукав він іще здалека. — Ото я набігався, людоньки добрі!

— Вітаю вас, панове колеги! — мовив гронівський лікар. — А ось і наш пацієнт, пан чорнокнижник Магіяш. Стан здоров'я його, як бачите, не дуже втішний. Пацієнт свідчить, що проковтнув сливу, або чорнослив, або кісточку. На мою скромну думку, недугу можна назвати швидкою сливотідою.

— Гм, гм! — сказав лікар із Горжічок. — А я б назвав цю недугу задушливою сливотідою.

— Не хочу заперечувати шановним колегам, — озвався лікар із Костелця, — але скажу вам, що йдеться в цьому випадку про глоткову кісткотіду.

— Панове! — сказав упіцький лікар. — Усі ми, я думаю, погодимося на тому, що в нашого пацієнта випадок швидкої сливоглоткової кістко-сливотіди.

— Ну, то поздоровляю вас, пане Магіяше! — мовив лікар із Горжічок. — Це дуже важка й серйозна недуга.

Цікавий випадок, — додав лікар із Упіци.

— Е, пане колего! — вставив на те костелецький лікар. — В мене були куди кращі й цікавіші медичні випадки. Чули, як я вигоїв Гейкала з Кракорки? Коли ні, то послухайте.

Випадок з Гейкалом

Минуло вже чимало років відтоді, коли в лісі на Кракорці жив Гейкало. Це, знаєте, одне з найогидніших страшил, які тільки є на світі, йде собі людина вночі лісом, аж тут як загейкає за нею, як зареве, заголосить, заквилить, завиє або й зарегочеться моторошно. . . Звісно, що злякана на смерть людина кидається бігти наосліп, мчить, тікає, аж душу витрушує із жаху. І отак бісів Гейкало нападав та лякав усіх багато років, і люди вже боялися йти там поночі.

Аж одного разу приходить до мене на прийом якась дивна людинка, смішне опудало з отакенною хавкою від вуха до вуха, з ганчіркою на шиї, і шипить, харчить, хрипить, пищить та кашляє — годі й добрати, чого хоче.

— Що у вас? — питаю.

— Пане лікарю, — зашипіло воно, — я наче захрип, прошу вашої ласки.

— Бачу, — кажу, — а хто ви такий?

Пацієнт трохи завагався й відповів:

— То я, прошу ласки, той самий Гейкало з гори Кракорки.

— Ага, — кажу, — то ви отой лайдак, отой гультяй, що лякає людей у лісі? А сто чортів, то це ж добре, що вам нарешті заціпило. І годі вам сподіватися, що я лікуватиму ваш фари- або ларингіт, або горлар катранки, тобто я хотів сказати, катар горлянки, щоб ви й далі могли гейкати на людей та наганяти на них жах! Ні, хрипіть та шипіть собі з богом, принаймні так буде спокійніше.

Тут Гейкало став просити мене:

— Ради бога, пане лікарю, благаю вас, вилікуйте мене від оцієї хрипоти, а я вже буду добрий — не страшитиму людей.

— Оце і я вам раджу, — кажу. — Ви надто вже перекричалися й тому втратили голос, ясно? Тож, братчику, страшити в лісі — це вже не для вас: там холодно й сиро, і у вас запалення дихального шляху. Не знаю, не знаю. . . Ваш катар можна б іще вилікувати, але вам треба кинути страшити й піти кудись із лісу. Інакше ніхто не вилікує вас.

Гейкало зажурився й почухався за вухом:

— Нелегка це справа. А як же я житиму, коли не буду страшити? Таж я нічогісінько не вмію, крім гейкати та верещати, та й то поки мав голос.

— Ех, чоловіче! — кажу я. — З отаким, як у вас, рідкісним голосовим органом можна піти співати у оперу, торгівцем на базар або викликувачем до цирку. Бо такий гарний і могутній голос шкода марнувати в лісі. В місті ви б краще застосували ваш талант.

— Це і я собі іноді кажу, — признався Гейкало. — Ну, що ж, спробую влаштуватися десь у місті, коли тільки знову матиму голос.

Ну, вимазав я йому горлянку йодом, приписав полоскати марганцівкою, хлоридом кальцію, вживати ангінол та класти на шию компреси. З тієї пори не чути вже Гейкала на Кракорці. Справді пішов звідси й кинув страшити.

Випадок із водяником

— А в мене теж був цікавий випадок, — озвався упіцький лікар. — У нас в Упі, за гавловицькою кладкою, сидів у річці між корінняками верб та вільшини водяник Юдал. Оцей бурмотун, виродок, нелюд і негідник робив іноді поводі, а то й топив дітей, коли ті купалися. Тож люди не дуже раділи такому водяникові в річці.

Якось під зиму приходить до мене на прийом дідок у зеленому фрачку, з червоною хустинкою на шиї, хекає, кашляє, чхає, шморгає носом і гугнявить:

— Пане дохторе, в мене або простуда, або я застудився; тут мені штрикає, тут коле, в крижах болить, у костях ламає, а що вже кашляю, то годі й дихнути. Дайте, будь ласка, якісь ліки.

Оглянув я його й кажу:

— Ревматизм у вас, діду. Я вам дам добру масть — лініментум, щоб натиратися, але це ще не все. Ви повинні жити в сухому та в теплі, розумієте?

— Та розумію, — буркнув дід. — Тільки нічого, паночку, не вийде з цього тепла та сухості.

— Чому ж не вийде?— питаю.

— Тому, — відповів дід, — що я гавловицький водяник, пане дохторе. Де я візьму тепло та сухість? Таж я й носа витираю водою, у воді сплю й водою накриваюся. Тільки тепер, на старість, я стелю собі постіль м'якою водицею замість твердої, щоб м'якше спалося. А з оцим теплом та сухістю — то важка справа, дуже важка.

— Але що вдієш, дідуню, — сказав я, — у холодній воді ревматизм у вас тільки погіршиться. Старі, знаєте, кості люблять тепло. Скільки ж вам років, пане водянику?

— Ого! — буркнув водяник. — Я, пане дохторе, тут іще з поганської доби, а цьому вже тисяча років, а може, ще більше. Літа вже, літа!

— Ось бачите, — кажу я йому. — В такому, діду, віці треба вам сидіти на печі. Але постривайте, є вихід! Чули ви хоть що-небудь про гарячі джерела?

— Та чув, чув, — пробурмотів старий водяник. — Але в нас таких немає.

— В нас немає, — відповів я, — зате є в Теплицях, у Піштянах та в інших місцях, тільки глибоко під землею. А ці гарячі джерела, треба вам знати, саме й створені для старих ревматичних водяників. Тож ви просто оселитесь як тепловодний водяник у такому гарячому джерелі й лікуватимете собі свій ревматизм.

— Гм, гм! — вагався дідок. — А що, власне, такий тепловодний водяник має робити?

— Та небагато, — сказав я. — Він повинен помпувати з надрів землі теплу воду й пильнувати, щоб вона не охолола. А надлишок цієї теплої води випускати на поверхню землі. Оце й усе.