Дивовижнi мандри Нiльса з дикими гусьми

Сусідські хлопці насміхатимуться, дражнитимуть, з сачком за ним ганятимуться, як він колись сам ганявся за гномом.

«Ні, краще вже не повертатися, поки не стану справжньою людиною, — подумав Нільс. — Та коли це ще буде! І що це за таємниця, про яку казали сови?»

Але Мартіну він сказав:

— А чи не буде нам удома нудно? Щодня одне й те саме. Дім та двір, двір та дім! Знаєш що, рушаймо краще з дикими гусьми за море.

— Ти що! Ти що! — злякався Мартін.

Адже він усе-таки був домашнім гусаком. Тепер, коли Мартін довів зграї Акки Кебнекайсе, що він анітрохи незгірш за диких гусей, йому хотілося тільки одного — спокійного життя в рідному пташнику. Вистачить з нього всіляких пригод! Він ситий ними по горло!

— Ти що! Ти що! — повторив Мартін. — А я гадав, що тобі теж хочеться додому.

Нільс не вдержався.

— Звичайно, хочеться! — вигукнув він. — Та годі про це базікати! Тобі добре. Он ти який великий став, мені на тебе за-раз навіть вилазити важко. А я анітрохи не виріс. Ну поміркуй сам: як я такий батькові та матері на очі покажуся? Повертайся сам додому, а я залишуся з гусьми. Акка мене тепер не прожене.

— Та ні, я без тебе додому не повернуся, — сказав Мартін. — Так не годиться — кидати друга в біді. — Мартін задумався на мить. — Чуєш, Нільсе, ти б поговорив з Аккою. Напевно, вона допоможе тобі, щось-таки придумає. Адже вона все на світі вміє. Орла і то приручила.

— Атож! — зрадів Нільс. — Піду-но я пораджуся з Аккою.

Наступного дня Нільс пішов до гнізда старої гуски.

— Здрастуй, Акко, — сказав він. — Мені треба поговорити з тобою.

— Говори, — сказала вона. — Я тебе слухаю.

Нільс помовчав.

— Розумієш, Акко, — сказав він нарешті, — я не завжди був таким. Я був справжнім хлопчиком, а гном узяв і зачаклував мене…

Акка Кебнекайсе зовсім не здивувалася.

— Та я про це здогадувалася, — сказала вона. — Що ж тепер робити?

— Ось я і хотів запитати тебе — що ж тепер мені робити? Ти найрозумніша серед усіх птахів, ти, мабуть, знаєш, як мені знову стати людиною. А якщо не знаєш, запитай, будь ласка, у сов, тобі вони не відмовлять.

— А чому ти так вважаєш, що сови знають? — запитала Акка.

— Я чув, як вони шепотілися і казали, що це страшна таємниця. Ще коли ми були в Гліммінгенському замку, підслухав. Тільки потім вони заговорили так тихо, що я ані слова не розібрав. Може, ти теж знаєш цю таємницю?

— Ні, я не знаю цієї таємниці, — сказала Акка. — Запитати у сов? Але ж вони мені не розкажуть. Я з ними не вельми дружна, з цими кумами… Але постривай! Дай мені три дні, можливо, я тобі допоможу.

Три дні Нільс не спав, не їв, не пив і лише чекав, коли нарешті Акка позве його і він дізнається, як звільнитися від чарів.

«Якщо Акка сама взялася за це, то це має вийти на гаразд, — думав Нільс. — Вона дарма обіцяти не буде!»

Він бачив, як наступного дня після їх розмови Акка полетіла кудись і повернулася тільки пізно ввечері.

Ніхто зі зграї не знав, куди і навіщо вона літала, — вона нікому не сказала про це, і ніхто не смів її запитати.

І Нільс не питав її ні про що. Правда, він намагався частіше попадатися їй на очі і придумував усяке, щоб узайве пройти мимо її гнізда, але Акка наче й не помічала його. А якщо і заводила мову з ним, то все про якісь дурниці.

«Може, не вийшло в неї нічого, — думав Нільс, — тому вона й мовчить? Краще б уже відразу сказала, відверто».

Наступного дня все було як і досі. Акка наче забула про Нільса.

Ніколи ще дні не тяглися для Нільса так поволі. Щоб якось згаяти час, Нільс вирішив полагодити дах на своєму будиночку, але, щойно узявся стругати прутики, відразу порізав собі пальця. Спробував міцніше прив'язати ґудзика, що висів на ниточці, та натомість відірвав його зовсім. Пішов збирати свіжу травичку для підстилки, та повертаючись назад, стільки разів падав, що всю траву розгубив.

Хоч за яку б справу він брався, нічого в нього не виходило, все валилося з рук. А тут іще гусенятка пристають, бігають за ним слідом.

Нільс намагався сховатися від них у своєму будиночку, але гусенятка і тут знайшли його. Вони щомиті прибігали до нього і, просунувши голови в двері, звали то на озеро, то на болото за ягодами.

— Не хочу, йдіть самі, — казав Нільс.

Так він і сидів сам у своєму будиночку. Минув день, минула ніч, і ще день минув. Акка його не звала.

Третього дня під вечір Нільс геть засмутився. Ось уже й усі жданики поїв, а стара Акка навіть не згадувала про нього. Й, уткнувшись обличчям у трав'яну підстилку, Нільс гірко заплакав. Він голосно схлипував, важко зітхав, і так жалів себе, що сльози трьома потоками лилися з його очей. Подушка давно промокла, обличчя розпухло, очі боліли, а він плакав і плакав, аж поки заснув.

І раптом хтось заґелґотав над самим його вухом, смикав його, тормосив, тряс. Нільс схопився на ноги.

Мартін, устромивши голову в Нільсову хатинку, голосно кричав:

— Швидше! Йди швидше! Тебе Акка кличе…

Акка сиділа в своєму гнізді, а поряд з нею на купині сидів орел.

«А він тут навіщо?» — здивувався Нільс і розгублено глянув на Акку.

— Ходи, ходи, — сказала Акка. — Ми саме тебе чекаємо. Потім вона повернулася до орла і трохи нахилила голову.

— Тепер розказуй, Горго.

— Усе гаразд. Був я в Гліммінгенському замку, познайомився з вашими совами, — весело заговорив орел.

«Ага! Отже, Акка посилала його до сов!» — подумав Нільс і насторожився.

— Ох і далеко живуть ваші приятельки! Я вже гадав, що не встигну вчасно повернутися. Навіть додому не залетів — просто сюди зі свіжими новинами. Та й із совами цими було чимало клопоту. Прилетів, а вони, бачте, сплять… Усе в них навпаки, все не як у птахів. Інші вночі мирно сплять, а ці за день виспляться добре, а вночі по лісу нишпорять. Одразу видно — злодійська порода…

— Але ти їх таки розбудив? — боязко запитав Нільс.

— Атож. Стану я з ними церемонитися! Я так погладив дзьобом одну, що й друга сова прокинулася. Лупають обидві очищами, охають, ахають, ухають. Зосліпу та спросоння нічого збагнути не можуть. Вони і так не вельми тямущі, а тут, видно, останній розум їм одібрало. «Неподобство! — кричать. — Хто посмів турбувати наш сон?» Ну, я їм показав, хто сміє. Вони тепер надовго запам'ятають.

— Навіщо ж ти з ними так! — з докором сказав Нільс. — Вони, напевно, розсердилися, тепер у них нічого не вивідати.

— Як це не вивідати? — обурився Горго. — Та я вже все вивідав.

— І що? Що вони сказали? — ледь вимовив Нільс.

— Ти мене не перебивай, — сказав Горго, — а слухай. Я їх питаю: «Ви чого між собою розпускаєте плітки, про чужі таємниці базікаєте?» Вони туди, сюди… «Що ти! — бурмочуть. — Ми не знаємо нічого і не розуміємо, які такі таємниці». Я знову потрусив їх трішки. «А, кажуть, знаємо, пригадали. Нахилися, будь ласка, ближче. Ми цю таємницю можемо повідомити тільки пошепки і лише на вухо». І зашипіли мені в обидва вуха, як змії. Ну, я не сова, я шептати не буду. Я тобі прямо скажу…

— Кажи ж бо, кажи! — придушеним голосом прошепотів Нільс.

— Важко тобі стати людиною, — сказав Горго. — Цей гном таке вигадав, що й не присниться.

— Та не муч його, — втрутилася Акка. — Кажи швидше.

— Так от: не бути тобі, Нільсе, людиною, поки хто-небудь з доброї волі не захоче стати таким самим маленьким, як ти.

— Та хто ж захоче стати таким, як я! — у відчаї вигукнув Нільс.

— Постривай, це ще не все. Якщо знайдеться такий, ти повинен одразу ж вимовити заклинання. І ні слова не переплутати. Я це заклинання сто разів повторив, поки запам'ятав. А зараз ти запам'ятовуй.

І Горго заговорив повільно й урочисто: