Дивовижнi мандри Нiльса з дикими гусьми

Щоразу, коли Нільс дивився вниз, йому здавалося, що вся земля подорожує разом із ним.

Поволі тяглися поля і луги.

Бігли річки — то спокійно розливаючись по долинах, то шумно перестрибуючи через кам'янисті пороги.

Дерева, упираючись корінням у землю, піднімалися по горах до самих вершин, а потім збігали по схилах — то поодинці, то густим лісом.

А сонце озирало всю землю й усіх підбадьорювало:

— Вперед! Вперед! Веселіше!

Але що далі Нільс летів на північ, то менше ставало у нього супутників. Першими попрощалися з Нільсом вишневі та яблуневі дерева. Вони кивали йому услід, нахиляючи голови в пишних білосніжних шапках, неначе хотіли сказати: «Далі нам не можна! Ти гадаєш, що це сніг на наших гілках? Ні, це цвіт. Ми хвилюємося, що його прихопить уранішнім морозом і він облетить завчасу. Тоді не буде врожаю ні вишень, ані яблук. Ні, ні, далі нам не можна!»

Потім залишилася позаду рілля, а з нею і села. Адже в селах живуть селяни. Як же їм бути без полів, на яких вони вирощують хліб!

Зелені луки, де паслися корови та коні, знехотя звернули убік, поступаючись дорогою грузьким мочарам.

А куди поділися ліси? Ще недавно Нільс летів над такими хащами, що за верхівками дерев і землі не було видно.

Але зараз дерева наче посварилися. Ростуть урозбрід, кожне само по собі. Буків давно уже й слід простиг.

Ось і дуб зупинився, наче задумався, — чи йти далі?

— Крокуй, крокуй! — крикнув йому згори Нільс. — Чого ти боїшся?

Дуб гойднувся вперед, знову задумався, та так і застиг на місці.

— Ну й стій собі, якщо ти такий упертий! — розсердився Нільс. — Он берізки і сосни хоробріші за тебе!

Але берези і сосни теж злякалися півночі. Вони скорчилися і пригнулися до самісінької землі, наче хотіли сховатися від холоду.

А сонце котилося по небу і невтомно світило.

— Не розумію, — сказав Мартін, — летимо, летимо, а вечір все ніяк не наступить. Так спати хочеться!

— І мені дуже хочеться! — сказала Марта. — Очі злипаються.

— І я б залюбки подрімав, — сказав Нільс. — Бачиш, Мартіне, он лелеки на болоті сплять. Тут, у Лапландії, все по-іншому. Може, тут замість місяця цілу ніч сонце світить? Давай і ми привал влаштуємо.

Так вони і порішили.

Наступного дня Нільс, Мартін і Марта побачили громаддя Сірих скель над Круглим озером.

— Ура! — закричав Нільс. — Прилетіли! Кидай якір, Мартіне! Вони опустилися на берег, порослий густим комишем.

— Ну що, Мартіне? Радий? — говорив Нільс. — Подобається тобі? Диви, тут і трава не проста, а лапландська, і комиш, напевне, лапландський, і вода в озері лапландська!

— Так, так, все просто чудово, — ґелґотав Мартін, а сам навіть не глянув ні на що.

Щиро кажучи, його зараз не цікавило, лапландська тут трава чи якась інша.

Мартін був чимось стурбований.

— Послухай, Нільсе, — тихенько сказав він, — як же нам бути з Мартою? Акка Кебнекайсе, звичайно, хороша птиця, але надто вже строга. Адже вона може Марту і не прийняти у зграю.

— Прийняти прийме… — сказав Нільс. — Тільки знаєш що, давай учинимо так: Марту поки що тут залишимо і з'явимося самі. Улучимо слушну мить і в усьому зізнаємося Ацці. А вже потім за Мартою злітаємо.

Вони заховали Марту в комишах, назбирали їй про запас водоростей, а самі пішли шукати свою зграю.

Вони поволі пробиралися по берегу, зазираючи за кожен кущик молодого верболозу, за кожну купину.

Скрізь кипіла робота — переселенці облаштовували нові помешкання. Хто тягнув у дзьобі гілочку, хто жмут трави, хто клаптик моху. У декого гнізда були вже готові, й сусіди із заздрістю поглядали на щасливих господарів, які відпочивали в нових домівках.

Але все це були чужі гуси. Нікого зі своїх Нільс і Мартін не знаходили.

— Може, ви знаєте, де зупинилася Акка Кебнекайсе? — питали вони кожного стрічного.

— Як не знати! Вона аж до скель полетіла. Облаштувалася під старим орлиним гніздом, — відповідали їм.

Нарешті вони побачили високу скелю і на ній гніздо — наче величезна корзина, вона приліпилася до кам'яної кручі.

— Ну, здається, прийшли, — сказав Нільс.

І справді, назустріч їм уже бігли і летіли друзі. Гуси обступили Мартіна та Нільса щільним гуртом і радісно ґелґотали:

— Нарешті! Прилетіли!

— Де це ви пропадали?

— Ви що, літати розучилися? — кричали їм зусібіч.

— Акко! Акко Кебнекайсе! Зустрічай гостей! Акка неквапом підійшла до них.

— Знайшли черевичок? — запитала вона.

— Атож знайшли, — весело відповів Нільс і притупнув каблучком. — Поки шукали, ледь голів не втратили. Зате разом із черевичком ми знайшли Мартінові наречену.

— Оце добре, — кивнула Акка. — Я й сама вже думала, що треба його одружити, а то йому самому нудно буде. Адже він молодий гусак. Ну, де ж ваша наречена?

— А вона тут, неподалік. Я миттю злітаю за нею, — зрадів Мартін і полетів за Мартою.

За кілька днів біля підніжжя Сірих скель виросло ціле гусяче місто.

Мартін із Мартою теж обзавелися власним житлом. Уперше в житті довелося їм жити своїм господарством. Спершу це було не дуже легко. Адже що там не кажи, а домашні гуси зманіжений народ. Звикли жити, нічим не переймаючись, — будинок для них завжди готовий, обід щодня в кориті подають. Тільки й діла — їж та гуляй! А тут і житло треба самим будувати, і про прожиток самим піклуватися.

Але все-таки домашні гуси — це гуси, і Мартін із Мартою чудово зажили в новому домі.

Нільсу теж спочатку доводилося важко. Гуси, звичайно, клопоталися про нього — всією зграєю змайстрували для нього тепле, красиве гніздо. Але Нільс не захотів у ньому жити — як-не-як він людина, а не птиця, і йому потрібен дах над головою.

Нільс вирішив побудувати собі справжній будинок.

Передусім на рівному місці він накреслив чотирикутник, — ось початок будови і закладено. Після цього Нільс забив по кутках довгі кілочки. Він сідав Мартінові на дзьоба, і Мартін, витягнувши шию, піднімав його якомога вище. Нільс установлював кілочок в самісінький кут і каменем вбивав у землю.

Тепер залишалося звести стіни. Мартіну і тут знайшлася робота. Він підносив у дзьобі палички-колоди, укладав їх одна на одну, а Нільс зв'язував їх травою. Потім ножиком вирізав у стіні двері та віконце й узявся за найголовніше — за дах.

Дах він сплів з тонесеньких гнучких гілочок, як у селі плетуть кошики. Він і вийшов, як кошик: увесь просвічував.

— Нічого, світліше буде, — утішав себе Нільс.

Коли будиночок був готовий, Нільс запросив до себе в гості Акку Кебнекайсе. До середини вона, звичайно, зайти не могла — через двері пролізала тільки її голова. Зате вона прискіпливо оглянула все зовні.

— Будиночок хороший, — сказала Акка, — а от дах ненадійний: ні від сонця під таким дахом не сховаєшся, ні від дощу. Але цьому лихові можна зарадити. Зараз майстрів тобі пришлю.

І вона кудись полетіла.

Повернулася вона з цілою зграєю ластівок. Ластівки закружляли, заметушилися над будовою: вони відлітали, прилітали і невтомно стукали дзьобами по даху і стінах. Не минуло й години, як будиночок був зусібіч обліплений товстим шаром глини.

— Краще за всяких штукатурів працюють! — весело закричав Нільс. — Молодці, ластівки!

Так потроху все й налагодилося.

А невдовзі з'явилися нові турботи: у кожному будинку запищали пташенята.

Тільки в гнізді Акки Кебнекайсе було як і раніше тихо. Хоча сама вона і не вивела жодного пташеняти, клопотів у неї було хоч відбавляй. Від ранку до вечора вона літала від гнізда до гнізда і показувала недосвідченим батькам, як слід годувати пташенят, як учити їх ходити, плавати й пірнати.

У Мартіна і Марти вивелося п'ятірко довгоногих гусенят. Батьки довго думали, як би назвати своїх первістків, та все не могли вибрати відповідних імен. Усі імена були негідні їхніх красенів.

То ім'я було дуже коротким, то вельми довгим, то надто простим, то геть мудрагельським, то подобалося Мартіну, але не подобалося Марті, то подобалося Марті, але не подобалося Мартіну.