Острiв тисячi самоцвiтiв

В одному вони мали правду: риба Вікрени й Дгаму пропала. Нікуди було сховати її від пекучого сонця, нікому було її продати, нічим відвезти на ринок. Але щоб пан Альваро був страшніший супротивник, ніж уся японська армія, — не йнялося хлопцям віри…

Однак інші рибалки з села сприйняли погрозу так серйозно, що другого дня випливли на ловитву в інше місце, ніж Вікрена та Дгаму: боялися, що пан Альваро побачить їх у свій бінокль і запідозрить, ніби всі вони — спільники.

Увечері того ж дня Тікірі побачив Вікрену, коли той, похиливши голову, йшов до будинку Ліндсея.

— Вікрено! — покликав. — Вікрено!

Тікірі хотів розпитати його, як то воно насправді з війною проти пана Альвара; невже один огрядний португалець з біноклем може бути небезпечніший від тисячі вояків з гарматами та гвинтівками? Але Вікрена вдав, що-не чує, чи, може, справді не чув; Тікірі побіг за ним. Але не встиг він його наздогнати, як Вікрена зупинився біля живоплоту Ліндсеєвого саду.

Під лампою на веранді, спиною до Вікрени, стояв, як завше, Тісса за очеретяним кріслом свого пана. Вікрена свиснув, як одна з тих «семи сестер», котрі для Тікірі правили за підручник з арифметики. Тісса миттю озирнувся — адже ті пташки ніколи не літають смерком — і побачив свого брата. Розгублено затупцяв. Але пан Ліндсей саме перегорнув газету, яку читав, — отже, зараз він, мабуть, не встане. Тісса навшпиньках підступив до живоплоту.

— Потрібна твоя поміч, Тіссо, — тихенько сказав Вікрена. — Ми хочемо завтра відвезти рибу до міста на продаж.

Певно, він мав на увазі містечко Мінгаладон, куди завжди постачав рибу пан Альваро: воно лежить на узбережжі на північ од їхнього села, до нього близько двох годин ходи.

— Як я тобі поможу? — прошепотів Тісса. В мене ж немає машини.

— Маєш руки, — сказав Вікрена. — А я маю човен. Перш ніж зійде сонце, наловимо риби. Але нас із Дгаму двоє, і два весла — до Мінгаладона цього мало. Мені потрібна лише твоя сила, удвох ми вчасно не допливемо. Ти ж, певно, ще не забув, як теж був рибалкою.

З тіні рододендронового куща Тікірі бачив, я Тісса неспокійно оглядався на пана Ліндсея чи не хоче той устати. В тій хвилі на веранд прилетів зелений папуга барбут, котрого приваблює до себе будь-яке світло, й наразився на лампу, аж та захиталася. Смуга світла впала на Тіссине обличчя й очі, й Тікірі ладен був би заприсягтися, що, крім тривоги в них світилося прагнення, аби пан Ліндсей справді підвівся й довго гуляв — аби він, Тісса, мусив довго ходити слідом за ним із кріс лом.

Однак пан Ліндсей не підвівся.

— Мабуть, ти ще в змозі підняти щось більше, ніж крісло, — сказав Вікрена, теж ні би прочитавши Тіссині думки.

— Не розумію, чого цим усім ти хочеш до могтися, — буркнув Тісса ледь чутно. — Найперше — підбуриш проти себе пана Альвара..

— Він ошукує нас! Дере з нас шкуру! — перебив його Вікрена. — Я побував у світах, по бачив дещо, і тепер я не такий дурний, як був колись!

Тісса приклав пальці до губів:

— Тс! Пан почує.

— Не довго вже буде він тут паном!

— Що ти кажеш? — вражено спитав Тісса. — Продає копальні?

— Та ні. Але господарями тут будемо ми.

В півтемряві було видне, як у Тісси забігали очі:

— Ці безглузді слова я вже чую від кількох…

— Вони не безглузді!

— Тс! — Тісса знову приклав пальця до губів. — Говори тихіше, будь ласка. Чого ти прийшов саме до мене? Що я можу? Я — кволий. Піди до пана Альвара й скорися. Покора є чеснота.

— Ні! — вигукнув Вікрена. — Може, я погарячкував, коли кидав рибою в його слугу, але вибачатися не хочу й не буду. Продаватиму свою рибу сам.

— Ну й продавай.

Вікрена мить мовчав. Зелений барбут сів на дужці лампи якраз над головою в пана Ліндсея, лампа вже не коливалася, смуга світла не падала на Тіссине обличчя, а освітлювала тільки його босі ноги, які неспокійно тупцяли.

— Так, — мовив урешті Вікрена, — бачу я, що ти справді годен лише носити крісельце за паном. В Індії я бачив пса, який носив у зубах ціпок і часопис.

Він обернувся, щоб іти.

— Стривай! — видихнув Тісса. Тепер він стояв на одній нозі й тер литку ступнею другої ноги. — Я радий би тобі помогти, але що ж я можу? Коли б я вернувся з такої далекої дороги? Уранці вітер віє з півночі — тож ви попливете супроти нього. А як продасте рибу, буде вже полудень, і вітер змінить напрямок. Тоді й назад попливете проти вітру… Повір, не можу! Мушу вранці готувати на стіл і подавати сніданок. Я ж не тільки ношу крісло.

Вікрена зупинився:

— Піди до свого пана й поскаржся, що заслаб. То він і сам не захоче, аби ти йому вранці подавав їсти. Англійці бояться хвороб.

— Так… — завагався Тісса. — Тільки я справді хворий! Чи я не казав тобі й раніше, що нездужаю? Авжеж, нездужаю. Так мені паморочиться в голові, аж мушу за щось хапатися, аби не впасти. — На доказ цього він поточився й схопився за кущ.

Вікрена невесело засміявся.

— Не бреши, брате. Ти недужий і слабий, але інакше, ніж оце мені розказав. Бувай здоровий! Хоча твою хворобу вилікувати тяжко.

Знову пішов. І Тісса знову крикнув пошепки:

— Стривай!

Над рудою головою пана Ліндсея ворухнувся барбут, замахав крильми і дзьобнув скло лампи. Лампа заколивалась іще швидше, ніж перше. Так швидко, що смуга світла перелетіла через Тіссине обличчя аж до Вікрени й назад. Тут Тікірі побачив, що Тісса блідий, а на Вікрениному чолі виступив піт.

— То підеш, Тіссо?

— Я- я… ні, — затнувся Тісса. — їй-богу, не можу. Але піде Бандала, він дужий, куди дужчий від мене. Коли ти був на війні, він часто ходив на ловитву з рибалками. Я скажу, що нездужаю й потребую догляду. І це буде щира правда, бо те, що він поїде з тобою, ввіллє спокій до мого серця, і мені стане легше. Їй-богу, ти дуже схвилював мене.

— Гаразд, — сказав Вікрена. — Хай прийде ще затемна.

Відтак Тісса повернувся на веранду, а Тікірі випростав руку, аби вхопити Вікрену за кінець саронга.

— Тьху! — сплюнув Вікрена. — Шпигуєш, малий негіднику? Ти вже теж маєш хворе серце й сумління? Ну й ну!

— Ні! — заперечив Тікірі. — Аніщо в мене не хворе. Я страшенно дужий і поїду з вами! Я такий дужий, що… що… — Затнувся, підшукуючи порівняння, природно, згадав про слонів. — Що слони мене слухатимуться, як султана! Вони слухатимуться мене, як… як…

— Як тільки забачать тебе, о слонячий магараджо! — допоміг йому Вікрена. Він засміявся, тепер уже знову весело.

Про всяк випадок помацав у Тікірі м'язи на руці й схвально хитнув головою.

Допіру того вечора Тікірі ліг спати, як згадав про свій самоцвіт. Він вислизнув надвір і вигріб камінь зі схованки. Навіть у тьмяному сяйві зір кристалики блищали, як чарівне дзеркальце, складене з багатьох друзок… або як щось, що Тікірі дуже добре знав, але ніяк не міг згадати.

Аж коли засинав, майнула думка, що саме так блищить купа щойно виловленої риби, й радісно засміявся: може, самоцвіт — це справді чарівне дзеркальце, котре віщує завтрашній вилов!

Мимоволі увібрав голову у вузькі плечі: що більший вилов, то тяжче…

Хвилююча плавба

Випливли, коли ще світив місяць.

Він блищав високо на небі, наче велика лампа, але на обрії вже простягнувся синюватий пруг, що віщував прихід дня, і з узбережжя, з чорних жмутів пальм долинав тихий, уривчастий крик птаства й мавп. Але крик той чимраз дужчав і, перш ніж вони навантажили човен та відчалили, злився в монолітний гук, що нагадував звук тріскачки. Місяць усе ще висів у небі, і здавалося, ніби то велетенська лампа, на яку збираються напасти геть усі зелені папуги барбути, скільки їх є на світі, й тому вони так і галасують, додаючи собі відваги.

Однак вони не напали. Навіть не злетіли. Місяць був занадто високо й занадто смутний — з нього капотіли срібні сльози; непомітні в повітрі, вони тільки-но падали на морську гладінь, сліпучо спалахували й наче ткали широкий килим… але марно — його раз у раз рвали хвилі. А довкола, обабіч того іскристого килима, мигтіли трохи блідіші вогники, зеленкуваті, немов пір'їнки барбутів. Море фосфоресціювало.