Острiв тисячi самоцвiтiв

— Край усьому, — буркнув Дгаму, як перше.

— Бачу перед собою небо, море й праворуч землю! — вигукнув Вікрена. — Але нічому не бачу краю! — і спересердя ляснув веслом по воді.

Клаксон цю мить так заверещав, ніби Вікренин удар припав по ньому. Всі обернулися до берега й дивились, як прудко котиться авто. Пальмовий ліс кінчався тут рідкою алеєю, ніщо вже їм не застувало, тож добре видно було геть усе: і пружок синюватого диму з вихлопної труби, і обличчя вантажника, звернене до моря, до них. Здалося їм, що воно шкіриться глумливо…

Веслярі заклякли. Минуло кілька хвилин. Давно змовкло сурміння, машина знов задиркотіла і стала… знов одчинилися дверцята…

— Уперед! — вереснув Вікрена. — В нього знову щось зіпсувалося…

— Нічого в нього не зіпсувалося, — невесело відгукнувся Бандала. — І першого разу теж ні. Він бачив, що ми знесилилися, і вдав, ніби щось ремонтує. Хоче нас загнати. Грається з нами.

— Авжеж, так воно і є, — люто докинув Дгаму.

Вікрена мовчав. Хоч водій уже стромив голову під капот, вони весь час ніби почували на собі його очі: наче він дивився не на мотор, а через плече на них. І вантажник також — виліз, став, засунувши руки в кишені, на узбіччі й осміхався, витріщившись на них. Вони не ворухнулися: він витягнув руки з кишень і на мигах показав, що дорога вільна, ондечки Мінгаладон. Ласкаво прошу!

— Негідник! — лайнувся Дгаму. — Тільки-но ми попливемо, він скочить до машини і рушить.

— Ні, — сказав Бандала. — Він якусь хвилю перечекає, перш ніж поїде. Бавиться з нами.

Тікірі розлютився:

— Бавиться! Бавиться! Невже ти нічого іншого не ладен сказати? То нумо теж гратися, чуєш, Вікрено! Ми двоє веслуємо далі, це нам за іграшки, правда ж, Вікрено? А ви двоє ляжете. Або скочите до води, попливете до берега й попросите тих мерзотників, аби вас підвезли, бо ви знесилились. — Тікірі занурив весло до води майже тим самим рухом, як тоді, коли хотів ним прохромити блакитну акулу. — Для нас двох це за іграшки, — повторив. — Забавка! Ну то як, Вікрено? Ми при нагоді любимо погратися. Адже ми чоловіки.

— Пхе!.. — пирснув Бандала, не ладен пояснити, з чого він, власне, сміється — чи то з хизувань Тікірі, що він чоловік, а чи з його плутаної мови про те, що чоловіки залюбки граються. Але перш ніж Бандала розтулив рота, Вікрена й Тікірі завеслували так несамовито, що човен стрибнув, наче його пхнув хто; Бандала втратив рівновагу, сіпнувся назад, і його ноги майнули в повітрі.

— Пхе! — осміхнувся Тікірі. — Поклади голову на рибу й спи, так тобі буде добре. Але перш опусти свої ноги. — Він хотів був сказати далі, що їм тепер не треба тички, а надто двох, але мусив зціпити зуби, щоб перемогти біль у спині, плечах і руках, та, крім того, Бандала мовчки сів і взявся за весла.

Ту мить, коли переганяли авто, знову працювали всі четверо, як машина, виструнчившись на своїх місцях, — так, ніби випливли лише чверть години тому й досі були цілком бадьорі. Їх сповнювало щось таке, — гордість чи впертість, — що не давало їм виказати своєї знемоги. Машина залишилася позаду, але вони не оглядалися, ніби нічогісінько про неї не знали. Дивились уперед. Тільки Тікірі похилив голову; втома його змагала, і він боявся, що втратить одвагу й віру, коли весь час вимірюватиме, який шмат дороги вони ще мають перед собою. Втупив каламутні очі в узбережжя. І тому перший помітив черідку водяних буйволів, які показалися на шосе.

Очевидно, буйволи щойно вилізли з мочара за насипом, у якому люблять качатися. Їхні могутні тіла й досі вилискували багном, темна шерсть парувала. А коли буйволи збилися на шосе й тупо задивилися на човен, то, здавалося, ніщо вже їх не зрушить з місця — хіба що аж тоді, коли болото на них висохне і їм ізнов забагнеться остудитися.

— Буйволи! — вигукнув Бандала. — Погляньте-но. Може, вони машину…

— Цить! — просичав Тікірі: він був забобонний і боявся, що Бандалині слова могли відлякати тварин. — Цить, дурню!

Бандала слухняно замовк, і в тиші, що залягла, Тікірі звернувся до буйволів з відчайдушним проханням:

«Ой мої добрі буйволи, найкрасивіші, найгодніші на всенькій Ланці! — благав подумки. — Стійте на місці й нічого не бійтеся — ні червоного авто, яке за хвильку над'їде, ні сурміння, ані двох чоловіків, що кричатимуть на вас, махатимуть руками й погрожуватимуть вам! Нічого вони вам не заподіють, вірте мені, бо вони не лихі. Навпаки, то добряги, святі люди — правовірні буддисти, котрі ніколи не їдять м'яса, а надто таких розумних, гарнюніх звіряток, як ви. Вони й мурахи не скривдять! Коли сідають, то обтрушують крісло, щоб жодної не поранити, їй-бо правда. І попри все те, вони слабі й не зважаться напасти на вас. Вірте мені, мої золоті буйволи!»

Так Тікірі нищечком благав їх, трішечки прибріхуючи, ледь-ледь, хіба що тільки в тому, що ні шофер, ані вантажник не були святі люди і навіть не буддисти, а магометани, яким м'ясо дуже смакує; що ж до якихось мурах — то їх вони залюбки забили б хоч і мільйон. Однак Тікірі мусив заспокоювати буйволів, бо тільки вони могли зарадити їхньому лихові: як закортить їм зостатися на шосе (коли вони не злякаються), то ніхто не зрушить їх з місця, хіба що тільки заб'є; але й тоді матиме мороку з їхніми важезними тілами. «Ой мої ж ви буйволи…»

Тікірі шепотів ці слова ще й тоді, коли човен приплив аж до мису, коли вже можна було розгледіти спінені хвилі, що з гуркотом бились об скелі. Вони так шалено ревли, що на якийсь мент заглушали сигнали авто. Але тільки на якийсь мент.

Тоді, коли хвилі відступали, щоб набрати розгону для нового стрибка, клаксон верещав іще скаженіше. Та вже не знущально! Божевільно, дико, як на пожежу. Тікірі озирнувся. Дві секунди роздивлявся сиву пляму там, посаду, на шосе, яка не зрушила з місця… В серце Тікірі хлюпнула гаряча хвиля. Він знов обернувся, глянув уперед, до мети.

Але мети там не було. Нічого там не було, лишень жахливий вир, гейби всенький світ закружеляв, закружеляв…

— Вікрено!

Хтось забрав йому весло з руки.

— Поклади голову на коліна! — пролунав Вікренин суворий голос.

Тікірі послухався. Заплющив очі. Чув лютування клаксона, що слабшало, Відтак шум прибою, що дужчав… і знов клаксон, але десь далеко, ще слабше… А тоді знов прибій і прибій, страхітливий гуркіт.

Голова йому ще паморочилась, але він був навдивовижу щасливий. Вікрена переміг.

Як Тікірі діставсь до Мінгаладона на берег, він не уявляв собі. Пам'ятав лишень, що останній шмат дороги він знову веслував. По тому йшов за трьома постатями, що несли на плечах три коші, а тоді поруч із Бандалою, підпираючи його кіш. Оце й усе.

Невдовзі після того, як вони прийшли на ринок, примчало зі скаженою швидкістю червоне авто, зупинилося перед рундуком малайського купця, аж завищали гальма. Вантажник навіть не мав часу на прокльони — блідий од люті, заходився біля вантажу.

— Люди, друзі, купляйте в мене! — кричав Вікрена. — Я привіз рибу сам із оцим-от чоловіком та хлопцями й віддам дешевше!

Малаєць вигукнув собі, що теж продасть дешево, — ще дешевше, ніж Вікрена.

— Авжеж, — кричав Вікрена, — тепер він знижує ціну. Та як не купите в мене, то я не зможу прийти завтра, а він знову підвищить її. Як хочете дешевшої риби, то треба, щоб я їздив щодня!

Так Вікрена продав усю свою рибу завдяки шоферові й вантажникові, яких пойняв Маро. Принаймні Бандала був у тому цілковито переконаний.

Чоловіків з червоної машини пойняв Маро, найстрашніший чорт буддистського пекла, і навіяв їм думку погратися з нами. Але Маро не мав досить сил, бо з вами був я, син Тіссин, котрий ніколи не залишає без милостині святих ченців. А ченці прикликали буйволів і зачарували їх.

Дгаму сміявся, мовляв, у цьому разі повинен мати якусь заслугу й Вікрена, бо він Тіссин брат і теж користає з Тіссиних доброчинств. Вони вже вертали додому — зручно, під вітрилом, з ходовим вітром, бо на ринку впоралися раніше, ніж вітер змінив напрямок.

Тікірі нахилився до Бандали.