Острiв тисячi самоцвiтiв

На мент його взяли завидки, що Жожо так вилюднів і зміцнів, тоді як він, Тікірі, виріс ледь-ледь. Але Тікірі тут же відгетькнувся від цієї думки. Згадав про свій самоцвіт, власне, про два самоцвіти, про дві половини камінного яйця, закопані в таємному сховку, й нараз його осяяло — один із них він дасть Жожо. «Тримай, Жожо! Дарую це тобі як давній друг. Ти довго буз далеко, а вернувшись, упізнав мене…» Авжеж, так Тікірі й скаже!

Однак, коли перед заходом сонця він прийшов до бунгало, зав'язавши половину самоцвіту в кінець саронга, то слів тих не промовив.

Жожо сидів у очеретяному кріслі на веранді, за кріслом стояв Бандала — як Тісса стояв завжди за паном Ліндсеєм — і уникав дивитися у вічі.

— Добрий вечір, — привітався Тікірі.

Бандала не відказав, бо слуга не сміє говорити перш, ніж його пан. А Жожо Ліндсей довго не розтуляв рота. Сидів, виставивши коліна, тримаючи в руці пужално довгого шкуратяного нагая, тонкий кінець якого лежав на підлозі скручений, наче змія.

Нарешті таки озвався:

— То це ти, Тікірі… Підійди лишень сюди, нічого не бійся.

— А я й не боюсь!

— Цить! — урвав його Жожо. — Ти мене боїшся. Так чи ні?

— Ні, — відказав Тікірі. Він уже вийшов на веранду. Але Бандалиного погляду ніяк не міг піймати, хоч дуже хотів цього. — Чом би я тебе боявсь? Я прийшов, бо ти мене запросив… — Зненацька стало йому кепсько-кепсько… Сам не знав чого — мо' через те, що Бандалині очі весь час його уникали, а погляд Жожо не залишав його ні на мить. — Ти хотів мені щось показати. Тепер уже не хочеш?

— Хочу. Що пообіцяв, те виконаю. Слово джентльмена, — засміявся Жожо і встав. Неквапом зійшов з веранди.

— Мені йти з тобою? — запитав Тікірі.

— Ходи, — кивнув Жожо, напівобернувсь і пильно подивився на Бандалу, що стояв за порожнім кріслом: — Ну?!

— Авжеж, сагібе. Я зараз, сагібе, — прошепотів Бандала, схопив крісло й поплентавсь із ним за Жожо Ліндсеєм, зігнувшись, наче воно було не з очерету, а з олива. Проминувши Тікірі, злякано підвів голову. Але не промовив і слова, жалібний погляд його очей відразу ж погас, погляд цей — так Тікірі здалося — хотів щось сказати, щось пояснити, щось попрохати.

— За мною! — звелів Жожо. Швидко підійшов до живоплоту, але не спинився. Повернув праворуч, рушив до моря, і знов назад, і знов до моря, і кудись убік — чудернацьким зигзагом, ніби щось шукав, що кілька років тому згубив. Однак він не шукав нічого, хіба тільки Бандалу: він раз у раз обертався, чи несе той за ним крісло. Під пальмою, що росла в кінці саду й дивилася на острівець Калудуву, Жожо нарешті сів. Звернувся до Тікірі:

— Збагнув?

— Що?

— Хто тут пан і хто слуга?

— Збагнув, — притакнув Тікірі.

— То зарубай собі на носі, що слуга не сміє пальцем доторкнутися до свого пана, тим паче шарпати його за одяг!

— Не розумію… — почав був Тікірі; хоча… постривай, постривай! Це ж на нього Жожо натякає: хто, як не він, Тікірі, в обід з радощів схопив панича за рукав.

— Чому не розумієш?

Тікірі глянув на Бандалу, той відвернув лице.

— Не розумію тому, що були ми товариші…

— Бо я був дурень, — пихато мовив Жожо. — Того ми й були товариші. Джентльмена то не принизить, коли він визнає свої помилки. Тож я й визнаю їх. Але тепер ти бачив, хто я?

— Бачив, — одказав Тікірі. — І це все, що ти хотів мені показати?

— Ні, — засміявся Жожо. — Іще оцей нагай! Я привіз його здалеку, аж із Південної Африки. Ось помацай його, він із шкури звіра, що зветься бегемот і що перемагає самого лева. Але я переміг бегемота! Я застрелив його, вполював. Розумієш?

— Еге, — сказав Тікірі. Тепер він справді все розумів, хоч вірив у стрілецький хист Жожо лишень наполовину.

— Помацай, помацай! — повторив Жожо. — Це найкращий нагай на світі, бо б'є аж-аж! Я вперіщив ним одного негра, більшого від тебе удвічі. Чув би ти, як він кричав!

— І він це стерпів? — схвильовано спитав Тікірі.

Жожо засміявся:

— Він лишився живий, тобто стерпів. Інакше-бо з нього був би чорний мертвяк.

Замовк, цьвохкаючи нагаєм. На мить запала тиша, лиш вічний голос океану уривчасто зітхав поблизу і вгорі, у кроні, ворушилося перисте листя пальми. Сонце низько висіло над фіолетовим обрієм.

— А тепер що-небудь скажи, — озвався Жожо. — Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.

— Я не знаю, що міг би сказати, пане, — прошепотів Бандала.

— Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! — показав Жожо нагаєм на Тікірі. — Чи ти теж не знаєш?

— Знаю, — сказав Тікірі. — Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.

Жожо пирснув:

— Та земля в сто разів краща від цієї, ти, бовдуре! Там чорні нічого не дозволяють собі, шануються, там є лад! Але я дам лад і тут, на цьому безглуздому острові… — Раптом, щось згадавши, він дзвінко засміявся: — Ось послухайте, що я вам розкажу: коли мене там спитали якось, де мій тато, і я сказав, що в Калуеламагатарі, то всі попадали зо сміху.

— Чого? — здивувався Тікірі. Оцього-то він справді не розумів. «Калу» — по-сінгальськи «чорний», «ела» — «потік», «мага» — «великий» і «тара» — «пристань». Отже, ясно: «Калуеламагатара» — «Велика Пристань біля Чорного Потоку»; хоча пристані давно вже нема, річка теж скорше коричнева, ніж чорна, — це все нічого не міняє, назва села ні безглузда, ні смішна, що чудово відомо самому Жожо — адже він знає сінгальську мову. — Наше село знають геть скрізь, а наш острів найбільший і найліпший…

— Пхе-хе-хе! — зареготав Жожо й мало не впав з крісла. — Ваш острів! Таких островів сила-силенна, навіть не полічиш усіх!

— Де? — різко спитав Тікірі.

— Всюди на світі.

— А хто там живе?

— Хто! Коричневі, чорні, жовті і які завгодно. Словом, такі, ще дременуть на дерево, коли я стрельну. Власне, я можу й не стріляти, досить буде мені чхнути або ляснути в долоні.

Жожо мить милувався розгубленістю Тікірі.

— Не віриш?

— Ні.

Замість відповіді Жожо ляснув у долоні.

— Що, пане? — озвався з-за крісла Бандала.

— Вилізь на дерево й скинь мені горіх!

— Слухаю, пане.

Сонце майже торкалося океану, весь небосхил світився фіолетовим сяйвом. На гладіні води чорнів обрис острівця Калудуви з розкуйовдженим чубчиком пальм, але зовсім близенько височіла інша пальма, така сама розкуйовджена — та, що на ній тепер видно чорний вузлик, який повз помалу вгору. Немов чорний жук. Відтак згори шелеснув горіх. Гупнув.

І знову став Бандала на землі, потупивши очі, затикаючи ножа за пасок саронга.

— Тепер віриш? — запитав Жожо.

Тікірі відразу не відповів. Не міг. Щось йому боляче здушило горло, ніби зашморг, і він мусив напружити всі свої сили, щоб розірвати той зашморг.

— Ні! — вигукнув Тікірі. — Чом я маю тобі вірити! Ніколи й ніде я не бачив, щоб хто утікав на дерево, окрім мавпи…

— Ага!.. — звів Жожо палець угору.

— … та ще одного білого хлопця! — вів далі Тікірі, серце йому так стукотіло, що він увесь тремтів. — Але тому хлопцеві й пальми замало, бо він навіть власної тіні злякався. Накивав п'ятами аж за море. Хоч ніхто ще ані стрельнув, ані ляснув у долоні…

— Бандало! — гукнув Жожо. — Накресли пальцем риску на грунті.

— Слухаюсь, пане, — відказав Бандала й схилився до землі.

— Говори! — звелів Жожо Тікірі. — Далі. Що ти ще знаєш?

— Усе! Що це неправда, байки, оте твоє базікання. Ти брешеш і ще раз брешеш!

— Бандало! — зронив Жожо. — Накресли другу риску!

Бандала послухався.

— А що ж я брешу? — спитав Жожо в Тікірі.

— Геть-чисто все! Корчиш із себе пана, якому належать усенькі острови на світі.

— Лишень острови? — Жожо засміявся й ворухнувся в кріслі. — Бевзю, нам належить трішки більше! Нам належить усе. Море, небо, земля! На морі маємо кораблі, під морем маємо підводні човни, в повітрі маємо літаки, на землі маємо гармати й танки.

Тікірі заплющив очі. Нараз повірив. Авжеж, білі все це мають. Жожо не бреше. Цієї хвилини його опанувала невимовна втома. Він згорбився. Руки йому опустились і повисли вздовж тулуба, наче він їх зламав або вивихнув під час учорашнього змагання з веслом. Тікірі ж зараз думав про те весло, яке двічі випадало йому з руки, але яке він щоразу знову зводив. І саме цей спогад допоміг йому піднестися духом.