Острiв тисячi самоцвiтiв

Першого дня Жожо й словом не перечив. Другого дня побився зі служницею й дременув од неї, але скуштував батькового паска й третього дня вже послухався. Нудив світом на веранді й такий сумний був, що пані Ліндсей серце краялося з жалю. А що була саме субота, запропонувала вона чоловікові, аби взяв сина на прогулянку, проїхався з ним трохи островом, щоб бідолаха Жожо трохи розвіявся. Пан Ліндсей погодився: він давно збирався навідати сера Вільяма Флемінг-Джонса, власника каучукової плантації в центральній частині острова.

— Чудово, — сказав пан Ліндсей, — завітаємо до Вілла.

Жожо буде радий та й старий Вілл теж.

Пані Ліндсей нахмурила брови.

— Будь ласка, не зви сера Вільяма старий Вілл. По-перше, він дворянин, по-друге, не такий уже й старий, а по-третє, має великий вплив на губернатора.

— Твоя правда, люба. Та коли він був ще молодий і не дворянин, то ми з ним грали в одній футбольній команді, — засміявся пан Ліндсей.

Уранці взяв він вичепуреного Жожо і, щоб той дорогою не нудився, прихопив Бандалу, котрий, звісно, мусив вишаруватися з щіткою, бо саме перед цим різав часник на грінки.

Вирушили за ранкової прохолоди, але, щойно від'їхали сто метрів, Жожо крикнув, аби зупинилися: край шосе сидів смутний Тікірі. Пан Ліндсей загальмував, оглянувся і, пересвідчившись, що від будинку їх не видно, взяв і Тікірі. Так сталося, що двоє тубільних хлопців уперше скуштували розкоші їхати в авто.

Колись Тікірі тішився би з того невимовно. Сьогодні ж ні. Сидів коло шосе сумний не через те, що почував себе самотнім, а тому, що його гнітила смерть Каранги. Хто винен у ній? Жожо чи він сам, Тікірі? Цього Тікірі не знав.

Але ж він повинен це знати, бо відчував, що тільки тоді впаде з нього цей страшний тягар, і він знов буде веселий та безтурботний, як перше. Але що далі про це розмірковував, то далі заплутувався. Лиш одного висновку дійшов: у голові його думка за думкою мигтять так само, як оце пальми вздовж шосе… нема кінця ні думкам, ні пальмам.

Тікірі дививсь у віконце й чудувався. Океан зник — попереду блищала чорна смуга шосе, що звужувалася, гейби гостряк рибальського гарпуна. Обабіч біг ліс кокосових пальм, розпливчастий, ніби дивишся на нього крізь пелену сліз. «Певно, я й справді плачу, — думав Тікірі. — Мабуть, уже ніколи не перестану плакати…» Тут він підніс до обличчя руку. Ні, очі в нього сухі.

Тож він вирішив не дивитись у вікно: весь час здається, ніби плачеш, а це дуже неприємно. Тікірі втупив очі собі під ноги. Згодом — коли машина саме стишувала хід — побачив кінець бамбукового ціпка.

Ціпок стирчав попереду над сидінням біля пана Ліндсея, спертий об плече Жожо, бо панич сидів там і тримав ціпок так, як солдат тримає гвинтівку, коли охороня фортецю. А на кінці цього ціпка викарбувано дві літери, яких Тікірі не вмів прочитати, але які добре знав: це була стара палиця Жожо, та сама, що нею він штрикнув кобру, аби посунути їй окуляри… Отже, Жожо її не викинув, не відмовився від неї навіть після всього, що сталося!

Першої миті Тікірі спалахнув гнівом.

Але за секунду гнів, на диво, змінився в безмежну радість, і Тікірі засміявсь — уперше під хвилі, коли кобра мигнула головою, наче блискавка. Тепер Тікірі знав, на чиєму сумлінні смерть Каранги.

Ані Жожо, ані він, Тікірі, не винен — у всьому винна мавпа вандура! Бо якби не зламала довгого прута Жожо, то був би Жожо штрикнув кобру з відстані, втричі більшої, і нічого тоді не сталось би — кобра-бо не плига.

Авжеж, саме так!

«Так, і не інакше!» — повторював Тікірі подумки й вірив у це, бо хотів у це вірити, й мусив вірити, щоб позбутися великого тягаря.

Раптом авто зупинилося. Тікірі підвів голову й побачив навколо цілком інший ліс.

Замість високих пальм з веселим зеленим верховіттям бігли увсібіч аж у безмір'я низькі сиві деревця з рідким листям, крізь яке. просвічувало сонце. Були це каучукові дерева. Плантація сера Вільяма Флемінг-Джонса. Попереду стояв його будинок, двоповерховий, з червоним дахом, із верандою — схожий на Ліндсеїв дім, як брат.

Після обіду господар з гістьми пішов до місця, де він вирубував праліс, щоб розширити плантацію. Він сказав:

— Я вирубую.

Пан Ліндсей притакнув:

— Авжеж, треба вирубувати, Білле…

А насправді праліс вирубували слони. Було їх десь із шестеро, на кожному сидів магаут, тубілець-погонич, і, погейкуючи та штурхаючи сталевим прутом, гонив слона на дерева пралісу. Дерева стояли щільними рядами, сплівшися кронами, могутні, непереможні —допоки об них не обіперся слон. Тоді дерева з тріскотом ламались і падали, наче були з порожнистого бамбука, не міцніші від прута Жожо.

— Оце галас! — кричав Жожо. — Трісь, трісь! Як вогонь!

— Оце сила! — кричав Тікірі. На узбережжі він бачив слона мало коли й ніколи не бачив за працею, бо кокосові пальми не треба вирубувати.

— Вони справді мають велику силу, — погодився Бандала. — Хоча, якби слони не були б такі важезні, то не робили б це так легко.

Тікірі засперечався, що слони роблять оте все завдяки надзвичайній, страшній, жахливій силі, яка анітрохи не залежить од ваги, а Бандала й Жожо сміялися з нього: знов Тікірі хоче звеличити себе: сам як пір'їнка, а без угаву чваниться силою та мужністю.

Тікірі спаленів з обурення. Але коли побачив, як слони відтягують убік величезні стовбури, як тягнуть їх за собою гримучими ланцюгами, то геть забув про злість.

— Сила! — захоплювався він. — Це найбільша сила на світі!

Слони так зачарували Тікірі, що й сер Вільям у його уяві несподівано став подібний до слона: величезний ніс, величезний тулуб, і так само застрашливо сурмить, коли сякається в носовик.

Надвечір вони рушили назад. — Я вже знаю, ким буду, — нараз проголосив Тікірі.

— Магаутом. Погоничем слонів, — угадав Бандала; своєю прозорливістю він, певно, завдячував ігуанячому язику, якого колись із'їв.

— Авжеж!

Жожо оглянувсь і зареготався.

— Не смійся, — набурмосився Тікірі. — Слони — найдужчі на світі, але я буду ще дужчий, ніж вони, бо ними керуватиму.

Тепер засміявсь і пан Ліндсей. Був задоволений, що взяв із собою цього кумедного чорного хлопчиська, який розважив і потішив Жожо.

— Дженні, — сказав він по вечері, — знаєш, що справило на старого Білла найбільше враження? Те, що Жожо має вже двоє слуг.

— Ти, певно, хотів сказати про сера Вільяма, — ображено виправила його дружина. — А як це Жожо має двоє слуг, коли їхав він тільки з тим малим негром-кухарчуком?

— Їхав з двома, — пояснив пан Ліндсей, закурюючи люльку. — Я взяв і того курдуплика, чорного, бридкого. Він страшенно кумедний. І Вілл — я хотів сказати: сер Вільям — схвалив це. Кінець кінцем, хіба інша челядь — не тубільці?

— Атож, — замислилася пані.

Словом, уранці вона одкликала Бандалу з кухні, приставила його до Жожо як слугу та охоронця в одній особі, а що він ні зростом, ні силою не міг зрівнятися з небіжчиком Карангою, то взяла на додачу ще й Тікірі. Хоч Тікірі завжди здавався їй потворним і схожим на незграбне цуценя, однак він убив кобру й довів цим свою хоробрість; зрештою, сер Вільям сказав, що добре мати багато слуг. А що Тікірі був схожий на незграбне цуценя, а цуценяті гроші ні до чого, то вона не поклала йому платні, лишень самі харчі.Відтак звеліла Тіссі, аби переклав Бандалі й Тікірі ось що:

— Тепер ви вже не товариші паничеві, а його слуги. Пишайтеся цим і щодня мийтеся. Ти, чорношкірий, не думай, що на твоїй чорній спині я не помічу бруду. Нюхом почую. Зараз можете йти. Пильнуйте панича, як ока в лобі.

А надворі Жожо сказав їм:

— Дурниця, не смійте слухати маму. Не хочу я слуг, хочу товаришів. Яка зі слуги втіха? Отже, ми товариші, слово!

— Так! — захоплено вигукнув Тікірі. — Хоч невдовзі я тебе покину, бо стану магаутом, але тим часом — слово!

Бандала погодився теж, хоч і з куди меншим захопленням. Він не знав, яка честь більша: бути слугою чи приятелем. Лише в одному Бандала не сумнівався: ручившись за безпеку Жожо, нізащо в світі не візьме його на острівець.