Бабусi також були дiвчатами

— Маруся розповідала, що прабабуся, ну, твоя мати, науковцем не була, а просто домашньою господинею.

Бабуся не хоче загострювати увагу на цьому питанні.

— А ще про що вона тобі розповідала?

— А ще Маруся розповідала мені про Павлуню.

— Навіщо вона це робила? Вона ж давала мені слово, що ні твоя мама, ні ти не довідаються про Павлуню!

— А що тут такого?

— А те, що мене б не народили, якби Павлуня вижив. Отже, і я, і мама, і ти живуть на світі через смерть мого молодшого брата. Мама раділа, що я народилась дівчинкою. Якби знову хлопчик, та ще й схожий на маленького небіжчика — вона б не витримала.

— Але ж була війна! Багато людей загинуло!

За дверима бабусиної кімнати зацокотіли швидкі кроки Аліси. Задзвенів її голос. Бабуся заговорила тихіше:

— Лізо, я не можу тобі забороняти, але я тебе прошу: спілкуйся якомога менше з тою дівчинкою!

— Але чому? Вона нормальна дівчина! І книжки читає! І друзі в неї нормальні.

— В одному реченні ти двічі вжила порожнє слово «нормально»! Згодом скажеш спасибі бабусі, яка обмежувала твоє спілкування з «нормальними»! Треба товаришувати з хорошими дівчатами, а не з «нормальними»! І не бійся бути старомодною! Не бійся бути навіть ненормальною!

— Ненормальною? — здивовано перепитала Ліза.

— Я мала на увазі: не такою, як усі. Я завжди була не такою, як усі. І твоя мама також! І от у нас такі досягнення! Нормальні дівчатка такого не досягають! Навіть якщо отримають перше місце на якому-небудь конкурсі краси!

У вихідні Ліза з Алісою знову пішли на прогулянку. Ліза ображена: ти вже напряму спілкуєшся із Костиком! Я вже вам не потрібна! А хто вас познайомив? Хто, як не я? Ти сама не змогла познайомитися ні з ким!

Ліза запевнила Алісу, що то була ініціатива Борового — зустрітися удвох.

— І не я його цікавила, а та історія Лізи Королько! — відповіла Ліза, хоча їй хотілося, щоб давня історія була лише приводом.

— Все одно! Обіцяй мені, як подрузі, що не ходитимеш з ним без мене!

— Алісо! Ти таке слово візьми з самого Костика. От зараз подзвони йому на мобілку в Харків і візьми з нього таке слово! У тебе мало на рахунку? Я тобі можу переслати п’ять гривень!

— Він не дасть мені такого слова! Хіба ти не знаєш тих чоловіків?

Наступній зустрічі Костика й Лізи сприяла сама доля. Костик повернувся з Харкова й написав Лізі на електронну пошту. Він не згадував про листи, як і просила Ліза, бо ж береженого Бог береже. Але написав, що ретельно обдумав ситуацію й дуже хотів би знову поставити Лізі кілька запитань. Якщо, звичайно, в неї буде бажання з ним зустрітися. Ліза написала про Алісу, про те, що та також хоче погуляти з ними на вихідні. Але сталося так, що родичі запросили Алісу з мамою до себе за місто, адже був Великдень. Галина Андріївна відпросилася у бабусі, мовляв, вона все приготує наперед, їм треба буде лише розігріти. Бабуся за комуністичним звичаєм не надавала великого значення святкуванню Пасхи й без проблем відпустила економку з дочкою. А Ліза в неділю зустрілася з Костиком. Знову на Володимирській гірці.

Костик цілує Лізу в щічку. Дівчина здивована.

— Сьогодні всім треба цілуватися. Нас, звичайно, не привчали до цього.

Ліза знає про Пасху, але ніхто в їхньому домі не святкує. Утім, вона згадує, що в одному з листів Валерія до Лізи йшлося про те, що вони зустрілися на Великдень. Костик теж про це згадав.

— А в ті часи то був мало не кримінал. Цілком можливо, що батько тої Лізи був членом партії, їм не дозволяли ходити до церкви… Ось бачиш, це символічно, що ми зустрілися в цей день. — У Лізи чомусь солодко защеміло серце. — Це означає, що ми докопаємося до істини! Отже, як ти гадаєш, чому перехоплені листи лежали саме в Марусі?

— Бо вона їх не віддала бабусі, яка, у свою чергу, не віддала їх Лізі.

— Ти мене не зрозуміла. Уяви: ти з’ясовуєш, що на твою адресу пишуть до іншої людини, яка не має права на таке листування. Що ти робиш?

— Я дозволила б закоханим використовувати мою адресу.

— І ти покривала б, якби йшлося про наркотики в якихось малоліток?

— Та ні, такого б не покривала…

— Так, про це ж ми й говорили минулого разу! Для Марусі кохання школярів було те саме, що наркотики. Якою мала бути її реакція?

— Не знаю…

— Я думаю, її реакція мала б полягати в тому, щоб повідомити батьків Лізи. І віддати їм листи. А чому ж листи лишилися в Марусі?

— А ти як думаєш, чому?

— Маруся не наважилася передати листи батькам, які б, певне, дуже лаяли Лізу, а може, навіть і били її. Отже, вона зробила ні те, ні се.

Не віддала листів ні Лізиним батькам, ні твоїй бабусі, щоб та передала їх Лізі. А з Лізою… тою Лізою, не тобою, сталося щось страшне. Вона могла захворіти від того, що хлопець перестав їй писати.

— Вона могла сама написати йому!

— У дівчат буває своєрідна гордість. Вважають, що писати має хлопець. Не всі ж такі, як наша подруга Аліска, яка сама лізе до хлопців.

— А знаєш, — перебиває Костика Ліза, якій неприємно, коли хлопець погано говорить про дівчат, — я, як ти й просив, поговорила з бабусею. Побачила її випускний альбом, але нічого цінного там не знайшла. Хоча бабуся сказала мені, що в неї була подруга в юності, не однокласниця, а дочка друзів її батьків, яка померла молодою!

— Я так і думав! — радісно вигукнув Костик. — Через непередані листи Ліза Королько померла, не має значення, як саме. Наклала на себе руки, чи захворіла на сухоти — тоді ще, по війні, ця хвороба лютувала. Маруся не чекала такого ефекту, і її впевненість у власній правоті похитнулася. Тому вона ніяк не могла викинути ті листи. Вона ніби картала себе.

— Бабуся аж навіть схлипнула, коли згадала подругу юності, яка померла молодою!

— Ну от, бачиш, усе сходиться! Сідаю писати повість про перше кохання, яке для дівчини виявилося останнім. Лізко, з мене пляшка! Ти пиво п’єш?

Одного разу Ліза куштувала шампанське на дні народження бабусі. Але пиво… Мама з татом іноді пили пиво на кухні, Маруся діставала їм з холодильника, витягала баварські кухлі…

Костик купив дві пляшки «Чернігівського світлого», хвацько відкрив, сів поруч із Лізою, одну простяг їй.

— Це не кагор, але Христос Воскрес!

Пиво було дуже свіже. Смак Лізі сподобався. Стало весело. Потім Костик запропонував пройтися. Вниз, у бік Подолу їм іти не хотілося. Повернулися на Велику Житомирську, вийшли на Паркову алею.

— Ти знаєш ці місця?

— Звичайно, знаю! Ми з татом часто тут гуляємо на вихідні!

Костик вивів Лізу на гору Дитинець. Там саме цілувалася парочка. Костик узяв Лізине обличчя двома руками, торкнувся губами її губ. Ліза нічого особливого не відчула. Певне, той випадок, коли, як говорила Аліса, більше не треба. У Лізи Королько з Валерієм Кросоцьким усе було не так. Це й написано на Лізиному обличчі.

— Гаразд, більше не будемо. Якщо ми пишемо повість про велику любов, то не будемо. А ти не закохувалася до втрати пульсу, Лізко?

— Ні…

— А я закохувався у шість років. Дівчинці було сімнадцять. Я тоді мало не вмер.

Що було потім? А потім Костик зник, і Ліза помирилася з Алісою. Як не дивно, Ліза не дуже сумувала за Костиком, хоча спочатку й була схвильована. Зате сум від того, що в неї немає хлопця, якось послабився. Але про це Ліза Алісі не розповідала. Замість того байдуже спитала:

— Він завжди так зникає?

— Так! Але ти зателефонуй йому! Або я!

Ліза уявила, як Аліса солодким голосом говоритиме по мобільному:

— А чого це хтось про нас забув?! А обіцяв пам’ятати завжди! Не обіцяв? А не треба брехати! — і поросила подругу не робити цього.

— Як хочеш. У мене зараз мобільний роман із Сашком!

— А в мене кінець навчального року!

— Кому що!

Але настали травневі свята, і дівчата знову пішли на недільну прогулянку. Сашко, попри обіцянки, до них не пристав, і дівчата повернулися до розмов про таємницю Лізиної родини. Ліза переповіла Алісі Костикову версію подій.