Бабусi також були дiвчатами

І ось настав час, коли Лізі стало просто необхідно з’ясувати все про підводні течії своєї родини. Зрештою, вона дуже хоче написати те есе для часопису «Молода еліта України». Можливо, якісь таємниці лежать на поверхні. І потрібен співрозмовник, щоб із ним проговорити все це. Таким співрозмовником для Лізи стала Аліса. А тут бабуся так невчасно обмежила їхнє спілкування.

Ліза ледве дотерпіла до неділі. Вечорами, коли бабуся бувала вдома, Аліса боялася ходити до Лізиної кімнати. А поки бабусі ще не було, не було вдома й Лізи, яка ходила на юнацькі наукові секції й поверталася значно пізніше, ніж приходила зі школи Аліса.

Коли Ліза поверталася додому зі своїх наукових секцій, Галина Андріївна годувала її на кухні, після чого дівчинка, яка вже валилася з ніг, півтори години спала у своїй кімнаті. А потім сідала за уроки, і бабуся навіть не зачиняла дверей свого кабінету, щоб контролювати коридор: чи не пішла дочка економки до кімнати її онуки.

Одначе дівчатка встигли домовитися про те, щоб на вихідні піти на прогулянку на Володимирську гірку. Від їхнього будинку до цього славетного київського парку дуже близько. Не треба нічим їхати, можна дійти пішки за п’ять хвилин. Не працювати у вихідні, лише читати книжки й ходити на прогулянку або до театрів — правило родини Розумовичів-Лисюків. Інакше не зможеш працювати протягом тижня. Ліза зробила уроки на понеділок у п’ятницю ввечері, щоб не сидіти ввечері в неділю. А зараз такий чудовий весняний день! Аліса вже чепуриться перед величезним свічадом у передпокої — свічадо старовинне, у важкій рамі, але тато зумів модернізувати його, почепивши вгорі тоненьку люмінесцентну лампу. Аліса стала навшпиньки, ввімкнула ту лампу, накладає на губи прозорий блиск. Ліза на честь вихідних і хорошої погоди навіть не заплела косу, тільки одягла обруча на голову.

— Як тобі класно, — каже Аліса, — завжди ходи так! А зараз біжімо, на нас чекають! — Ліза витягає мобілку, набирає номер і весело каже:

— Костику, ми вже готові! Чекай нас біля «Кофі-хаузу»!

Ліза весь тиждень мріяла, як вони говоритимуть з Алісою про таємниці дому Розумовичів. А Ліза так підвела її! Який іще Костик? Поки дівчата спускаються сходами, Ліза ображено мовчить. Але потім бачить привітного Костика і трохи забуває свої образи.

Костик високий, чемний, вочевидь, на рік чи два старший від дівчат. Коли вони вирушають у бік Володимирської гірки, він стає посередині, підтримуючи обох дівчат під лікті. По дорозі вони говорять про погоду, Ліза й Костик трохи розповідають про себе. А потім, коли вони дісталися до альтанки й зупинилися над Дніпром, мовчки дивлячись у спину святому Володимиру, Аліса заговорила:

— А тепер, Лізо, можемо продовжити розмову, яку кілька днів тому перервала твоя бабуся.

— Аліско, я розповідала про це лише тобі! Якби знала, що ти про це ще комусь розповіси, я б ніколи з тобою таким не ділилася! Так подруги не роблять!

— Лізо, але ж це Костик! Я ж тобі розповідала про нього! Це мій найкращий друг! Він буде і твоїм другом!

Про Костика Аліса згадувала раніше лише те, що він не ходить на дискотеки, йому не дозволяють батьки, що його мама акторка, а також те, що він чомусь не хотів цілуватися з Алісою, хоча нагоди траплялися неодноразово.

Це не переконало Лізу, ніби Костику можна довірятися. Згадалися Марусині слова:

— Ніколи не розповідай стороннім про те, що трапляється у твоєму домі! Не вимітай сміття з хати! Запам’ятай: це сміття обов’язково одного дня полетить тобі ув обличчя!

У Лізи защеміло в оці, ніби сміття вже потрапило їй у вічі. І тоді слово взяв Костик.

— Лізо, я ніколи не підведу тебе! Слово честі! Але я ще не зізнався тобі: я збираюся бути письменником. До речі, це тобі! — Костик дістав із перекинутої через плече сумки тоненьку книжечку та простяг її Лізі. Вона прочитала: «Серія „Перша книга юного автора“. Костянтин Боровий. „Лілеї пахнуть уночі“. Повість». Дівчинка машинально відкрила першу сторінку й прочитала дарчий напис:

«Шановній Лізі на довгу пам'ять від Автора». Дата і величезний підпис на всю сторінку.

Ліза підвела очі на юного автора.

— Дуже дякую.

— Справа в тому, — Костик солідно сперся об край альтанки, — що мені бракує сюжетів із життя підлітків. У видавництві мені сказали, що наркотики й проміскуїтет — про це пишуть усі автори мого віку, на це попиту вже немає. А я ще не маю достатнього життєвого досвіду, щоб описувати проблематику моєї матері та батька, які зараз живуть окремо. А в житті моїх ровесників, тих, які не займаються тим, про що я сказав вище, нічого не відбувається. І тут раптом ці листи про справжнє кохання, які ти знайшла в архіві покійної тітоньки — то такий неоціненний скарб для письменника!

— Але ж якщо хтось із моєї родини прочитає твою книгу!

— У мене поки ще немає матеріалу для книги, Лізо! Скоріш за все, його й не буде, бо фактів дуже мало! Та якщо все ж пощастить про щось довідатись, я зміню все: імена, прізвища, квартиру і навіть місто! Дія відбуватиметься в Харкові! Я до десяти років жив у Харкові! Я там і тепер часто буваю, бо там живуть мої бабуся й дідусь! Теж, до речі, у величезній квартирі царських часів! Я вперше друкувався в Харкові, у часопису «Березіль». Я друкуюся від десяти років.

«На рік раніше від мене», — подумала Ліза й знову глянула на Костика. Такий позитивний хлопець! Треба буде знайти спосіб запросити його в гості. Але чому це він каже, ніби матеріалу на свою книгу не набере? Неодмінно набере! Ліза допомагатиме йому!

— Я б дуже хотіла довідатися про ту таємницю, та й про інші таємниці своєї родини, Костю, — несміливо сказала Ліза. Їй хочеться, щоб знайомство з Костиком тривало.

— Ну то сядемо й поговоримо про все.

Вільну лавочку на Володимирський гірці в теплий весняний день знайти непросто. Довелося кам’яними сходами зійти вниз, до підніжжя пам’ятника Володимиру.

— Отже, ким може бути та загадкова Ліза? — починає Костик, який від Аліси вже дуже добре знає про Розумовичів усе те, що відомо Лізі. — Скоріш за все, це подруга твоєї бабусі. Її ровесниця. Скільки років було твоїй бабусі — як її звуть, до речі?

— Анастасія Георгіївна, — хором відповідають Ліза та Аліса.

— То скільки років було дівчинці Насті в шістдесятому році?

— Вона сорок п’ятого року народження. Отже, у шістдесятому їй було п'ятнадцять років.

— І цій Лізі, чия історія кохання так схвилювала нас усіх, також, виходячи з цих листів, п'ятнадцять років. Отже, скоріш за все, дівчата — однокласниці. Саме однокласниці найближче товаришують.

— У мене ніколи не було таких подруг-однокласниць, як Лізка, — відповідає Аліса.

— Це тому, що ти багато разів міняла школу. У мене так само. А здебільшого саме однокласники стають найближчими друзями. І Ліза, певне, була близькою подругою Насті. Ліза познайомилася із… як звали одесита?

— Валерій!

— Із Валерієм — не має значення, як саме. Скоріш за все, відпочивала в Одесі з батьками. Познайомилися на танцях у будинку відпочинку — в шістдесяті то було нормально.

У них виникло кохання. Ліза почала листуватися з Валерієм. Але вдома їй забороняли підтримувати це знайомство. І дівчина звернулася до найближчої подруги, Насті, щоб листи йшли на її адресу. Адже тоді ще було дуже далеко до мобільних телефонів та електронної пошти. Я вже не кажу про «Контакт» чи інші соціальні мережі.

— Як це я не додумалася про таке? А я гадала, звідки ті листи взялися в нашому домі? — вигукнула Ліза.

— А ті, хто дуже добре вчаться, як правило, не надто кмітливі в житейських питаннях… — відповіла Аліса.

— Ті, хто не дуже добре вчаться, також не завжди все розуміють, — у голосі Костика прозвучала деяка зверхність, але не до Лізи, до Аліси, яка нічого не заперечила, а хлопець продовжує свої міркування:

— Отже, на адресу академіка Розумовича надходять листи з Одеси, які виймає старша сестра… як її ім’я?

— Маруся!

— Старша сестра Марія, — викладає свій варіант подій Костик. — І вона спочатку віддає листи молодшій, Анастасії. Адже збереглося лише декілька листів, на які одесит не отримав відповіді? Так? Бо ж батьки дуже зайняті, у них немає часу стежити за тим листуванням. А потім старша сестра, — Костик говорить упевнено, ніби переповідає сценарій чи синопсис, — вирішила ознайомитися з листами до загадкової Лізи. Із листів вона бачить, що це не невинне листування, а дорослі стосунки… До речі, чи можна мати ксерокопії тих листів?