Бабусi також були дiвчатами

— Ви не соромтесь, дівчатка, якщо ви когось шукаєте, то ми вам допоможемо!

— А може, вам квартиру?

Лізі відібрало мову, проте в Аліси, навпаки, голос прорізався дзвінкіше, ніж зазвичай!

— А ви часом Валеру Кросоцького не знаєте?

Жінки на лавці обмінюються здивованими поглядами. Хто це такий? Ви точно знаєте адресу? Це вулиця Бебеля. Вам саме сюди потрібно? Вони вживають стару назву, як і більшість одеситів — дівчата вже помітили цю звичку місцевих жителів.

— Валерій Кросоцький жив тут з батьками в шістдесятому році! — Ліза називає поштову адресу з номером будинку, яку пам’ятає із напису на конверті.

Жінки знову обмінюються поглядами. Так, це саме ця адреса. Але Валера Кросоцький? У цій квартирі живуть квартиранти. А господарі десь за кордоном. І не Кросоцькі, а Голубовські. Вони купили цю квартиру в дев’яносто третьому!

— Ну що ти таке кажеш, Римо! — обурюється одна з одеситок. — Голубовські купили цю квартиру в дев’яносто п’ятому! Це було саме тоді, коли мій Бася одружувався!

— А твій Бася одружувався в дев’яносто четвертому, а не в дев’яносто п’ятому! Сама забула, коли женила свого Басю!

Ця розмова могла тривати дуже довго, але Аліса рішуче перебила їх:

— А в кого Голубовські купили квартиру? Чи не в Кросоцьких?

— В Кросоцьких, — хором відповіли одеситки, — а в кого ж іще? Кросоцькі їхали за кордон і продали квартиру Голубовським!

— Точніше, спочатку виїхав син. Ще за комуністів. А батько довго лишався тут. І лише коли його вдарив інсульт, він поїхав. Син по нього приїхав. Продав квартиру й забрав батька.

— Сина звали Михайло. Миша Кросоцький. А тато — він був Лерик.

— А є з ними якийсь зв'язок? — знову питає Аліса.

— А ви зайдіть і спитайте у квартирантів. Вони можуть щось знати.

— Миша, до речі, тут іноді з’являється.

— Так, він тут і зупиняється. А Лерика я не бачила відтоді.

— Не знаю, чи живий він.

У потрібній квартирі ніхто не відчиняв дверей. Зате відчинилися сусідні двері й жінка спитала, чи не потрібне дівчатам помешкання — у неї є кімната на двох. Аліса відповіла, що вони вже скоро їдуть додому, але жінка все одно запросила їх зайти й глянути, яка в неї кімната. Може, знадобиться наступного року. Показавши дівчатам кімнату з двома охайно засланими ліжками й столиком біля вікна, жінка спитала, чи зв’язувалися вони по телефону з мешканцями сусідньої квартири, бо їх застати вдома важко. Але взялася передати записку з номерами мобільних телефонів дівчат.

— От ми дурні, що не пішли сюди відразу, — сказала Аліса.

— Ну, дівчата, знайшли, що шукали? — гукнули їм навздогін жінки на лавці.

У день від’їзду, замість того, щоб востаннє піти на море, дівчата півдня провели, чекаючи мешканців квартири, де колись мешкав Валерій Кросоцький. Ще раз поговорили з одеситками на лавці, які згадали, що Лерик одружився дуже пізно. А потім дружина втекла від нього й лишила йому сина Мишу. А жінка із сусідньої квартири, яка вже здала свою чисту кімнатку, запросила дівчат на кухню й почастувала їх фаршированими кабачками. Коли дівчата дякували їй, вона відповіла, що такі кабачки їм запропонують лише в Одесі.

— Нам скоро збиратися в дорогу, — з тугою в голосі каже Ліза.

— Чого ми не почали ходити сюди від першого дня? — дивується Аліса.

— Тоді б узагалі не походили на море.

І ось нарешті клацнув ключ у дверях заповітної квартирі. Чоловік привітався з дівчатами:

— Ах, то ваші номери мобілок передали нам? А ми й не зрозуміли, хто ви такі, тому й не дзвонили… Валерій Кросоцький? Так, знаємо. Ми контактуємо з господарями квартири, а вони контактують із Кросоцькими. А ви приготували, що їм передати? Ми неодмінно скажемо, один із нас їде до Канади за два тижні, бачитиме Мишу. Не приготували? Тоді пишіть листа зараз. Ми неодмінно передамо, якщо не забудемо.

Дівчат завели до квартири. Там дві великі кімнати.

— В цій до останнього жив Лерик. Не знаємо, чи він живий. Але Миша напевне живий. Сідайте за стіл і пишіть листа.

У дівчат немає паперу й конверта. Їм дали і папір, і конверт, і ручку. На півгодини лишили дівчат самих. Ліза під диктовку Аліси поспіхом написала про листи Валерія Кросоцького до Лізи Королько на адресу Розумовичів. Лист вийшов плутаний. Ліза вказала свою мобілку й електронну пошту. А потім дівчата вирішили вкласти до конверту й самі пожовклі листи. Зрештою, в них є ксерокопії.

— Якщо не забудемо, то неодмінно передамо, — запевнив їх той чоловік, якого вони й не запам’ятали. А Лізі вже телефонує тато: час збиратися в дорогу! Наш потяг на шосту!

З’їздили! Позасмагали, поплавали, погуляли по красуні-Одесі, але нічого не довідалися. А втім, якщо ті люди передадуть листа синові Валерія — а це ж саме той Валерій! — то можна буде про щось довідатися.

А тут іще виникла проблема: бабуся зателефонувала татові на мобільний, просить вказати номер вагона — вона їх хоче неодмінно зустріти. Ледве переконали її, що зворотній квиток у курортний сезон вони не дістали, їдуть додому машиною.

Нарешті вони вдома. Бабуся розпитує про поїздку. Відповідають, як навчив тато: море прекрасне, погода прекрасна, харчування стравне. На танці не ходили, увечері читали книжки. Ліза читала Фолкнера, Аліса — Даніелу Стіл. Їздили на екскурсію до Миколаєва. Відвідали найкращий в Україні зоопарк.

— А до «Асканії-Нови»? Чому ви не з’їздили до «Асканії-Нови»? Це ж зовсім близько! — обурюється бабуся.

Так хочеться розповісти бабусі про Одесу, і про Оперу, і про знамениті сходи, і про музеї над морем. Але юним авантюристкам доводиться мовчати. Навіть Аліса своїй мамі вирішила поки що не розповідати про Одесу, бо в цьому будинку й стіни мають вуха.

Бабуся домовилася, що в серпні Ліза на кілька днів поїде до Бердянська до її колеги — це дуже шанована родина завідуючої кафедрою місцевого університету. Алісу вже не візьмуть.

Та вона й не претендує, навіщо їй у ту шановану родину? Спасибі, що взяли до Одеси. А що вона забула в Бердянську — там вони були, коли ще жили з татом.

Але перш ніж Лізу відправлять до Азовського моря, у домі Розумовичів сталося ще одна подія, яка схвилювала всіх.

— Треба буде зателефонувати Владиславу, нагадати йому про Лерика, — каже Аліса Лізі, коли вони ввечері сидять на балконі, поки Галина Андріївна на кухні закриває для бабусі перекрути з чорної смородини, бо це дуже корисно.

— А хто такий Владислав? — питає Ліза.

— Це той чоловік із квартири на Бебеля, який збирався до Канади.

— Ти встигла познайомитися з ним? — здивовано питає Ліза.

Балкон у квартирі Розумовичів великий, він простягається не лише до вітальні, а й до бабусиної кімнати, де відчинене вікно. Бабуся поливає квіти. О Боже, невже вона щось почула?

Наступного дня бабуся залишила одні зі своїх розкішних срібних сережок із великими камінцями бірюзи біля свічада в передпокої. Аліса захоплено зупинилася біля столика перед свічадом, несміливо взяла в руки сережки. Поряд нікого немає. Аліса виймає свої малесенькі кульки, приміряє бабусині сережки. Класно! Дівчина крутить головою, вмикає світло на панелі дзеркальної рами…

— Галино Андріївно! Я маю поговорити із вами серйозно! Я залишила свої сережки в передпокої на столику. Я добре пам’ятаю, що лишила їх саме там. У мене боліла голова, я зняла їх, бо не дійшла б до своєї кімнати. Але їх немає. Там була тільки ваша дочка Аліса. Я вимагаю пояснень.

— Моя дочка не відмінниця й не олімпіадниця, на відміну від вашої онуки. Але вона не краде. Я можу покликати її сюди.

— Не треба кликати її сюди. Ці сережки дуже дорогі мені.

— Аліса не брала їх!

— Ви не можете бути певними ні в чому.

— Викликайте міліцію, Анастасіє Георгіївно!

— Ви настільки довіряєте вашій дочці, Галино Андріївно? — обурена бабуся вийшла з кухні й сердито замкнулася у своїй кімнаті. А економка пішла до Лізиної кімнати, де дівчата сиділи біля комп’ютера, покликала дочку.