Бабусi також були дiвчатами

— Мамин тато? Який тато? Якої мами? І чого ти ще не спиш?

— Не спиться! Тату, ти ж знайомий з мамою більше, ніж я.

— На два роки! — посміхнувся тато.

— А з бабусею?

— На рік пізніше, ніж з мамою. Мене ще довго інструктували, як повестися, щоб сподобатися їй. Їй та дідові. А тебе який дід цікавить?

— Не батько бабусі. Про нього я знаю. А батько мами.

— Ой, там була якась темна історія. Нібито Анастасія відбила нареченого в Марусі. Чи навпаки, — тато випив із давнім другом одеського вина. За інших обставин він ніколи б не говорив про таке з неповнолітньою дочкою.

— Боже мій, скільки скелетів у шафах нашого дому, тату!

— Ці шафи не протрушували від бозна-яких часів!

— Але ж Марусину шафу і комод витрусили цієї весни!

Тато з дочкою сидять на ліжку на веранді старого одеського будинку. Дерев’яна веранда спирається на іржаві металеві колони. Вгорі сяють південні зорі. Дуже пізно, вже давно новий день — з Лізою ще ніколи не траплялося, щоб вона не спала в такий час! Проте багато хто теж не спить. Унизу за дерев’яними столиками ще сидять люди, п’ють вино, спілкуються.

— Ти знаєш, Лізонько, а вісім років тому ми так само сиділи на цій веранді з твоєю мамою.

— Це тоді, коли ми з Марусею були в Ялті?

— …Думали, що одного дня приїдемо сюди втрьох. І ти знаєш, Лізко, ми тоді також говорили про давні часи! Приблизно про те саме, про що зараз говоримо з тобою!

— Ви говорили про дідуся?

— Він десь живий! Але йому заборонили з’являтися в цьому домі, — тато так і не навчився говорити про помешкання Розумовичів «наш дім». — А саме в той рік, коли ми з мамою були тут, Георгій Арсентійович помер, і мама радилася зі мною, чи не пошукати їй свого батька. Зрештою, твоя мама не відчувала себе неповноцінною від того, що росла без батька. Вона росла у великому домі, де все було. А ще й у ті часи науковці були більше в ціні, ніж зараз, — Ліза відчула гордість, що тато чи не вперше розмовляє з нею не як з дитиною, а з рівною. І вона ближче підсунулася до нього. А тато розповідав далі: — Дід Георгій заміняв Олі батька.

Але… вона сказала: мені просто цікаво подивитися на мого батька!

— І ви знайшли його, тату?

— Ми збиралися зробити це в Києві. Але тільки-но повернулися до Києва з Одеси, як на нас накинулося стільки різних проблем! То ж була середина дев’яностих, доволі важкий час! Треба було братися за будь-яку роботу й мені, й мамі. Анастасія Георгіївна продовжувала працювати в тій же науковій установі, Маруся гляділа тебе, а ми працювали. І забули, що тут, на цій веранді, збиралися неодмінно пошукати Івана Олексійовича Бусурмана, твого діда, батька твоєї мами.

— А це правда, що бабуся забороняла їздити до Одеси?

— Правда, Лізко, і навіть заборонялося вимовляти це слово! Я колись чув, як твій прадід говорив: ти тут вирішила знову влаштувати Одесу? Ми й про це також довго говорили з мамою на цій веранді. Так само після застілля з моїм другом і його дружиною, тоді з нами був і їхній син. Вони чудові люди, але ми не могли говорити з ними про наші родинні справи. І коли вони лягли спати, ми сиділи чи не на цьому ж ліжку на цій же веранді й говорили про родинні таємниці. У моїй родині вони також є, але зовсім іншого плану, я про це розповім тобі іншого разу.

— А ти вже з’ясував усе, пов’язане з родиною твоїх батьків?

— Так, Лізо, бо мій батько нарешті заговорив. А твоя бабуся говорити не хоче. Вона ще не готова до цього.

І тоді Ліза розповіла татові про листи Лізи Королько й Валерія Кросоцького, які знайшла в архіві покійної Марусі.

— Це цікаво! — тато жваво відреагував на повідомлення дочки. — Це дуже цікаво! Очевидно, та Ліза була дуже близькою до родини Розумовичів! Я можу тобі сказати одне: назвала тебе бабуся Настя. Маруся була незадоволена, але її голос не вважався значущим. І дід був незадоволений, але бабуся наполягла. Чи не тоді він сказав, ніби Анастасія Георгіївна знову влаштовує Одесу? Я вже не пам’ятаю, бо я не знав контексту, та й досі не знаю. Але щось таке було. А ми з мамою погодилися на Єлизавету… Єлизавета Англійська, сильна жінка, королева! А моя мама, твоя друга бабуся, теж погодилася, бо Ліза переробляється на Лесю. Вона, власне, так тебе й називає… Ти вже спиш, Лізо? Заснула? Але віднести тебе в ліжечко зараз набагато важче…

А наступного дня Ліза з татом та Алісою гуляли по Одесі. Хоча татові друзі, у яких вони зупинилися, виряджали їх на пляж. Лонжерон, Аркадія — вибирайте будь-який! А на вихідні ми вас відвеземо на Лузанівку! Там найкраще! Але київські гості вирішили розпочати знайомство з містом прогулянкою по Приморському бульвару й по Дерибасівській. Одеса була така красива, що забувалася навіть страшна спека. Голови самі піднімалися вгору, очі не відводилися від каріатид, які тут розкішніші, ніж у Києві. Там стільки всього модернізовано — Одеса ж збереглася краще! А дворики! Таких немає в жодному місті!

— А де ж та вулиця Бебеля? — питає Аліса. Отже, подруга дочки в курсі таємниць родини. Але й тато в юні роки ділився з друзями тим, що його бентежило.

— Так ось чому ви так хотіли саме до Одеси! Я ж вам пропонував і Крим, і Болгарію! А вам хотілося лише сюди! — сміється тато, коли всі троє сіли за зелений пластиковий столик під парасолькою попити мінеральної води. Вони роздивляються план Одеси і не знаходять вулиці Бебеля.

— Наскільки я знаю, назви вулиць у центрі всі помінялися, — каже тато, — спитаємо ввечері наших господарів.

Вулиця Бебеля називається тепер Єврейська.

— То у вас в Києві вигадали якісь зовсім нові назви вулиць, — каже татів друг, — а у нас в Одесі повернули старі. А які у вас справи на Бебеля? Хочете знайти давніх знайомих? Спробуйте.

Але спочатку підіть на пляж.

Та київські гості знову йдуть блукати по місту. Знайшли будинок із номером, сусіднім із тим, де в 60-му році жив Валерій Кросоцький.

— Це новий будинок, — каже тато, — такі будували в шістдесяті по всій країні.

Але в кожного одеського будинку є подвір’я, є й у цього також. А в подвір’ї кілька будинків, які напевне стоять уже давно. На кожному з них великі номери. Ось і потрібний. Це триповерхова споруда, розташована перпендикулярно до всіх інших. Збоку — вхід до під’їзду з несподіваними мармуровими сходами, щоправда, дуже зношеними. Над дверима під’їзду — номери квартир. Потрібна має бути саме тут.

Ліза хапає тата за руку.

— А що ми скажемо їм?

— Ще не придумала? — сміється тато. — Тоді добре продумай, як саме побудуєте розмову, і ми знову прийдемо сюди. Дорогу ми вже знаємо. А поки що ходімо на пляж! Бо повернемося додому не засмаглі, бабуся й не повірить, що були біля моря!

Час перебування в Одесі катастрофічно добігає кінця. Бабуся іноді телефонує на мобільний то татові, то Лізі, розпитує, як вони. Обоє намагаються відповідати загальними фразами, щоб менше брехати. Погода добра, море прекрасне, харчування пристойне. Але, якщо вони вже розпочали цю авантюру, треба йти до кінця. Зворотні квитки вже купили, і день від’їзду швидко наближається. А тато не береться підказувати дівчатам, як заговорити з тими, хто відчинить їм двері в тій квартирі у триповерховому будинку по вулиці Бебеля. І дівчата, які так давно прагли потрапити сюди, не знають, що робити далі…

Після тижня на пляжі вони збагнули, що від’їзд — післязавтра. А сьогодні — субота, більша ймовірність застати людей удома. І дівчата, вже й зібравши вранці речі на пляж, кажуть татові, що на море вони сьогодні підуть по обіді.

— А зараз на Бебеля? — питає тато.

Ліза й Аліса увійшли в знайоме подвір’я. Цвітуть флокси. На лавочках сидять жінки — одеситки різного віку. Сидять і дивляться на них. Одна з них питає:

— Дівчатка, ви вже були тут тиждень тому. Що вам у нас потрібно?

Ліза смикає Алісу: давай утечемо звідсіля! Але Аліса робить крок назустріч лавочці, де сидять жінки.