Йорgен + Анна = любов

Щиро, Еллен

— Вона пише, що ми дурні! — обурилася Беата.

— Вона пише, що я найдурніша! — розсердилася Анна.

— Це підло! А якщо Йорґен повірить?!

— Йорґен ніколи не одержить цього листа.

— А й справді…

— Гей-гей! — крикнула Анна. Вона переплела ноги, щоб не звалитися донизу, і розсунула гілля. — Гейя-гей! — потім зістрибнула на землю і помчала через пустир, не перестаючи галайкати. Беата теж злізла з дерева й побігла слідом.

— А я перша! — репетувала Анна.

Вона була вже далеко попереду.

Надворі зовсім споночіло. Торішня трава пахла сирою землею. Анна першою добігла до воріт. Велосипеди Уле та старших хлопців стояли на вулиці. З-за будинку долинали їхні голоси. Вони грали в пристінок — відбивання монет від стіни будинку. Чия монетка впаде ближче до стіни, той виграв. Анна гойдалася на воротах.

— Нільсе, твоя черга! Нільсе, не спи! — вигукував Уле. — От дідько, що ж ти такий неповороткий!

Анна далі гойдалася на воротах. Навколо панувала майже тиша, тільки чулися вигуки хлопців за будинком і важке сапання Беати, яка бігла пустирем. А ще ворота поскрипували. Рип-рип, скрипіли вони. Рип-рип…

Анна гойдалася на воротах. Беата вже підбігала, її сапання чулося дедалі ближче. Анна думала про Йорґена. Йорґена Рюґе з веснянками. Вона думала про нього навіть тоді, коли думала про щось зовсім інше. Думала, якщо не стане його дівчиною, то не полюбить більше нікого на світі. Бо покохала Йорґена.

— Рип-рип, — порипували ворота.

— Рип-рип, — повторювала за ними Анна. То був таємний знак.

— Нівроку швидко бігаєш, Анно! — долинув з-за спини голос Беати. Вона вже не бігла, перейшла на крок.

— Я знайшла таємний знак, — сказала Анна, не обертаючись.

— Який такий таємний знак?

— Тс-с, — приклала палець до уст Анна й мовчки кивнула в бік саду.

— У пристінок грають? — Беата скрушно похитала головою. — Мені не дозволяють…

— Ось послухай! — Анна гойднула воротами.

Беата прислухалася.

— Ну, чую… Кидають монетки. Уле з хлопцями…

— Та послухай! — нетерпеливилася Анна.

— Що я маю слухати?

— Ворота!

— Скрегочуть…

Дівчатка довго прислухалися.

— Чуєш таємний знак? — запитала Анна.

— Крек-крек?

— Ні! Рип-рип!

Анна забрала з хати зубну щітку, піжаму й підручники. Дівчатка побажали на добраніч Анниній мамі, татові й маленьким сестричкам, бо ті вже йшли спати. Надворі стало так темно, хоч в око стрель, у повітрі повіяло холодом. Під воротами стояв Уле і його друзі з велосипедами наготові.

— Вгадай, хто переміг? — запишнився Уле.

— Ти!

— Я виграв аж 24 зшитки історій з серії про ковбоїв у Брюшлеттена. А тепер пограємося у хованки.

— Ми з вами!

Хлопці скочили в сідла й подалися униз — повз бомбосховище, Розбійницький сад, через пустир до дуба.

— Вааауу! — скрикували хлопчаки, коли колесо натрапляло на горбик чи камінь, і треба було міцно хапатися за кермо, щоб втримати рівновагу.

— Ойой! — ойкали дівчата, коли їх підкидало на багажниках.

Біля дуба вже стояли Ейнар, Даґ і Кнут. Під могутнім деревом трава майже не росла, тож хлопці вирішили пограти в ножички — на землі креслять великий квадрат, кожен гравець кидає ножа й проводить лінію, «відрізаючи» собі шматок від квадрата. Хто більше «наріже землі», той і виграв. Ейнар мав зі собою чималенького ножа.

Йорґена ніде не було видно.

— Навіщо нам хованки, пограємо ліпше в ножички, — запропонував Уле, побачивши Ейнарового ножика — той виблискував лезом у темряві.

— О, ні, — заперечила Анна. — О, ні!

— Так! Граємо в ножички! — наполіг Уле.

Але дехто зі старших хлопців уже набавився ножиками за весь день донесхочу. Більшість присутніх обрали таки хованки.

— Станьте колом, а я казатиму лічилку, — командував Уле.

Йорґена не було.

— Може, трохи зачекаємо? — запитала Анна.

— Навіщо?

— Бо… бо хтось, хто, можливо, прийде, ще не прийшов…

— І хто ж це?

— Он дивіться, Туне й Еллен! — вигукнув Кнут, показуючи пальцем на дівчат.

Подружки їхали велосипедами через майданчик, який узимку правив за ковзанку. Еллен перев’язала волосся шовковою стрічкою, і та тріпотіла на вітрі. Вона мала дуже запишнений вигляд, наче одержала справжнього любовного листа.

Друзі зачекали, доки дівчата позамикали свої ровери й стали в коло.

— Рип-рип! — прошепотіли одна до одної Анна й Беата.

— Починаю лічити, — оголосив Уле. — Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана…

Він лічив, тицяючи в кожного рукою.

— Ой, погляньте! — вигукнула раптом Беата.

З воріт Розбійницького саду вийшов Йорґен Рюґе. Анні кров шугнула в голову, коли його побачила.

Вона вже було подумала, що він не прийде, але ось — прийшов.

— …раз-два-три, шукати будеш ти! — незворушно лічив Уле.

Анна розтулила рота, щоб сказати: Треба зачекати на Йорґена! Але жодний звук не видобувся їй з горла.

— Треба зачекати на Йорґена! — сказала Еллен, відкидаючи назад свій довгий, товстелезний «кінський хвіст».

— Та, добре, добре, зачекаємо на Рюґе! — погодився Уле.

Йорґен зліз із велосипеда, почепив на нього замок і став у коло між Даґом та Ейнаром. Еллен просто не зводила з нього очей і весь час йому усміхалася, однак Йорґен дивився лише на Уле, який почав промовляти лічилку від початку:

— Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана! Раз-два-три, шукати будеш ти!

Шукати випало Ейнарові.

— Рахую до ста, а тоді йду шукати! — гукнув Ейнар.

І раптом Йорґен глянув на неї. Саме тієї миті.

А тоді відвів погляд. Усі побігли ховатися — усе, як завжди.

Анну сповнила надія, що Йорґен, можливо, теж її кохає.

— Я починаю! — оголосив Ейнар. Він став під дубом і затулив руками обличчя. — Раз, два, три, чотири, п’ять…

Усі щодуху кинулися шукати собі схованку.

— Заховаємося разом, рип? — прошепотіла Беата.

— Ні!

— Але я не знаю, де сховатися…

Анна слідкувала, куди побіжить Йорґен. Він біг у бік ковзанки. Старші хлопці — угору, на пагорб.

— Поквапмося!

— Хутчіш! — підтакнула Беата.

— 43, 44, 45…

— Він скоро дійде до п’ятдесяти!

— Ховайся під лавкою, — порадила Анна товаришці.

А сама побігла зовсім в інший бік, до чагарів. Вона мчала так швидко, аж упріла. Хотіла зачаїтися в самих хащах. Улітку чагарник був зелений, густий і непролазний, а тепер, коли кущі стояли без листя, можна було пролізти крізь гілля всередину.

Анна так і зробила, сіла на землі й затамувала подих. Пахло гнилістю і весною, штани на задку промокли наскрізь, але вона не зважала — одяг намок ще тоді, як повзла на животі до бомбосховища.

Помітити її в заростях було важко, зате Анна бачила геть усе, що відбувалося на пустирі.

— Сто! — вигукнув Ейнар, вдаривши по бляшанці.

ДЗЕНЬ! — прокотилося пустирем, і від того звуку стало ще моторошніше, і тиша, яка потім запала, стала ще глибшою, а темінь — темнішою. Ейнар стояв під дубом і пильно вглядався у пітьму.

— Беата під лавкою! — голосно крикнув він.

Беата вилізла зі свого сховку й понуро підійшла до дуба. Її завжди знаходили першою. Дзень! — проспівала бляшанка.

Стало іще моторошніше, тихіше й темніше. Ніде ані шелесне, тільки Ейнар нипав навколо — шукав. Він рушив до ковзанки. Анна спостерігала за ним з-поза гіллячок.

— Кнут сидить за смітниками! — рявкнув Ейнар так голосно, аж Анна підстрибнула з несподіванки.

— Ех! — кряхтів Кнут. — Ех!

Він дуже сердився. Підкинув бляшанку носаком черевика в повітря, і та жалібно дзеленькнула: дзелень, дзелень!

Ейнар попрямував до бомбосховища. Анна добре його бачила. Він зазирав за всі дерева, в усі кущі, навіть у вентиляційні дірки, хоча навряд там хтось міг би поміститися.