Йорgен + Анна = любов
Йорgен + Анна = любов читать книгу онлайн
Анна непосидюща, весела десятилітня дівчинка, яка понад усе любить таємниці, лазити по деревах і гасати на велосипеді. Та ось у її класі з’являється новачок, Йорґен, і звичний світ Анни перевертається догори дриґом, бо вона вперше в житті закохується. На її шляху стають численні суперниці, але Анна готова на все, щоб здобути прихильність Йорґена. Бо ж коли йдеться про кохання, усі засоби дозволені, хіба ні?
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Та раптом Йорґен знову наліг на педалі. Під колесо потрапив чималенький горбик.
— Гоп! — підстрибнув велосипед.
Анна теж підстрибнула, хотіла вхопитися за сідло, але ж там сидів Йорґен. Несподівано вона обняла Йорґена! Обхопила білий плетений светр Йорґена!
Йорґен не обернувся. Нічого на те не сказав. Ось тільки поїхав повільніше. Анна не відпускала його, довго-довго обіймала, доки вони мчали петлею навколо пагорба. Навколо було темно. Пахло багаттями з садків і з Розбійницького саду. А білий плетений светр Йорґена пахнув справжнім хлопцем.
Аж коли вони об’їхали пагорб і опинилися на відкритому просторі, де їх могли побачити, Анна відпустила Йорґена.
— Довго ж ви об’їжджали пагорб! — в’їдливо завважив Кнут, пильно дивлячись на Йорґена. — Їхали б швидше, могли б і виграти!
— Ну, це залежить ще й від того, хто сидить позаду, — ущипнула Еллен.
— Ми переможемо, — пообіцяв їй Кнут.
— Принаймні їх обійдемо! — сказала Еллен.
— На старт! Увага!.. — почав Кнут, аж тут з-за пагорба долинув голос:
— Кнуте! Негайно йди додому! Уже пізня година! Кнуте!
— Ой, леле! — розсердився Кнут.
— Тебе батько кличе! — озвалася Беата.
— Ти думаєш, я глухий! Ото дурна гуска!
— Кнуте! — волав з веранди батько. — Негайно!
— Та чую, чую, — бурчав Кнут. Довелося Еллен злізти з багажника. — Як же мені не хочеться…
Кнутові так кортіло взяти участь у змаганні вдвох із Еллен.
— Та йди, усе нормально, — сказала Еллен.
— Ні, ненормально, — Кнут похилив голову, щоб ніхто не помітив, як йому прикро. — Завтра він мене ще й постригти обіцяв…
З тими словами Кнут пішов.
— Бідолаха! — поспівчував йому Ейнар.
— Нам теж уже час додому, — сказала Беата до Анни. — Мені не дозволяють залишатися надворі, коли хлопці порозходяться. А ти в мене ночуєш…
— І мені час… — сказав Йорґен, сів на велосипед і поїхав геть.
— Бувай, Йорґене! — гукнула Еллен.
— Бувай, Йорґене! — гукнула Туне.
Але Йорґен навіть не озирнувся.
— Бувай! — гукнула Беата.
— Бувай! — гукнула й Анна.
А тоді Йорґен обернувся.
— Бувай! — відповів він.
Анні аж гаряче стало. Зникли останні сумніви. Йорґен думає про неї, не про Еллен. Тепер усе насправді! Анна відчула, що кохає його ще більше. Кохає Йорґена Рюґе з веснянками…
Коли Йорґен зник за деревами й кущами Розбійницького саду, Туне й Еллен теж подалися додому. Навіть не попрощавшись.
Анна взяла свою картату торбинку, сіла до Беати на багажник, і вони подалися до Беатиного жовтого будинку. Удома бігцем кинулися до кухонного вікна — шпигувати. Дівчатка бачили, як Туне й Еллен злізли з велосипедів біля бомбосховища й нишпорили у вентиляційних люках. Але нічого не знайшли.
Йорґен не відповів на листа, якого не отримував.
До кухні ввійшла Беатина мама й сказала, що час спати, бо година пізня, і бабуся давно вже спить. Але спершу вони мають випити цілющий напій, щоб вирости великими й сильними: помаранчевий сік із яєчним жовтком, вершками та цукром. Напій був обов’язковим у домі Беати, а вранці — обов’язковий риб’ячий жир. Так веліла бабуся.
— Знаєш, що? — мовила Анна, коли Беатина мама вийшла з кухні.
— Що?
— Коли ми об’їжджали пагорб, я обіймала Йорґена, по-справжньому, тому так довго їхали.
— Справді? — Беата ніколи б на таке не відважилася. — І що він сказав?
— Та нічого. Гадаю, він кохає мене.
Якийсь час подружки, попиваючи цілющий напій, мовчки дивилися у вікно на пустир, пагорб, ковзанку й дуб.
— Дивне ім’я має його сестричка — Павлова, — озвалася Беата.
— Павлова Рюґе, — поволі й виразно вимовила Анна, розгойдуючи напій у склянці. Треба з’ясувати, що воно означає.
— Мені б зроду не дозволили так називатися, — пробурмотіла Беата.
Допивши напій, подружки одягнули піжами, почистили зуби й вклалися у ліжко. Беата мала квітасту ковдру, квітасту подушку й нічну лампу з абажуром. Дівчатка довго лежали горілиць, притулившись одна до одної.
— Я напишу справжнього листа кохання Йорґенові. А ти — Ейнарові.
— А якщо він не захоче стати моїм хлопцем?
— Захоче…
— Ти так гадаєш?
— А може, й не треба тобі писати листа. Може, ліпше я запитаю від твого імені…
— Так буде, мабуть, ліпше, — зраділа Беата.
— Напевно, відповість згодою…
Дівчатка обернули ковдру впоперек і лягли «валетиком». Вимкнули нічник із абажуром. Беата лежала під стіною, головою до вікна, Анна — скраю, головою до дверей. Тісно притулившись. А що зима вже минула, їм дозволили прочинити трохи вікно. Знадвору, аж під ковдру, просочувався запах диму від багать.
— На добраніч, — сказала Беата.
— На добраніч, — відповіла Анна.
Час було засинати.
— Беато…
— Що?
— Надворі так пахне.
— Бо весна.
— Так, весна… Добраніч!
— Добраніч!
Найвищий час засинати.
— Анно!
— Що?
— Як гадаєш, руде волосся — то відстій?
— Нє-є-є! Ейнар теж має руде волосся. Тому ви й пасуєте одне одному. А в темряві рудого й не видно.
— Угу, не видно… — погодилася Беата. — Я трішки його кохаю. Думатиму про нього, перш ніж заснути.
— А я весь час думаю про Йорґена, — озвалася Анна. — Я дуже його кохаю.
— Добраніч, — сказала Беата.
— Добраніч, — відповіла Анна.
Нарешті вони заснули.
Уранці Анна прокинулася рано, значно раніше за Беату. За шторами вже зовсім розвиднилося, і голосно щебетали пташки. Вона просто лежала, наслухала пташиний спів і думала.
Думала про давні часи, коли всі дівчата носили довгі спідниці, аж до кісточок, і багато-багато спідньої білизни з накрохмаленим мереживом, яке порипувало від кожного кроку. І довжелезні коси з довгими-довгими стрічками. Вони ніколи не грали у вибивалу чи лови, ніколи не влаштовували бійок. Нічого цікавого не відбувалося в їхньому житті, просто проходжувалися туди й сюди у довгих сукнях.
Анна уявила собі ті давні дні, коли всі дівчата були схожі одна на одну, тільки вона, Анна, була не така, як усі. Вона була, як Гельґа-Розбійниця.
Уява понесла її далі. Одного дня спалахнула пожежа в кількох будинках і… ні, одного дня в селі з’явився злодій, і… ні-ні, не так… одного дня усі дівчата в довгих сукнях подалися на берег зривати білі анемони. Була весна, вода ще дуже холодна. З дівчатами пішли й хлопці, і Анна, і Йорґен. А тут раптом хтось почав тонути. Усі перелякалися, крик, галас, ніхто не знає, що робити; навіть хлопці розгубилися. У них такі штанці до колін, бояться намокнути чи змерзнути.
Але ж у воді хтось тонув, розпачливо кликав на допомогу!
Анна миттю зняла з себе сукню разом з усіма мереживними підспідничниками. Отоді всі помітили, які засмаглі її ноги. Кожен подумав про себе, що вона часто ніжиться на сонці без своїх сукенок. Дівчата запирхали: Фе, фе! А хлопці захоплено вигукували: Ваауу! Ваауу! Повз їхню увагу не пройшло, які вона має сильні ноги, сильніші, мабуть, навіть за хлопчачі. Та всі, без сумніву, захоплювалися її засмаглими, сильними ногами, хоч і не казали про це вголос. І Анна кинулася на порятунок. Вона пірнула під хлопця, підтримала — за всіма правилами — його голову над водою і попливла до берега. Хлопчина неодмінно загинув би, якби не Анна!
Дівчата у сукенках і хлопці в панталонах до колін захоплювалися її рішучістю та відвагою. І Йорґен дивився на неї таким… особливим поглядом. А одна дівчина, дуже схожа на Еллен, сказала: Гаразд, ти швидко плаваєш, можливо, маєш такі ж сильні ноги, як хлопці, але ти не вмієш танцювати!
Дівчина, напевно, мала на увазі вальс чи танго, чи якісь іще танці, яких навчають у танцювальних школах, але Анна побігла в ліс, на велику квітучу галявину, бо, як виявилося, раптом настало літо, і на тій галявині зацвіли ромашки, дзвіночки, кульбабки і всякі різні квіточки. Вона танцювала, як танцюють балерини — на кінчиках пальців, здійнявши високо-високо вгору руки. А натанцювавшись досхочу, побігла вглиб лісу, геть від щасливого гурту, під своє улюблене дерево, під дуба. Лежала у затінку, відпочивала, бо дуже стомилася, рятуючи з води хлопчика й танцюючи на кінчиках пальців.