Йорgен + Анна = любов

— Де? — Уле підбіг до вікна. Він був головним патрульним в лисичому патрулі.

— Та ні, здалося… Певно, то був кіт.

— Ах ти ж паскуднице! — розсердився Уле.

Довго затримуватися Уле не міг, бо квапився на перший урок, а в Анни заняття розпочиналися з другого уроку.

Анна поснідала, почистила зуби, зачесалася — усе це робила, не знімаючи піжами. Лише згодом повернулася до своєї кімнати й переодяглася — натягнула жовто-зелено-смугасті штани. А тоді швиденько вислизнула з зеленого будинку, доки решта поралася на кухні.

— Бувайте! — гукнула вже з порога.

І поїхала велосипедом униз, до перехрестя. Вона страшенно тішилася, бо штани їй неймовірно пасували. Анна сподівалася, що Йорґен уже чекає під ліхтарним стовпом. Ось побачить її і подумає: «Вааууу! Які класні штани!» І, можливо, відразу закохається.

Анна швидко крутила педалі, аж вітер свистів у волоссі. Співали пташки, а з веранди репетував тато Кнута:

— Кнуте, вернися! Ти забув свою перекуску!

Але Кнут — як і завжди — незворушно чипів на перехресті.

— Ти забув перекуску, Кнуте, — нагадала Беата, бо її турбували такі речі.

— А де Ейнар, Даґ і Йорґен? — запитала Анна, бо її турбувало саме це.

— Не знаю… — відповів Кнут, витріщившись на її штани. — Поцупила штани Уле?

— Ні, це мої…

— Он як! Усе ясно…

— Мені б не дозволили надягнути такі штани, — озвалася Беата.

— Я ж не ти, — буркнула Анна.

— Не маєш ти вдома бабусі… — зітхнула Беата.

Беатина бабуся заправляла всім у хаті, а коли хворіла, спала разом із мамою на двоспальному ліжку. Вона пильнувала за виконанням домашніх завдань і заохочувала Беату колекціонувати глянцеві листівки з янголятками.

— Чуєш, Анно, — раптом споважніла Беата.

— Що?

— Еллен і Туне були вчора на пустирі, коли дощ ущух, а ми вже розійшлися. І Йорґен з ними був.

— Звідки знаєш? — аж похолола Анна.

— Бачила…

З кухонного вікна Беатиного будинку весь пустир видно, мов на долоні. Тому-то там цілісінькими днями просиджувала її бабуся. Коли ж бабуся лягала спати — а лягала вона рано, — її місце займала Беата.

— Що вони робили? — запитала Анна.

— Розмовляли. Довго…

— Довго?

— Еге ж. А коли розходилися, махали одне одному на прощання. Довго махали…

У Анни запалали вуха. Так завжди бувало, коли вона гнівалася або боялася, або ж усе на купу.

— Гадаєш, вони кохають його?

— Так.

— А він — їх?

— Так.

— Що-о?

— Ой, ні! Може, й ні, — сполошилася Беата.

— Треба це з’ясувати… Напишемо фальшивого любовного листа!

— О, напишемо! — підхопив Кнут, який усе чув.

— Ні, не будемо писати, — раптом передумала Анна, але підморгнула одним оком Беаті.

— Що в тебе з оком, Анно? — здивувалася Беата.

Анна не вміла правильно підморгувати.

— А чого не будемо писати? — запитав Кнут.

— А нічого!

— Мені ніколи не дозволяють затримуватися надворі допізна, — зітхнула Беата.

Більше вони не розмовляли, просто поїхали угору схилом. З чубка пагорба — уже майже на місці — побачили під дашком шкільної велосипедної комори Ейнара, Даґа та Йорґена. Хлопці позамикали свої ровери й саме збиралися заходити до школи. Анні миттю залоскотало в животі, коли вона побачила Йорґена. Він дивився просто на її жовто-зеленосмугасті штани. Але нічого не сказав. Анна — теж, лише мовчки почепила замок на велосипед.

— Ми таки напишемо фальшивого любовного листа, — прошепотіла вона до Беати, як вже нікого поряд не було. Анна тільки й думала про той лист.

Першим уроком було рукоділля. Беата шила торбинку для гімнастичного змінного взуття, Анна — фартух для грилювання м’яса, подарунок татові на день народження. З Туне й Еллен не розмовляли зовсім, мовчки займалися своєю справою.

— Які ви сьогодні старанні, — похвалила їх вчителька й приглянулася уважніше, ніж завжди.

— Ми стараємося, — усміхнулися Анна й Беата.

Вчителька навіть не здогадувалася про їхні наміри написати на горищі під час перерви несправжнього любовного листа.

Коли дзвоник сповістив про закінчення уроку, Анна й Беата не квапилися, чекали, доки всі вийдуть, бо під час перерв не дозволялося залишатись у класі.

— Пані вчителько, — гукнула Анна. — А як закріпити цю нитку?

— Пані вчителько, — покликала Беата. — Як на мене, рукоділля — дуже цікава справа.

— Пані вчителько, — знову втрутилася Анна, але вчителька її урвала:

— Я не знаю, цікава це справа чи ні, але знаю, що це щось таке, чого я не знаю…

— Та ні, що ви, — одностайно заперечили Анна й Беата.

Уже виходячи з класу, Анна пообіцяла вчительці пригостити її наступного дня яблуком.

У коридорі спорожніло, дівчатка потайки прокралися на горище. З віконця на горищі видно було всеньке подвір’я.

На подвір’ї діти гралися в лови. З-поміж них вирізнявся Йорґен у білому плетеному светрі й блакитній куртці. Він бігав, без сумніву, найшвидше — наче вихор.

Анна дивилася на нього, і її охоплювало незвідане досі хвилювання. Вона вже знала, що дуже його кохає.

Їй страшенно хотілося, щоб вони стали закоханою парою, справжніми закоханими.

Вона весь час думала про Йорґена, уявляла, як він бігає і катається на велосипеді, уявляла його на уроках, уранці й увечері, фантазувала, про що ж він думає.

У листі дівчатка написали:

Люба Еллен,

Я кохаю тебе. Ти найгарніша в A-класі, бо маєш чудовий, довгий «кінський хвіст». Сподіваюся, ти станеш моєю дівчиною. Вітання від новачка з Б-класу, Йорґена Рюґе.

Відпиши мені й поклади записку в дірку біля входу в бомбосховище.

На краю пустиря, неподалік від Розбійницького саду, насипано штучний горбик, а в ньому — бомбосховище. У насипі зроблені дірки, вентиляційні канали. У тих дірках можна щось ховати.

— Ми написали, що лист від Йорґена, але ж це неправда, — несміливо мовила Беата.

— То й що, — відповіла Анна.

— Ми збрехали…

— То й що…

— Але ж не можна брехати.

— Згадай Гельґу-Розбійницю… Задля кохання можна зробити все на світі!

— Я боюся, Анно, — пробелькотіла Беата.

Вони розмалювали лист сердечками й пішли надвір гратися в лови. Та тільки-но приєдналися до решти дітей, як над подвір’ям розлігся гучний, гнівний голос:

— Анно!!!

Анна завмерла, наче вкопана. Решта дітей — теж. Усі обернулися на крик. То був Уле. Він біг до Анни й репетував:

— Мої штани, мої штани! Ти їх поцупила!

Анні розчервонілися вуха й похолола кров у жилах. Хай би лихо оминуло!

— Ти поцупила мої штани! — верещав Уле, підбігаючи впритул до сестри. Він важко дихав і сапав від швидкого бігу. — Мої штани поцупила!

Усі на подвір’ї витріщилися на жовто-зеленосмугасті штани. Анна мовчала, але почувалася збентежено.

— Знімай негайно! — звелів Уле.

— Я віддам їх тобі вдома, — тихо промовила Анна. — Щойно прийдемо додому, відразу віддам.

— Ні, вже! — Уле лютував не на жарт. — Це — мої штани!

— Та в чому ж я залишуся? — опиралася Анна.

— Оці тобі позичу, — сказав Уле, показуючи на свої нікчемні штанята.

Дітлахи підступили ближче, обступили колом Анну й Уле й відверто потішалися.

— Фас! Фас! — вигукували старшокласники.

Йорґен теж там стояв, позад усіх. І це було найгірше.

Анна ледь не плакала. Горло пекло від стримуваних сліз. Але вона щосили вмовляла себе: «Тільки не плач! Не плач!» і щосили намагалася думати про дні народження, морошковий десерт зі збитими вершками, хованки — завжди так робила, коли душив плач, а плакати ніяк не можна було. І це завжди допомагало.

— Віддай мої штани! — гарикнув Уле просто в вухо сестричці.

— Морошка й вершки, морошка й вершки, — бубоніла Анна, звівши очі до неба.

Небо того дня було синє-синє, без єдиної хмаринки.

Задзвонив дзвоник на урок. Але ніхто навіть з місця не зрушив. Усі чекали, чи зніме Анна штани, чи не поб’ються вони з братом. Тоді можна було б покричати «Вааууу!» або «Гейя-гей!» чи «Фас!»