Маленька принцеса

Сара була немов горда, смілива землевласниця, і тому щедро ділилась єдиним своїм скарбом — мріями, видіннями, фантазіями, які її тішили й заспокоювали.

Тож, коли вони сиділи поруч, Ерменґарда навіть не здогадувалася, як ослабла від голоду її подруга. А сама Сара, розповідаючи історії, раз по раз запитувала в себе, чи дасть їй голод сьогодні заснути. Вона почувалася такою голодною, як ніколи раніше.

— Хотіла б я бути такою тендітною, як ти, Саро, — раптом сказала Ерменґарда. — Хоча ти ще схудла. Зараз у тебе очі стали просто величезними, і з ліктів стирчать гострі кісточки.

Сара потягнула вниз рукав, що мимохіть закотився.

— Я завжди була худорлявою, — хоробро сказала вона. — І очі в мене завжди були великі й зелені.

— Мені дуже подобаються твої дивовижні очі, — із захватом мовила Ерменґарда. — Здається, їхній погляд завжди спрямований удалечінь. Мені вони подобаються, особливо коли такі зелені — хоча часто вони бувають чорними.

— У мене котячі очі, — засміялася Сара. — Хоча я не бачу в темряві. Звісно, я пробувала — проте нічого не вийшло. А шкода!

І саме цієї миті у віконці на горищі ковзнуло дещо, чого дівчатка не побачили. Якби якась із них випадково озирнулася, вона би помітила, як у шибку із цікавістю зазирнуло темне обличчя, а потім чимдуж поспішило зникнути. Усе це відбулося майже безгучно. Проте не зовсім. Сара мала гострий слух, тож раптово обернулась і подивилась на дах.

— Це не схоже на Мельхиседека, — сказала вона. — Він шкребеться по-іншому.

— Що сталося? — трошки злякано поцікавилася Ерменґарда.

— Н-ні, — затнулась Ерменґарда. — А ти чула?

— Може, й ні, — сказала вона, — а може, й чула. Звук був такий, наче щось тягнули по черепиці.

— Що це може бути? — спитала Ерменґарда. — Може, це злодії?

— Та ні, — заспокійливо промовила Сара. — Тут нема чого красти…

Вона замовкла, не договоривши. Тепер обоє дівчат почули звук, що сполошив їх. Він долинав не з даху, а зі сходів унизу, — це був сердитий голос міс Мінчін. Сара зіскочила з ліжка й погасила свічу.

— Мабуть, лає Беккі, — прошепотіла дівчинка, стоячи в темряві. — Вона часто кричить на бідолашну.

— А вона може сюди зайти? — прошепотіла Ерменґарда, налякана до смерті.

— Ні. Вона подумає, що я вже сплю. Не ворушись.

Міс Мінчін піднімалась на верхній сходовий майданчик украй рідко. Сара могла пригадати лиш один такий випадок. Та зараз господиня пансіонату була дуже розлючена, тому вона цілком могла почати підійматися сходами. Крім того, було чути, що міс Мінчін штовхала перед собою Беккі.

— Нахабне, безчесне дівчисько! — лаялася вона. — Кухарка мені казала, що в неї весь час зникають речі!

— То не я, мем, — ридала Беккі. — Я була голодна, але то не я — ніколи я такого не робила!

— Тебе слід запроторити до в’язниці! — лунав голос міс Мінчін. — Дрібна злодюжка! Поцупила пів-м’ясного пирога!

— То не я, — плакала Беккі. — Могла й цілий з’їсти, але я навіть пальцем його не зачепила!

Міс Мінчін важко дихала від люті й крутого підйому по сходах. Вона збиралася приберегти м’ясний пиріг собі на пізній підвечірок. Було чути, як господиня відважила Беккі ляпаса.

— Не смій мені брехати, — сказала вона. — Негайно йди до кімнати!

Ерменґарда і Сара почули звук ще одного ляпаса, а потім Беккі помчала на горище, голосно стукаючи своїми шкарбанами. Затим грюкнули двері, й дівчатка зрозуміли, що Беккі кинулась на ліжко.

— Нічо я не брала! — почули вони, як бідолашна плаче в подушку. — Ні куска! То кухарка віддала пиріг свому поліцаю!

Сара стояла серед кімнати в цілковитій темряві. Вона міцно зціпила зуби і щосили стискала кулаки. Дівчинка ледве могла встояти на місці, але таки стримувалася, доки міс Мінчін не спустилась по сходах і все затихло.

— Зла, жорстока жінка! — вибухнула від обурення Сара. — Кухарка сама цупить харчі, а потім каже, ніби це Беккі краде! А вона не краде! Не краде! Вона інколи буває така голодна, що їсть скоринки зі сміттєвого відра!

Вона затулила обличчя руками і зайшлася плачем. Ерменґарда від такого не на жарт злякалася. Сара плакала! Незворушна Сара! Можливо — можливо — нове страхітливе припущення закралось у її неповоротку голівку. Дівчинка злізла з ліжка й у темряві пробралась до столу, де стояла свічка. Черкнула сірником, щоб запалити її. Коли стало світліше, вона нахилилась і подивилась на Сару, і страх переріс у жахливу впевненість.

— Саро, — боязко спитала вона, — а ти… ти… ніколи мені не казала… Я не хочу здатися грубою, але… Ти голодна?

Це була остання крапля. Сара підвела обличчя.

— Так, — палко сказала вона. — Так, я голодна. Така голодна, що ладна з’їсти тебе. Та голодну Беккі слухати просто нестерпно. Вона голодніша, ніж я.

Ерменґарда важко переводила подих.

— Ох, ох, — сумно зітхала вона, — а я навіть не здогадувалась.

— Я не хотіла, щоб ти знала, — сказала Сара. — Я би від цього почувалася вуличною жебрачкою. Досить того, що я так виглядаю.

— Ні, ти помиляєшся! — заходилась переконувати подругу Ерменґарда. — Може, твій одяг трохи дивакуватий. Але ти не схожа на вуличну жебрачку. У тебе таке обличчя, яких у жебрачок не буває!

— Якось маленький хлопчик дав мені милостиню — шість пенсів, — зізналася Сара, розсміявшись наперекір собі. — Ось так, — і дівчинка зняла з шиї вузеньку стрічку з монетою. — Він не дав би мені милостиню, якби я не виглядала так злиденно.

Якимось дивним чином монетка на стрічці розрадила дівчаток. Вони навіть засміялися, хоча в очах в обох стояли сльози.

— А хто він? — спитала Ерменґарда, розглядаючи маленький талісман так, ніби це було щось значно більше, ніж простий шестипенсовик.

— Милий хлопчик. Він саме збирався на гостину, — відповіла Сара. — Він із Великої Родини, такий маленький, з пухкими ніжками. Я його називаю Гай-Кларенс. Напевно, його кімната повнилась різними різдвяними подарунками, пакунками з пирогами й солодощами, і він зрозумів, що в мене нічого цього немає.

Ерменґарда на цих словах аж підскочила. Остання фраза примусила її згадати дещо обнадійливе.

— Сарочко! — вигукнула вона. — Але ж я розтелепа! Треба було раніше про це подумати!

— Про що?

— Про дещо чудесне! — пообіцяла Ерменґарда і заметушилася. — Сьогодні моя наймиліша тітонька прислала мені пакунок. Там повно ласощів! Я ще не починала їх їсти, бо дуже наситилася пудингом за обідом, та ще й засмутилася через книжки, прислані татом, — дівчинка так поспішала сказати все, що ледве договорювала слова. — Там є торт, і пиріжки з м’ясом, і тартинки з повидлом, і булочки, й апельсини, і настоянка з порічок, і фініки, й шоколад. Зараз я тихенько спущусь до своєї кімнати, принесу все це, й ми як слід поїмо!

Сара відчула, що в неї паморочиться голова. Коли ти ослаб від голоду, однієї згадки про їжу достатньо, щоб забрати останні сили. Вона стисла руку Ерменґарди.

— А ти можеш? — вигукнула вона.

— Звісно! — запевнила Ерменґарда.

Вона підбігла до дверей, тихенько відчинила їх, висунула голову в темний коридор і прислухалася. Тоді повернулась до Сари:

— Світло вже погасили. Усі сплять. Я тихесенько прокрадусь, і ніхто мене не почує!

Дівчатка так утішилися, що аж взялися за руки. І раптом у Сариних очах засяяли вогники.

— Ермі! — сказала вона. — А давай вдамо, ніби в нас вечірка! І ще одне… Чи не хотіла б ти запросити в’язня з сусідньої камери?

— Так! Так! Давай постукаємо в стіну! Тюремник не почує.

Сара підійшла до стіни. Крізь неї долинали звуки стишених ридань Беккі. Сара постукала чотири рази.

— Це означає: «Приходь до мене таємним переходом під стіною», — пояснила вона. — «Я маю тобі щось сказати».

У відповідь почулися п’ять швидких ударів.

— Вона іде, — переклала Сара.

Майже одразу відчинилися двері й зайшла Беккі. Її очі почервоніли, а чепець збився набакир. Помітивши Ерменґарду, дівчина почала нервово м’яти свій фартух.

— Не зважай на мене, Беккі, — заспокоїла її Ерменґарда.