Позичений час

— От бачиш, Льоню, як добре ти можеш працювати, коли схочеш. Шкода тільки, що ти не завжди цього хочеш. Пустувати ти готовий щодня. А на серйозне тебе часто-густо не вистачає. Що, хіба не правда?

Льоня тільки сопів, похнюпившись: на таке запитання, слово честі, не варт відповідати. А батько вів далі, так само спокійно, наче міркуючи вголос:

— Я не раз уже казав тобі, що й сам був свого часу досить пустотливим хлопцем. Отож, ти мене в цій галузі нічим не здивуєш. Але була й певна різниця. З кожним роком я відчував більшу відповідальність за свої вчинки. А в тебе, на жаль, я цього не помічаю. Ти ніколи не хочеш подумати як слід, до чого може привести тебе твій вчинок. І робиш немов наосліп, не думаючи про наслідки. А от коли б ти взяв коли-небудь та й поміркував трохи про це? Скажімо, уявив би собі, чим закінчиться зрештою те, що ти затіваєш зробити? Чи не довелось би тобі після того докоряти собі?

Льоня уперто заперечив, бо він підсвідомо відчував, що батько говорить так, наче він був у курсі його справ, і табірних, і того, що затіяв Віктор Сумський.

— А може й не треба каятися? Хіба це обов’язково? Батько зітхнув:

— Звісно, каятися не обов’язково. А от відповісти собі по совісті, чи варт було робити те або інше, — завжди слід. Це й є відповідальність за вчинки, Льоню. І ніхто не може її уникнути. Бо людина відповідає за кожен свій вчинок. Але часто наслідки виявляються не одразу… Ех, шкода, що не можна взяти І поставити поруч — вчинок і його наслідки! Адже між ними проходить деякий час. А коли б можна було зробити так, коли б ти напевно знав, уявляв собі, чим закінчиться твій вчинок і чи зможеш ти відповісти за нього по совісті, — ти, цілком можливо, і не зробив би його.

Батько говорив лагідно і переконливо. І ця розмова дуже нагадувала ті дружні й невимушені бесіди з ним, які Льоня любив над усе. І все ж таки щось тут було не зовсім схоже з звичайною товариською бесідою, які точилися раніше з батьком. Мабуть, це залежало від того, що сам Льоня не відповідав батькові щиро й весело, як траплялося це до того. Виходило так, наче батько і радий був би говорити по-справжньому, але йому заважала замкненість Льоні. І це— його трохи дратувало.

Льоня розумів це, проте побороти себе не міг. В словах батька він відчував чимало вірного, незаперечливого, такого, що він і сам міг би сказати собі, коли б мова йшла не про нього. Та й Тамара, між іншим, говорила в розмові з Льонею майже такими самими словами. Як це вона сказала тоді, коли дорікала йому, що він не одразу признався (хоч Льоня і досі ще не знав, у чому саме він мусив визнавати свою вину!), не сказав відверто про щось таке на раді загону? Льоня і зараз добре пам’ятає її слова: “Коли б ти знав, розумів, що може вийти з твого вчинку, які будуть з нього наслідки, ти ніколи б не зробив нічого подібного”. Хіба це не те ж саме, про що говорить батько?

Льоня задумався, дивлячись убік і підперши голову долонею. А може, зрештою, взяти й розповісти батькові про все це, порадитися з ним? І про табірні справи, і про нову витівку Віктора Сумського, сказати, що він і радий би щось зробити з цим, але не знає, не може придумати, що саме? Правда, правда, — взяти і сказати про все-все! Можливо, батько і дасть раду, як траплялося це Іноді раніше?..

Втім, час уже був втрачений. Бо батько, що також сидів мовчки і запитливо дивився на сина, чекаючи, мабуть, що той сам про щось розкаже йому, махнув рукою:

— Здається, все це — надто загальні розмови, Льоню. Щось у нас з тобою в них зараз не клеїться. Ти вперто мовчиш, хоч я й дуже хотів по-дружньому допомогти тобі. Що ж, хай буде, як є. Я, власне, хочу нагадати ще раз про своє рішення не пускати тебе влітку до піонерського табору на березі моря, якщо ти не виправишся. Подумай, Льоню, зваж на це. Мені дуже неприємно, бо я знаю, скільки надій ти покладав на поїздку до моря, та ще й вперше в житті. Але я інакше не можу. Оце тобі, до речі, і випадок поміркувати про вчинки і наслідки. Якщо будуть погані вчинки — поганими будуть і наслідки: ти не поїдеш до табору, не опинишся влітку на березі моря. Розумієш?

— Розумію, — самими губами відповів розгублений Льоня.

— Ну, а якщо розумієш, то йди вечеряти та лягай спати. Вже пізно. І подумай добре про те, що я сказав.

Батько вийшов з кімнати, залишивши Льоню на самоті.

Зрозуміло, що ця розмова, а особливо її кінець, не поліпшила настрою Льоні. Хіба він і сам не знав, що батько має рацію? Хіба він і сам не розумів, що заплутався в своїх справах? А чим допомогти, як виплутатися?

Зрештою, збіг поганих обставин не такий уже важливий. Ну, була двійка чи навіть дві, — їх можна виправити, не такий вже Льоня дурний, щоб не вміти добре відповісти вчителям. Треба тільки готувати уроки, це ясно. Клякса, одірвана підошва — це також дурниці. А от витівка Віктора Сумського — це серйозніше. Тут так легко не викараскаєшся. Краще б він і справді нічого про неї не знав…

“Вчинки, наслідки… — бурмотів незадоволено Льоня, лягаючи спати. — Легко говорити про такі речі. А от як завадити Вікторові здійснити його думку, якщо він і справді принесе завтра до школи цей клятий тютюн?”

А ще й табірні справи, в яких він також заплутався завдяки цій ощадкасі часу!..

І зовсім несподівано в Льоні майнула думка: “От коли б запитати про історію з Віктором у Тамари? Що б вона порадила?”

— Нічого путнього, — роздратовано відповів Льоня сам собі, забувши, що він говорить вголос. — Хіба таку складну справу може розв’язати дівча? Теж мені суддя!

Але ця думка, раз народившися, вже не давала Льоні спокою. Хіба він обов’язково мусить робити так, як скаже Тамара? Безумовно, ні! Йому просто цікаво, що саме вона порадить. А зробити по-своєму він завжди зможе. Чому б і справді не запитати? Просто з цікавості, більше ні для чого… так, між іншим…

І рука Льоні мимоволі потяглася за зеленою книжечкою ощадкаси часу.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

де, зрештою, відбувається вирішальна розмова з Віктором Сумським і з’ясовується те, що мав у майбутньому зробити Льоня Куценко, але ще не відомо, чи зробить він це насправді.

Втім, здійснити своє бажання виявилося не так легко. І не тому, що Льоні щось заважало, а через ту кляту звичку ощадкаси часу видавати виписані по талону хвилини не так, як хотілося хлопцю. Справді, коли б нові п’ятнадцять хвилин, що їх виписав Льоня, припали на продовження попередньої розмови з Тамарою, це було б дуже добре, і все, мабуть, з’ясувалося б.

Але щойно він поклав новий талон під свій годинник і, ясна річ, опинився в таборі, як виявилося, що Тамари як на лихо тут немає. А сам Льоня сидів у читальні і тримав у руках книжку.

То була, правду кажучи, надзвичайно цікава книжка — записки першого космонавта світу Юрія Гагаріна “Шлях у космос”. І на її розгорнутій сторінці йшлося саме про те, як Юрій Гагарін опинився в стані невагомості і через це загубив олівець. Проте сьогодні нічиї пригоди, навіть такі, що сталися з Гагаріним, не цікавили Льоню Куценка! У нього зараз було надто багато своїх власних ускладнень.

“Зрештою, якщо подумати, хіба зі мною не стався отакий самий стан невагомості? — подумав він безпорадно. — Ось втратив зараз грунт під ногами, навіть не мандруючи в космосі… і зовсім не знаю, що мені тепер робити…”

Він підвів голову І оглянувся. Нікого немає, всі кудись пішли. Де ж це Тамара? Шукати її — але ж тоді може не вистачити виписаних п’ятнадцяти хвилин…

Льоня почухав рукою потилицю. Що його робити?

І раптом він почув знайоме дзвінке клацання язиком. Воно лунало звідкись збоку, немов з-за вікна. Хто це клацає? Так умів робити лише Віктор Сумський. Але ж він лишився десь там, у шкільному житті Льоні, його тут, у таборі, немає. Може, це тільки здалося?

Ще раз долинуло клацання — виразніше, ясніше. Сумніву не було, це Віктор! Та й який міг бути сумнів, коли ось за вікном з’явилася знайома завжди розпатлана голова самого Віктора! Він дивився на Льоню, по-змовницькому підморгуючи одним оком. Потім ображено скривився і запитав: