Джованi Трапатонi

— Лана — унікум стовідсотковий, аби ти знав. Вона — єдина мешканка нашого Львова, яка запам’ятала всі передвиборні обіцянки мера!

Усе, що відбувалося надалі, описати складно. А сказати точніше — просто неможливо. Звичайні львівські сварки та суперечки мають неперевершений колорит і зазвичай позбавлені здорового глузду та почуття міри.

Надмірна львівська емоційність ладна з будь-якої дрібнички легко роздмухати не тільки галасливу сварку, але й справжнісіньку війну. І то слава Богу, що у Львові категорично заборонено продаж та носіння зброї; інакше — за якихось пару тижнів це чудове місто повністю збезлюдніло б. Усі мешканці гарантовано перестріляли би один одного; і то аж ніяк не через злобливість, а виключно через свою неосяжну емоційність. Тому ті, хто жодного разу не був у Львові, не здатні уявити межі цієї емоційності. Принаймні, аби хоч трохи збагнути цей масштаб, уявіть собі: італійці, яких справедливо називають найемоційнішою нацією у світі, приїжджаючи до Львова, просто губляться, і вже наступного дня, пошепки й захоплено, називають усіх львів’ян божевільними. А вам, може, відомо, що в Італії слово «божевілля» має виключно теплі та ніжні підтексти. І самі італійці сприймають його винятково як комплімент. Тож баба Ганя, як яскравий представник цього львівського божевілля, натхненно та емоційно розповіла Джовані, що вона думає про нього самого та про його зауваження… На жаль, жодному представникові організації «Ґрінпіс» не довелося почути ті яскраві перли, які баба Ганя, ображена недовірою, вихлюпнула на необачного Трапатоні. Представники цієї поважної організації відкрили би для себе не тільки багато цікавого, але й нового.

Також треба зазначити одну дивну річ… А саме… Жоден львів’янин під час сварки вже після першої хвилини взаємних звинувачень не пам’ятає причини, з якої саме розпочалася сварка. Коли ж хтось пам’ятає цю причину, то це не справжній львівський пан або панянка. Не вірите? Ну то самі перевірте… Коли вам доведеться стати свідком палкої львівської суперечки, підійдіть та спитайте: що трапилось, шановні? Чи: з якої причини, шановні, такий галас? Запитайте так — і ви збагнете, що вони не пам’ятають, із чого все розпочалося і яка тому причина. Бо це вже неважливо, їй-богу! Головне у Львові — не причина, а, зрештою, сам процес! І то, якщо ви необачно наважитесь втрутитись у цей процес взаємних звинувачень, то неодмінно пошкодуєте, шановний. Вас одразу зроблять крайнім і швиденько, залюбки переключаться сваритися з вами, при цьому дивуючись вашому вихованню та поганим манерам.

Коли ж ви стримаєте свою цікавість і, ставши осторонь, просто дослухаєте львівську сварку до кінця, то вашому здивуванню не буде меж. По-перше, сварка скінчиться зненацька — так само, як і почалась. По-друге, максимальне продовження цієї сварки не може перевищувати трьох хвилин. (Справжньому львів’янину цього досить, аби добряче випустити пару). Коли ж хоч на секундочку цей термін перебрали, знайте — сваряться не львів’яни, а гості міста. І по-третє, якщо після сварки ті, що сварилися, не вирушили одразу до найближчої кав’ярні на кавусю, — це також не справжні корінні львів’яни… Це ті, що просто так собі мешкають у Львові.

Тож баба Ганя, як справжня львівська пані, бездоганно дотрималась усіх трьох правил: зненацька почала, не перебрала ліміту в три хвилини та на завершення запропонувала каву. Але, зауважила, на кавусю не одразу, а тільки після пограбування. (Що зрештою, зважаючи на обставини, припустимо).

Отже, баба Ганя, випустивши пару, рішуче завела машину і впевнено рушила до траси. Усі мовчали. Після занадто емоційної промови баба Ганя раз по раз полегшено зітхала. Лада, із завмиранням у серці, думала про перше у її житті пограбування. А Джовані, як завше, думав тільки про Маріам.

Досить швидко здолавши всі замети, їхнє авто виїхало на трасу. Але, на жаль, одразу ж зупинилось — на дорозі, в обидва боки, був затор.

— Десь попереду аварія, — зітхнула баба Ганя.

Ніхто не відповів — усі напружено мовчали. Зненацька почулось неприємне гудіння і по правій бровці, по самих кучугурах, об’їжджаючи затор, потужно промчала червона пожежна машина.

— Певно, аварія серйозна, — провела поглядом пожежників баба Ганя. — Хоча диму я не бачу.

Проїхавши метрів зо двісті, пожежна раптом звернула вбік, на вузьку заметену дорогу, що вела до Брюховицького лісу.

— Може, ліс горить? — запитала Лада, вдивляючись туди, де з горизонту виглядав краєчок запорошеного снігом лісу.

Джовані, примружившись, старанно намагався прочитати чорний напис, що виблискував на червоній поверхні пожежної машини. Її бік дійсно прикрашав украй дивний та незрозумілий напис «Дар Львову від колег із Техасу». Трапатоні, мружачись, аж скривився, розгледівши номер цього дару: 9669 ДДТ…

— Господи, це ж Брюховицький ліс… — прошепотів Джовані.

— А то ж який, — буркнула баба Ганя. — Звичайно, Брюховицький.

— Ах ти ж, зраднику… Він вистежив мене! — вигукнув Трапатоні, осягаючи тільки йому відомі припущення. — Відчиніть, швиденько відчиніть ці кляті двері! — стукаючи крилами об дверцята, прогорланив він. — Цей зрадник вистежив! Вистежив мою таємну схованку!

— Яку схованку? Хто вистежив? — спантеличено перепитала Лада.

— Цей мерзотник! Ця нікчема… Та відчиніть же нарешті ці двері! — фальцетом вигукнув він та заходився битись голівкою об скло. — Ладо! Ладо, швидше відчиняй, інакше буде катастрофа! Він викраде всі ґудзики з моєї схованки!

— Добре-добре, я вже відчиняю, — налякано мовила Лада й одразу вискочила з машини, аби відчинити воронові дверцята.

— Стривай, божевільний, — схопила його за крило баба Ганя, — а пограбування? Ми не можемо чекати!

— Я встигну! Чесне слово, встигну! Я тільки туди та одразу ж і назад! Я миттю, миттю повернуся! Та пустіть же! — голосив Джовані та, рвучко видерши своє крило, стрибнув у відчинені дверцята.

— Ну дивись, ми розпочинаємо без тебе! — крикнула йому навздогін баба Ганя.

— Я встигну! Я обов’язково вас наздожену! — важко набираючи висоту, прокаркав він та кинувся наздоганяти пожежну, яка була вже майже біля лісу.

— Джовані, якщо не встигнеш, то зустрічаємось у «Лямпі»! Що б не трапилось, о п’ятій чекаємо на тебе у «Гасовій лямпі»! Джовані! — прокричала Лада.

— Я обов’язково встигну! — ледь чутно пролунала відповідь Джовані. І вже за мить він перетворився на маленьку чорну цяточку, не більшу за сніжинку, яка повільно щезала у напрямку лісу.

Розділ п'ятий

Знову пустився сніг. Білосніжні пушинки плутано кружляли в морозному повітрі, не поспішаючи лягати на товстий сніговий килим, який вкривав усе довкола. Джовані поспішав. Перебинтоване крило заважало. Але він раз по раз уперто намагався вирівняти висоту. Сніжинки, що на льоту врізалися в бинт, одразу танули. Перетворившись на воду, вони вмить поглиналися марлевою тканиною. І досить швидко звичайна перев’язка на крилі стала чавунним важелем, який тягнув Джовані до землі. Саме через це його політ виглядав страшенно немічним та кульгавим. Червона машина вже давно зникла в лісовій гущавині, і він марно намагався її наздогнати. Важко дихаючи, Джовані набрав добру висоту та одразу заходився розмотувати забинтоване крило. За його припущеннями, повільне падіння з набраної висоти дозволить йому виплутати з тенет поранене крило — і йому не доведеться спеціально сідати для цього на землю та гаяти безцінний час.

Він вдало впорався з цим завданням. Розв’язав та скинув із себе просочений водою бинт, що загарцював у повітрі, наче повітряний змій. І звільнений Джовані стрімко залетів до лісу.

Достеменно не відомо, якими саме мазями садівник Ши Бо змастив зранку поранене крило Джовані. Але їхні дивовижні властивості здивували би кожного, хто побачив би зараз на власні очі божевільний політ Трапатоні. Цілком можливо, що такої шаленої швидкості до цього дня не досягав не тільки жодний ворон, але й будь-який інший птах. На жаль, Брюховицький ліс був порожнім. Окрім запорошених ялинок та снігу, довкола нікогісінько не було. Навіть горобці подалися до міста, налякані цьогорічною морозною та сніжною зимою. Тож чудуватися цьому летючому шаленству було нікому.