Акротiрський шпигун

Що ж сталося? Невже репетування Вальполя або погрози Гелен примусили роздратованих греків відступити?.. Я довідався про це багато пізніше.

— Треба повертати назад, — сказала Гелен. — Лейтенант Андерсон поранений, боюсь, що у нього перерізана артерія.

І справді, крізь пов'язку сочилася кров, і з кожним ударом пульсу я відчував біль у передпліччі.

Не гаючи ні секунди, Вальполь повернув машину, його автомобіль мав жалюгідний вигляд, нараз він утратив весь свій блиск. Всередині валялося бите скло, дзеркало водія й спідометр були розбиті, капот мотора покоробився, переднє сидіння в кривавих плямах, а з моєї руки все ще сочилася тепла кров.

— Їдьте спокійно, але трохи швидше, — сказала Гелен Вальполю, — і зупиніть машину біля військового складу.

Вона звеліла дістати з багажника аптечку, швидко покопалася в ній і, вийнявши звідти бинти, наказала мені:

— Скидайте мундир… Почекайте, я допоможу вам… Треба спробувати перев'язати кровоносні судини на вашій руці.

Так закінчилася наша друга вилазка до Акротірі.

Після цієї пригоди я став частіше бачитися з Гелен. Вона була привітна зі мною, але при всій своїй люб'язності трималася на певній відстані, — здавалося, не забувала про своє походження з вищих верств суспільства, на що мені досить тактовно натякав Вальполь. Я сприйняв це як незалежний від мене факт. І все ж я спробував би зблизитися з нею, якби вона була не така гарна. Я ж не монах, а навпаки, дуже компанійська людина. Дома, в Ліверпулі, у мене були друзі, які регулярно приходили до мене. А тут таких не було, і, звичайно, я довго витримати не міг без товариства.

Мене тягнуло до неї тим більше, чим менше я був задоволений своєю діяльністю. В кінці серпня стало ясно, що в справі Вальполя я дійшов до мертвої точки. Йому абсолютно нічого не можна було закинути; і моє начальство, як видно, теж не вірило вже в його шпигунську діяльність. Зрозумівши це, я скористався часом, щоб відпочити і дати загоїтись рані. Мої щотижневі звіти ставали дедалі біднішими, і в відділі контррозвідки зовсім не критикували мене за таку роботу.

Лише через три тижні виявилися деякі обставини, що знову збудили в мені пристрасть до розслідування. Про це я хочу розповісти докладніше.

В понеділок, третього вересня, мене викликали в штаб військово-повітряних сил для особистого звіту. У вестибюлі я зустрів ізраїльського і турецького офіцерів зв'язку; останнього розпізнав по тому, що він, крім зірочок, носив на погонах ще й емблему півмісяця — в усьому іншому його уніформа майже нічим не відрізнялася від американської. Обидва офіцери зв'язку були в чині майора, і мене зацікавило, що вони тут роблять.

Підполковник Тінуел прийняв мене в тій самій кімнаті; на її дверях все ще висіла обманлива табличка з написом «Медичний відділ». Тінуел запросив мене сісти і знову запропонував мені холодний лимонад та сигарети.

— Так, кажете, ваша справа не посувається вперед? — спитав він. — Ну що ж — нічого не поробиш, лейтенанте, в нашому ділі треба бути дуже витриманим і наполегливим. Не опускайте рук. Рано чи пізно цей тип викаже себе. Кожен агент в один прекрасний день допускає якусь помилку, яка приводить його до провалу.

Це, звичайно, були пусті слова. Я відповів у тому ж дусі — мовляв, постараюсь. Але Тінуел, мабуть, відчув, що в мене на душі, бо на його довгастому обличчі промайнула посмішка.

— Можливо, тому, що вам досі не вдалося викрити цього Вальполя, ви думаєте, що ми ганяємось за привидами, — сказав він батьківським тоном. — Якщо це так, я повинен вам дещо розповісти. В кінці минулого місяця сюди, в порт Ларнака, прибув загін французьких танків типу АМХ-13; вони, як це запевняє армійське командування, були вивантажені в темряві, з додержанням усіх правил маскування, а потім разом з англійськими танковими підрозділами в нічному марші попрямували до підземного сховища на схід від Атієни…

— При цьому вони, наскільки мені відомо, переїхали дві чи три кози…

— Що? Послухайте, лейтенанте, я розповідаю вам про це не заради жартів! Танки вночі були відведені в сховище, а кілька днів тому наша служба підслухування перехопила в районі Фамагусти зашифровану радіограму невідомого агента, який сповіщав про цей факт. Нам удалося розшифрувати радіограму. В ній повідомлялося про французькі танки АМХ-13, і, — це найдивніше, — ті пройди знають, що танки пофарбовані в жовтий колір і, отже, призначені для воєнних дій в пустелі.

— Очевидно, сер, грецькі партизани бачили танки на марші.

— Припустімо: Але ж уночі не можна розпізнати, в який колір вони пофарбовані. Містер Андерсон, тут ідеться про цілу організацію, яка спирається не тільки на грецьких селян, а й на інших людей. Мені б не хотілося сьогодні більше говорити на цю тему. Тримати в таємниці передислокацію своїх військ — справа командування армії. Та я певен, що ви зробите з цього належні висновки для своєї роботи.

— Так точно, сер.

— Що ж до уламка того барельєфа, то ми змушені були передати його «Секрет Сервіс» [9]. На жаль, крім самого Вальполя, здається, тут немає жодного експерта старовинних речей, тому «Секрет Сервіс» послала ваш трофей повітряною поштою в Лондон. Але висновків експертизи ми ще не одержали.

Незважаючи на все сказане, у мене було відчуття, що підполковник не надає надто великої ваги справі Вальполя. Що б він мені не говорив, для нього це завдання не виходило за рамки інших звичайних службових справ. Напевно, Тінуел закріпив частину своїх інших підлеглих до десятка таких самих сумнівних іноземців, не розраховуючи на якісь сенсаційні результати. А щоб все ж таки спонукати кожного з своїх людей до активності, він час від часу викликав їх до своєї кімнати і, частуючи холодним лимонадом, пришпорював незвичайними історіями. Очевидно, це був його особливий, перевірений на практиці психологічний метод керівництва агентами. Для себе особисто я вирішив узяти за правило насамперед його останні слова: «Працюйте терпеливо, не поспішайте, завжди думайте про власне маскування і ніколи не робіть чогось необачного».

Повернувшись до готелю, я в товаристві Гелен пив каву і нараз вирішив поводитися з нею теж розсудливо, не поспішаючи, і не робити нічого необачного.

Днів через десять по тому в «Ледра Палас» поселився капітан Французької Республіки, на прізвище Жако. Це був стрункий красунь, середнього зросту, з сивуватим волоссям, що спадало на щоки бакенбардами у формі невеличких котлет. Ходив він у пілотці набакир і в гарненькому офіцерському мундирі французьких парашутистів, а груди його прикрашала мальовнича орденська стрічка. Все це пасувало йому якнайкраще.

Для свого військового звання Жако здавався дещо молодим — очевидно, був підвищений у званні позачергово; і навряд щоб причиною цього було щось інше, крім його незвичайної хоробрості. Це був на диво показний герой. Я ні на мить не сумнівався, що — заведи лише з ним розмову — і він одразу ж почне розповідати про свої пригоди у в'єтнамських джунглях, про оборону лісової фортеці Дьєн Б'єн Фу або про відважні дії десантників на вертольотах у розпечених тропічним сонцем горах Атласу.

Цей офіцер, незвичайний уже сам по собі, зразу привернув мою увагу тим, що, побачивши у вестибюлі готелю Гелен, з самовдоволеною посмішкою знавця жінок повернувся в її сторону й протягом кількох секунд з захопленням дивився їй услід. Між іншим, про цей дріб'язковий випадок я скоро зовсім забув. Навіть його ім'я почув лише згодом.

Приблизно в ті ж дні — це було, мабуть, тринадцятого чи чотирнадцятого вересня — Вальполь звернувся до нас утретє і востаннє з запрошенням поїхати з ним до Акротірі.

— Бог любить трійцю, міс Ругон, — сказав він якось за обідом. — А вас, лейтенанте, — звернувся він до мене, — я хотів би попросити на цей раз одягтися в цивільний костюм. Тоді ми уникнемо можливих неприємних інцидентів. На всякий випадок я озброїв своїх робітників сльозоточивими гранатами.