Акротiрський шпигун

Вольфганг Шрайєр

АКРОТІРСЬКИЙ ШПИГУН

_{Переклад з німецької М. Дятленка}

_{Художник Г. Малаков}

Для мене вся ця історія почалась із звичайної повістки: лейтенантові запасу Роджеру Андерсону, що проживає в Ліверпулі, по Лайм-стріт, 207, тобто мені, пропонувалося протягом сорока восьми годин з'явитися до гарнізону, який я залишив п'ять років тому, відбувши військову повинність.

Був погожий серпневий день. Листівка потрапила до моїх рук, як тільки я повернувся додому з роботи в гавані. Не можу сказати, щоб вона мене тоді налякала або викликала в мене якесь неприємне почуття. Тримаючи її в руках, я лише подумав про скаредність мобілізаційного бюро, яке замість телеграми прислало звичайну повістку та ще й на застарілому бланку: крім усього іншого, мені наказували «з'явитися з продовольчими картками», хоча кожна дитина знає, що у Великобританії ось уже з 1954 року немає ніякої карткової системи. Певно, там, у військовому міністерстві, економили на всьому.

Я негайно зібрав манатки, повідомив на роботі про свій від'їзд і в зазначений строк з'явився в гарнізон Олдершот, де була розквартирована 16-а парашутно-десантна бригада, відома в цій місцевості під гучною назвою «Червоні дияволи». Колись до цієї ватаги належав і я.

Проходячи через ворота до казарми, я пригадав усі свої солдатські витівки. Якщо не рахувати періоду рекрутської муштри, — у жодній армії світу, мабуть, не схожої на курорт, — моя служба в армії склалася так приємно, що, відбувши її, я письмово заявив про свою готовність, на випадок національної небезпеки, добровільно повернутися до своєї частини ще до оголошення загальної мобілізації. Може, я зважився на цей крок у юнацькому захопленні, а може, під враженням чудового прощального банкету, — в усякому разі тепер я знову сидів тут і нетерпляче чекав, що буде далі. Лише далеко пізніше мені стало ясно, що тією заявою я вчинив найбільшу дурницю у своєму житті.

Перше, що я побачив у казарменому дворі, це оздоблені орденами груди мого старого приятеля Білла Шотовера, який лишився на кадровій службі, воював десь у Кенії чи на півострові Малакка і вже вислужився до капітана.

— Алло, Роджер, — привітався він, ляснувши мене по плечу своєю важкою лапою. — Оце здорово! Значить — «Батьківщина кличе…»

— «І її кращі сини поспішають під знамена» [1], — скромно докінчив я.

— Для тебе ще є місце в моїй роті, — пояснив він, — сьогодні ввечері я поговорю з полковником, і все буде в порядку, старина.

Ми зайшли в казино, хильнули по чарці й, обмінюючись спогадами, прийшли до висновку, що молодь нинішнього призову навряд чи може зрівнятися з нашим. Нарешті Білл заходився пояснювати мені стратегічне становище Британської Співдружності Націй. Це була його давня пристрасть.

— Як відомо, — почав він, — наше становище погане, але не зовсім. Непоправним воно б стало лише тоді, якби нам не вдалося перемогти цього молодчика Насера, його приклад наслідували б інші, і всі ці пси, що ходять тепер, підібгавши хвости, перестали б поважати нас. Коли ти, Роджер, читаєш газети, то, мабуть, знаєш, що Насер знову накоїв. Але з цієї історії з Суецьким каналом він не виплутається. Ми збираємося одним ударом покінчити з ним і з його жалюгідною дев'яностотисячною армією. Ось глянь сюди, — сказав Білл, підходячи до карти Європи, що висіла на стіні в казино над музикальним ящиком.

На його широкому обличчі біліли плями — наслідок порушення пігментації, від якого він і раніше страждав; через те воно нагадувало ті місця на карті, що означали гірські хребти понад три тисячі метрів заввишки: світлі плями на обличчі відповідали засніженим вершинам гір на карті.

— В Червоному морі, — говорив Білл, — стоїть напоготові наш крейсер «Кенія», а біля східного узбережжя Середземного моря — крейсер «Ямайка». В Мальтійському порту — авіаносець «Ігл» з кількома ескадрильями штурмовиків на борту. Крім того, вчора дано наказ перебазувати на Мальту шістдесят реактивних бомбардувальників «Канберра». Ось тут, в Йорданії, стоїть 10-й гусарський полк, посилений ротою піхотного полку «Мідлсекс»; він має на озброєнні танки «Центуріон». У Лівії, поблизу західного кордону Єгипту, розташовані: 10-а танкова дивізія, піхотний полк королівського стрілецького корпусу і 3-й артилерійський полк королівської кінної артилерії, який під час осінніх маневрів 195І року прикривав наш лівий фланг. Ну, як це все тобі подобається?

— Непогано, — сказав я. — А ми?

— Ми — пожежна команда Британської Співдружності, — відповів він. — Нас кинуть туди, де горить.

— Чи вони хоч компенсують резервістам втрату заробітної плати за час перебування в армії?

— Крім того, — вів далі Білл, не звертаючи уваги на мої турботи, — ми забираємо із Західної Німеччини частини 2-ї піхотної дивізії. Щоправда, командування НАТО ремствує, бо Франція теж знімає звідти частину своїх військ, але сер Антоні [2] умовив Грюнтера [3]. Кажуть, що військове міністерство мобілізувало дев'яносто цивільних літаків і на них перевозять на Близький Схід навіть лейб-гвардію…

— Ті з нас, — втрутився я, — хто придбав якісь речі в розстрочку, через цю мобілізацію потраплять у досить скрутне становище…

— … Та додай до цього ще збройні сили французів. Віце-адмірал Баржо зібрав на рейді в Тулоні цілу ескадру: лінкор «Жан Барт», крейсер «Жорж Леге», два авіаносці і десять есмінців. Як тобі подобається така сила?

— Хотів би я все-таки знати, Білл, — несміливо наполягав я, — що станеться з моїм телевізором, якщо я не сплачу за нього черговий внесок.

— А, плюнь ти на нього, — різко відповів він. — У нас тут, старина, тобі немає потреби дивитися в той ящик. Королівська армія покаже тобі світ в натурі.

Білл взагалі був грубіяном, але на цей раз, як виявилося пізніше, він мав рацію.

В понеділок, 6 серпня 1956 року, в осяяній сонцем портсмутській гавані ми зійшли на борт пароплава. Наше судно, авіаносець «Тезей», водомісткістю в тринадцять тисяч тонн, що звичайно брало тридцять п'ять штурмових літаків, прийняло тепер дві тисячі парашутистів. Як повідомив мені Білл по секрету, решта нашої бригади вантажилася в Девонпорті на однотипний корабель «Оушн» і на двадцятитисячотонний транспортний пароплав «Булверк», що виходили в море через два дні.

Гемпшірський пляж кишів дачниками. Біля берега сновигали парусні яхти й моторні човни; юнаки розважалися катанням на водних лижах. А в цей час на набережній стояли тисячі батьків і матерів, дружин і наречених, з якими від імені всіх нас мали попрощатися п'ятдесят парашутистів. Командир полка заборонив робити це кожному зокрема. Полковник, мужчина з червоним обличчям і жовтою, як сірка, борідкою, певно ненавидів такі сцени, бо коли капітан Шотовер доповів йому про бажання солдатів потиснути руки своїм рідним, він лише пробурчав:

— Годдем [4], для цього в гарнізоні було досить часу! Годдем!

З цими словами він пхнув ногою полкового кота Насера, який наважився сісти йому на черевик.

Мене безпосередньо це не обходило, бо моя старенька хвора мати не могла приїхати в Портсмут, а дівчини у мене на той час не було. Тому ніхто мені не помахав мокрою від сліз хусточкою, коли наш пароплав рушив від молу вздовж каналу. Іншим було, мабуть, дуже боляче.

Мої побоювання справдилися: військове начальство виявило себе не тільки бездушним, а й скупим. Командуванню було зовсім байдуже, що більшість резервістів покинула свою роботу. Ніхто з нас не одержав за це ніякого відшкодування.