Акротiрський шпигун
Акротiрський шпигун читать книгу онлайн
Вольфганг Шрайєр — сучасний німецький письменник (НДР), уже відомий українському читачеві своїм романом «Операція «Сандерстром».
Оповідання «Акротірський шпигун» — другий твір письменника, який видається українською мовою.
Дія оповідання відбувається на острові Кіпр восени 1956 року. Англо-французькі імперіалісти готують напад на Єгипет. На Кіпрі в суворій таємниці концентруються їх війська. Але секретні відомості про ці приготування регулярно потрапляють до єгипетського командування. Хто їх передає? Англійський офіцер Роджер Андерсон дістає завдання викрити шпигуна. Він починає стежити за підозрілим «археологом», який веде розкопки в районі військового аеродрому Акротірі, Переживши разом з героєм твору ряд цікавих пригод, читач приходить до зовсім несподіваної розв'язки. Акротірським шпигуном виявляється… Та про це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання.
Автор вводить читача в гнітючу і в той же час хвилюючу атмосферу Суецького конфлікту, проливає світло на діяльність імперіалістичної розвідки на Близькому і Середньому Сході, показує незламну волю пригноблених народів до боротьби з колонізаторами.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Підполковник прийняв мене ввічливо, як і завжди, але був не дуже люб'язний у розмові. Очевидно, метушня в штабі впливала і на нього.
— Минулого разу я розповідав вам про танки АМХ-13, пофарбовані в жовтий колір, — сказав він. — То була армійська справа, і нехай хлопці там самі спокутують свої гріхи. А ось те, що я скажу вам сьогодні, торкається безпосередньо нас. Особливо вас, лейтенанте Андерсон!
Він зробив багатозначну паузу, якось підкреслено відкашлявся і втупився в мене допитливим поглядом. В його звучному голосі відчувалася непохитна рішучість докопатися суті справи.
— Тільки що «Секрет Сервіс» сповістила нас про такий факт… Я гадаю, що суть і методи роботи нашої політичної служби інформації вам відомі.
— Так, сер.
— Так от, мене повідомили, що один наш інформатор, який займає певну посаду в єгипетському військовому міністерстві, доповів, ніби генеральний штаб Насера уже знає про прибуття французьких ескадрилій на Кіпр. Яким шляхом ця інформація дійшла до Каїра, він не може сказати, але факт залишається фактом: у військовому міністерстві в Каїрі знають навіть номери ескадрилій. У повідомленні називаються такі типи літаків: штурмовик «Барудер», реактивний винищувач «Містер», бомбардувальник «Вотур» і, нарешті, транспортний літак «Лангедок». Все це до найменших подробиць відповідає дійсності. Для нас це — не кажучи вже про інші наслідки — дуже неприємно, просто ганьба перед французами, що ми не зуміли зберегти таємницю.
Підполковник перервав свою тираду, перевів дух і, певно, щоб пом'якшити різкість своїх слів, запропонував мені сигарету; однак на цей раз холодним лимонадом не почастував. Становище, безсумнівно, було серйозне.
— Слухайте далі. Перебазування французьких військово-повітряних сил на Кіпр, за винятком літаків «Лангедок», відбувалося вночі. В усьому районі навколо акротірської військово-повітряної бази, за межами забороненої зони, є лише один пункт, з якого можна спостерігати льотне поле. Це — той самий горб, на якому копається ваш містер Вальполь.
— Сер, від моїх очей, звичайно, не сховалося, що Вальполь помітив французькі літаки, — сказав я. — Але ж немає навіть найменшої тіні доказів того, що результати своїх спостережень він якимось шляхом передає далі — чи то по радіо, чи то через посередників. Можу поклястися, що у нього нема ніякого радіопередавача і що він не зустрічається з людьми, яких би я не знав і не перевірив.
— І все ж існує ще й третій спосіб передачі таємної інформації, — зауважив Тінуел. — Може, це моя вина, що я раніше не сказав вам про це. Ви, певно, не чули ще про «мертву поштову скриньку»? Виходить, контррозвідка це не зовсім те, що ваша митна служба розшуку.
Я не зрозумів його і тому промовчав.
— Слухайте уважно, юначе, — сказав підполковник. — Лишається єдина можливість: мабуть, Вальполь регулярно кладе свої листи з шпигунськими донесеннями в якесь умовне місце, звідки їх потім забирають його помічники; в такому випадку їм зовсім немає необхідності зустрічатися. Дізнайтесь, де те місце, а потім підстерігайте і, коли з'явиться посередник, схопіть його. Це не легка справа, і майте на увазі, що вам доведеться діяти самому, бо в мене абсолютно немає вільних людей, які б допомогли вам.
— Сподіваюсь, що справлюсь і сам, — відповів я, хоч і знав, що це важка, а можливо, навіть небезпечна робота; але це все ж таки був вихід із становища.
— Лейтенанте Андерсон, — сказав Тінуел, прощаючись зі мною, — недавно я бачив вас у театрі в товаристві якоїсь чарівної молодої дами. Не буду припускати, що в цьому криється головна причина недостатніх результатів ваших спостережень, але даю вам дванадцятиденний строк, за який ви повинні, нарешті, викрити Вальполя. Отже, якщо ви до другого жовтня не справитесь із цим завданням, нашій дружбі кінець. Ваше відрядження буде скасоване, і ви з доганою в персональній справі повернетеся до своєї частини. Це моє останнє слово.
Я вирішив зробити все можливе в наданий мені строк. Догана, звичайно, неприємна річ, вона може прилипнути до тебе на все життя; а проте я скоріше погодився б на догану, ніж на повернення до своєї частини, що означало б остаточну розлуку з Гелен. У ті дні вона була для мене дорожча над усе. До того ж наші відносини розвивалися так успішно, що я плекав уже найсміливіші надії. Іноді мені навіть приходила в голову божевільна думка просити її стати моєю дружиною; і якщо я все ж не з'їхав з глузду, то лише тому, що в критичну хвилину знову пригадав ту пам'ятну розмову з Вальполем у барі готелю.
Отже, я ретельно взявся за роботу: почав стежити за Вальполем навіть уночі і дивувався, як це мені раніше не спало на думку. Я тинявся по коридорах готелю, викликаючи незадоволення коридорних, пильно оглядав кожного відвідувача і годинами стовбичив у вестибюлі, через який мав пройти кожен, хто входив чи виходив з готелю. Але дарма: Вальполь нікого не приймав і навіть не мав звички виходити на прогулянку в місячну ніч. Коли він не копався в своїх руїнах на горбі, то цілими днями сидів у «Ледра Паласі», намагаючись залучити в своє товариство Гелен. На третю ніч я забрався в сусідню з його кімнатою комірчину для білизни і, приклавши вухо до стінки, довго підслухував, але там було тихо: Вальполь спав.
Кілька разів, коли Вальполь виїздив до Акротірі, я на значній відстані їхав за ним на «джипі». Все його, існування, як я встановив ще раніше, проходило в регулярних рейсах між готелем і тією траншеєю на горбі. Він ніде не зупинявся по дорозі. З цього я зробив висновок, що «поштова скринька», на яку натякав Тінуел, могла бути лише в одному з кінечних пунктів його мандрівок.
Переконавшись, що в готелі нічого вже не знайду, я на другий вечір, тільки-но Вальполь повернувся додому, вирушив до Акротірі. Поставивши свій автомобіль у кедрових заростях на березі озера, пішов на засідку. Я підкрався якомога ближче до траншеї, бо вважав, що «скринька» Вальполя повинна бути десь поряд, коли не в самій ямі.
Ніхто так і не прийшов. Ніч була ясна, місячна. Я лежав за кипарисом і дивився, як коливалася його темно-блакитна тінь. На аеродромі блимали різноколірні вогні; прожектори блідими пальцями обмацували небо; час від часу над моєю головою з посвистом проносились нічні винищувачі. Більш ніде ніщо навіть не поворухнулось. Десь опівночі стало незвичайно холодно, я почав мерзнути в своєму легенькому мундирі і взяв собі з машини ковдру. Якби не холод, мабуть, заснув би… Я прислухався до нічних звуків. Навколо вежі римського замка пурхали кажани; десь крикнув пугач, потім сова, скрипіло гілля, щось шаруділо в траві; сріблом поблискувала дзеркальна гладь озера. Але ніхто так і не прийшов.
На другу ніч, яку я провів там же, здійнявся вітер; хмари пливли по небу і кидали на землю велетенські рухливі тіні, які я досі бачив лише в Англії на березі моря. Цього разу я лежав на самій вершині горба, дивився то на хмари, то на їх тіні і думав про Гелен. І знову нічого не сталося. Я вже почав сумніватися в існуванні «поштової скриньки». Над ранок я, очевидно, заснув, бо прокинувся лише на світанку, почувши слабкий шум мотора, що вже віддалявся від мене. На північний захід від мене, на дорозі в Нікозію, в передранковій імлі маячив червоний вогник стоп-сигнала. Але це, мабуть, не мало нічого спільного з моїм завданням.
Наступного вечора небо посіріло. Місяць не світив, повітря було тепле, але через кілька годин почав іти дощ. Я не мав чим накритись і промок до нитки. На Кіпрі починалася багата на дощі осіння пора. Це було в середу, двадцять шостого вересня. Половина дванадцятиденного строку, наданого мені Тінуелом, уже минула. Проклинаючи все на світі, я тремтячими від холоду руками завів мотор і, промоклий наскрізь, десь запівніч повернувся назад. Добравшись до своєї кімнати, я витерся насухо, переодягнувся і потім піднявся в готельний бар, щоб з допомогою двох-трьох чарок віскі вигнати можливу простуду.