Операцiя «Вольфрам»
Операцiя «Вольфрам» читать книгу онлайн
Єжи Едігей (Єжи Корицький) — один з найвизначніших польських майстрів детективного жанру. Єжи Едігей опублікував понад п'ятдесят творів, а кілька вийшло у світ після смерті автора.
Серед найпопулярніших творів письменника: «Справа Нітецького» (1966), «Ельжбета іде геть» (1968), «Пансіонат на Страндвеген» (1969), «Людина зі шрамом» (1970), «Заповіт самогубця» (1972), «Смерть чекає біля вікна» (1973), «Історія одного пістолета» (1976), «Це його справа» (1978), «Ідея вартістю сім мільйонів» (1982), «Фотографія в профіль» (1984) та ін.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Якби усе-таки… Підтримуйте з нами зв'язок…
Після від'їзду поліції та преси до Міллера одразу завітав директор готелю. Він довго перепрошував гостя за неприємний інцидент, який трапився саме в «Інтерконтиненталі». Проте директор вважав, що виклик кореспондентів був зайвий.
— Я мусив це зробити, бо ваш адміністратор не хотів повідомити поліцію про напад. Мені нічого не лишалось, як звернутися до преси.
— Розумію вас, — директор не переставав гнутися в поклонах. — Адміністратор буде покараний.
— Не треба. Прошу вас не робити цього. Він просто розгубився. Адже не кожного дня трапляються в готелі бандитські напади.
— Це перший, — запевнив директор.
— І, сподіваюсь, останній.
— Ви довго збираєтесь жити в нас?
— Ні. Завтра маю намір виїхати, тож попрошу рахунок.
— Шкода, що ви виїжджаєте, — в голосі директора чулася приховувана радість. — А щодо рахунку, то, зважаючи на завданий вам клопіт, видатки ми беремо на себе.
— Гаразд, — погодився Міллер.
— Ще раз перепрошую. Забудьте цей неприємний інцидент.
— Вважаймо, що нічого не трапилось. Завтра вранці я звільню номер.
Директор пішов, і до Міллера одразу прибігла Марієтта, бо якраз чергувала того дня. Вона дуже добре знала отих двох. Вони не вперше, — зрештою, з відома дирекції готелю, — відвідували прибулих і пропонували їм діаманти. Здебільшого оборудка їм не вдавалася, але траплялося й таке, що наївний гість після візиту цієї пари мандрував до в'язниці. Тому ввесь персонал готелю був радий прочуханці, яку дістали ті негідники від швейцарця.
— Ти добре придумав з газетою, бо інакше вони б тобі відомстили. Тих двох поліція вже звільнила, адже це її люди. Вони, звичайно, засвітилися, і в Кейптауні їм уже нічого робити.
— Завтра вранці я мушу вибиратися звідси. Директор готелю недвозначно натякнув, що моя присутність в «Інтерконтиненталі» небажана і щоб якнайшвидше я вибирався звідси. Навіть не хочуть грошей за моє перебування.
— Я б радо забрала тебе до себе, але то надто великий ризик. Втім, не турбуйся. Недалечко від моєї квартири, на Рондебоші, є приємний затишний готель. Його власниця — одна літня жінка. Я колись працювала в неї. Мабуть, вона не заперечуватиме. Зараз я потелефоную до неї. Там, звичайно, немає такої розкоші, як в «Інтерконтиненталі», зате в номерах чисто і зручно. І справді близенько від мене. На жаль, сьогодні після чергування я не зможу прийти до тебе, бо наш готельний детектив без упину вештається на цьому поверсі. Мабуть, отримав наказ слідкувати за тобою. Сьогодні краще нікуди не виходь, їжу також замов у номер.
Після візиту двох провокаторів настрій у Антона Міллера поліпшився. Мов хто рукою зняв усі турботи й страхи. Життя знову здавалося чудовим. Він іще раз показав себе справжнім мужчиною, за гроші, які мав заплатити за готель, вирішив купити Марієтті якусь золоту дрібничку. На Едерлі-стріт він зайшов до ювелірного магазину, де у вітрині лежали гарні й відносно недорогі речі. Дівчина заслуговувала на подарунок, бо коли б не вона, чи не сидів би він зараз у підвалі поліції.
Увечері до Міллера зателефонував головний редактор «Івнінг стар». Він розповів, що на газету тиснуть, аби вони нічого не писали про цю справу.
— Але ми не здамося, приготуємо таку бомбу, що завтра цілий Кейптаун аж за боки братиметься, сміючись з поліції. Ми, звичайно, нічого не писатимемо про провокацію, але й так усі знатимуть, у чім річ. А як ваші справи?
— Мене просто витурили з готелю. Звичайно, в дуже ввічливій формі і навіть грошей не взяли за проживання. Завтра мушу переїхати в інший готель.
— Добре, що ви про це нам сказали. «Інтерконтиненталь» також отримає своє. Будемо тримати з вами зв'язок. Якби ви мали якісь неприємності, то прошу одразу повідомити нас. Ми зможемо допомогти, бо навіть в уряді є люди, які вважають, що поліція забагато дозволяє собі в нашій країні. Стала державою в державі. Але я маю до вас особисте прохання.
— Яке?
— Хотів би ближче познайомитися з вами. Рідко трапляється, коли хтось отак розправився з нападниками.
— Їх було лише двоє.
— Але ж ви були самі.
— Вони припустилися істотних помилок. Передовсім були занадто близько. Негр летів на мене з виставленою уперед головою, тож поцілити в його щелепу було зовсім легко. А білий стояв на відстані одного кроку. Ну і теж отримав своє. Ще кілька днів пам'ятатиме про мене. Я не приховую, що подібні ситуації траплялися не раз у моєму житті.
— Тим більше я б хотів познайомитися з вами. Може, завтра повечеряємо разом?
— Буду дуже радий. Де і о котрій годині?
Готель на Рондебоші виявився точнісінько таким, як його описала Марієтта: спокійним і затишним. Зате стаття в «Івнінг стар» була досить войовничою. Кореспонденти з жахом описували, як в одному з найелегантніших готелів Кейптауна безкарно вештаються негритянські бандити, які вкупі з «білими покидьками суспільства» нападають на іноземців, а дирекція готелю не може придумати нічого кращого, як відмовити гостеві в номері. Поліція узагалі не цікавиться безпекою людей у місті, вона така завантажена, що на виклик з'являється пізніше за кореспондентів. Стаття була багато ілюстрована як знімками нападників, так і поліцейських. Був також знімок «хороброго швейцарця», який без зброї переміг двох озброєних негідників. Описуючи діаманти, газета навіть не ставила під сумнів, що вони були вкрадені в якійсь копальні, і вимагала від компанії «Де бірс» сплатити Антонові Міллеру певну винагороду за повернуті коштовні камінці.
Шеф газети «Івнінг стар», як виявилось, був низеньким огрядним чоловіком з рожевою лисиною. Він енергійно привітався з Міллером і по-професійному пробував витягти з нього іще якісь подробиці. Однак натрапила коса на камінь. Міллер охоче розповідав, як у молоді літа займався боксом, плавав, бігав на довгі дистанції, що дозволило йому дотепер зберегти фізичну форму. Швейцарець розводився також про свої торговельні плани з південноафриканськими фірмами і водночас про труднощі, з якими він зустрівся в Кейптауні, де ринком заволоділи американці та японці, котрі пропонують товари дешевші, але гірші, аніж європейські.
Про товари, заборонені для ввозу всілякими економічними санкціями, мови не було. Міллер хотів виглядати в очах редактора солідним бізнесменом, який зовсім випадково був замішаний у тому інциденті.
— Я переконаний, — сміявся редактор, — що вони не викличуть вас як свідка. А компанія «Де бірс», роблячи добру міну при поганій грі, надішле вам лист з подякою і додасть чек на тисячу рендів.
— А я подарую ці гроші вашій редакції, аби ви могли роздати їх найбіднішим людям, — запевнив Антон Міллер.
— То буде гарний вчинок з вашого боку, який зробить вам солідну рекламу в ділових колах.
— Це б мене дуже влаштувало, бо, скажу відверто, важко мені даються тут контакти.
— Ви вже познайомилися з Ван ден Ройтером?
— Ні. А хто це такий?
— Пітер Ван ден Ройтер — це чи не найбагатший чоловік у цілому Кейптауні й один з найзаможніших людей у всій країні. Надзвичайно спритний і відважний бізнесмен. Він, мов легендарний Мідас [2], до чого доторкнеться, все перетворюється в золото. Кілька років тому починав майже з нуля. Сьогодні ж має власний банк і акції в найголовніших галузях промисловості. Я б зовсім не здивувався, коли б готель «Інтерконтиненталь» теж належав йому.
— Ван ден Ройтер! Це прізвище когось мені нагадує. Часом, це не такий високий блондин із сірими очима й великим носом?
— Блондином його вже не назвеш. Ми могли б конкурувати, хто з нас має більшу лисину. Але ніс, подібний до хобота слона, нікуди не подівся. Ви знали його?
— Колись випадково ми зустрічалися.
— В Кейптауні?
— Ні. За кордоном. Я вперше в Кейптауні й узагалі в Південно-Африканській Республіці. Навіть не пригадую, де ми зустрічалися, в Парижі чи, може, в Лондоні. Бізнесмен, аби заробити на шмат хліба, мусить безперестанку подорожувати. Ми зустрічаємося з дуже багатьма людьми, тому мені важко сказати, де саме я зустрічався з Ван ден Ройтером. То була зовсім випадкова зустріч. Мабуть, десь на неофіційному прийомі, куди ми обидва були запрошені.