Заметiль

А як зробити, щоб і далі вас не помічати?

Спробуй заснути.)

Дарма. Дубль тисячу якийсь там — заснути не вдається.

(Погана з вас акторка, Олено Григорівно. Якщо не можете спати — хоча б зіграйте свою роль красиво, щоб людство за вас не червоніло.)

І вона кілька хвилин красиво грає роль сплячої красуні. А поруч стовбичать її нічні думки, страхи і фантазії — і не позбудешся їх аж до ранку.

…Олена розплющила очі і втупилась у темний просвіт вікна.

Шурхотять поодинокі автомобілі, зблискують фарами — і їдуть собі геть. Десь обізвуться квапливі кроки, загавкає і, так само раптово, замовкне собака.

— Якби ж Ти хоч раз зробив виняток і запалив серед ночі сонце… — зривається ненароком з губ, але Його повіки щільно стулені, і, навіть порозбивавши всі вікна у своїй оселі, вона зостанеться замкненою в безмежних очницях Того, Хто її воскресив, аж до ранку.

А може й до наступного кінця світу.

Одинадцять днів після кінця світу.

Якщо дивитися прямо — облуплена стеля. Якщо глянути ліворуч — три ліжка в ряд, заклеєне ще з зими вікно і кут, смачно обліплений грибком. Якщо повернути голову праворуч — стіна і потрісканий умивальник з чорними смугами зі споду від систематичного протікання.

Якщо ж подивитися вперед…

Ні, вперед вона дивитись не бажала.

— Гей, новенька, як тебе звати?.. Ми все одно довідаємось у сестри! Та не мовчи так, ніби кінець світу настав. Ти ще молода, викараскаєшся!

Розмовляти вона теж не бажала.

Однак довелося.

— Мене звати Нестор Остапович. Я так би мовити ваш лікуючий лікар.

— Чому «так би мовити»? — перепитала вона.

Нестор Остапович — кругловидий, в окулярах, з черевцем, класичний екземпляр лікаря минулого, чи то пак позаминулого століття, почухав перенісся.

— Чому «так би мовити»? — перепитав і він.

Вона відвернулась. Сама закінчувала медуніверситет. Знала, скільки дебілів випускають звідти щорічно.

— Мабуть тому, що приймав вас інший травматолог, а у нас хто чергує, той і веде потім пацієнта. Але перша операція пройшла не зовсім успішно і коли мова зайшла про повторну операцію, я зголосився і мушу сказати — задоволений результатом. Принаймні є надія, що втретє оперувати не доведеться.

— Дайте мені спокій, — пробурмотіла, відчуваючи жахливу сухість у роті і нечувану слабість у всьому тілі.

Не вміла попросити пити. Не знала, що твориться у неї всередині. Не бажала знати.

— Я вас зараз огляну, а потім окреслю кілька суттєвих моментів… — вів своєї нездара у вимнутому старомодному халаті з простого полотна. Тепер таких не носять. Тепер ходять у різнокольорових костюмах, цупких, штивних, елегантних.

Вона хотіла щось сказати, але закашлялась і… закричала.

— Ілоно, зробіть знеболююче.

— Вже роблю.

— Вам треба докласти зусилля, хвора Мариняк. Сам організм без вас не впорається.

Вона зціпила зуби. Знеболення виявилось пекучим, як укус оси, а лікуючий лікар — ще більшим придурком, ніж здалося на перший погляд.

«Хвора Мариняк»! Якби вона заплатила йому, він би говорив з нею по-іншому. А скільки треба заплатити, щоб він взагалі залишив її у спокої?..

— Тепер ви поспите, а я навідаюсь пізніше.

Вона повернулась до нього обличчям.

— Не старайтесь так. Гаманець я забула прихопити… коли падала.

Він посмикав себе за вухо.

— Це не має значення.

Кому він говорить! Вона теж закінчувала медуніверситет. Вона знає, що має значення для сучасного лікаря.

— Чекайте! Впустіть сюди мою маму… я хочу бачити мою маму…

Люди віддалились, вона провалилась у ніч.

Телефонна трубка мовчала. Гулко і скорботно.

«Не майте мені цього за зле,» — мовчки перепрошувала телефонна трубка свою власницю.

(Тепер я розмовляю з вимкнененими телефонами, смішно, правда, мам?

А з ким мені ще розмовляти? Ти ж не хочеш зі мною говорити. Я все набридаю тобі і набридаю, а ти мовчиш.

Треба завести мобільник. Ще одну домашню тваринку.)

Олена звірилась з годинником і поторсала клямку вхідних дверей.

Дива не сталося, — двері були замкнені.

Вона сильніше стиснула ножик у правій руці, а шпильку для волосся у лівій, наказала собі розслабитись і взялася до справи.

Новий англійський замок встановили сусіди два роки тому, коли помітили, що квартира не замкнена. Її, квартиру, тоді всі покинули напризволяще. Всі, хто колись там жив. Дивно, що вкрали лише телевізор, комп’ютер, мобільний, фотоапарат, золото і набір срібних столових приборів.

За ті дні можна було, посвистуючи, розібрати усю квартиру разом зі стінами і підлогою на кавалки і потроху, не спішачи, винести.

Замок не піддавався. Час йшов.

(Спокійно, без паніки. Це як катетеризація підключичної вени: що довше штрикаєш голкою, то менше шансів потрапити у вену, а більше — у легеню.)

Вона витерла долонею піт. Час спливав. Замок не піддавався.

(Не тільки акторкою, а й злодієм вам не бути, Олено Григорівно.)

ПРОКЛЯТТЯ!

Вона вгатила рукою у двері, прислухалась до відлуння і глянула на руку: рука стискала лезо, а з-під нього просочувались краплі крові. Ніж розрізав шкіру долоні акуратно по лінії життя…

Навіть не зойкнула, не сіпнулась, не скривилась.

Коли біль приходить до тебе щоранку і щовечора, зостається на ніч і навідується удень, ти починаєш запитувати його, як твої справи, і потискати йому руку, навіть якщо на руці після цього залишаються порізи.

(Вибач, я прийму знеболювальне.

То нічого. Коли час його дії мине, я прийду знову.

Я знаю.)

…Олена встигла сполоснути ніж, поставити його на місце, витерти краплини крові на паркеті і залізти під ковдру. Лише перев’язати рану не встигла. Стиснувши під ковдрою руку у кулак, вона почала рахувати до ста.

— А у нас сьогодні буде велике прання. Передача така була, дивилася? А, у тебе ж нема телевізора. Добре, що нема, він випромінює такі хвилі, які шкодять людині, енергетику забирають.

— Електромагнітні.

— Саме так. А я ось трохи взяла зі своїх речей, у мене нема такої гарної пральної машини, як у тебе, яка б сама прала, викручувала і висушувала. Ще б розвішувала, було б взагалі чудово… Ти щось сьогодні не в гуморі, доцю?

Тримаючи дві господарські сумки, напхані брудними речами, Жінка стривожено підійшла до ліжка. Не можна було тривожити її ще більше.

— Ще б розвішувала… Дуже смішно.

— Ну от, зовсім інша справа. Що б ти без мене робила? А мені думаєш легко? От ліфт у вас не працює, знаєш, як важко ходити сходами…

— Звідки мені знати…

(… як важко ходити сходами?)

— Що ти кажеш?

(Сорок один… сорок два…)

— Головне… що ви прийшли.

— Скучила за мною, нещасна моя дитинко?

— …Шалено.

— Зараз я повернуся, тільки речі закину…

(П’ятдесят сім, п’ятдесят вісім, п’ятдесят…)

Олена рвучко скинула з голови ковдру. Шалена думка навідалась до неї, і треба було негайно ковтнути повітря, щоб не задихнутись від цієї шаленості.

У ванні загула «Сіменс».

Якби Олену запитали, як вона пройшла повз ванну до передпокою, як витягла зі свого майже порожнього гаманця 5 копійок, як з третього разу запихнула монету у замкову щілину і як після цього всього вернулась назад, вона б сказала, що у когось галюцинації на фоні білої гарячки.

(Сімдесят три… сімдесят чотири…)

— Ну от, машинка працює, я зроблю тобі чайочку…

— Якщо можна — кави.

— Ти ж знаєш, кава шкідлива.

— Знаю…

— І взагалі, я вже своєму синочкові виварювала, випікала, всю душу вкладала — і що?! — почулося з кухні разом з закипаючим чайником.