Операцiя «Вольфрам»

— Про всяк випадок приготуйтеся, хлопці. А може, спробуємо все-таки утекти від них?

— Нічого не вийде, У них автомобіль, мабуть, потужніший.

— Сядь нижче, поглянь на мене, — порадив Ціммерман товаришеві, натягуючи на задню й бічні шибки жалюзі, зроблені з тонкої сталі.

— Автомобіль броньований, — додав секретар. — Хіба що протитанкові гранати могли б пробити його, але вони, мабуть, не скористаються ними.

— Зараз побачимо, — водій спокійно їхав далі, лише трохи зменшив швидкість.

Сіре авто наздогнало «мерседес» і почало обганяти. Автострада перед ними саме була вільна.

Молодий чоловік, що сидів біля водія БМВ, раптом відчинив шибку й посипалися постріли з автомата. Кулі, мов горох, відбивалися від дверцят «мерседеса» та від його шибок.

Зненацька водій «мерседеса» загальмував так, що сіре авто опинилося на кілька метрів попереду. Тоді секретар Ціммермана виставив крізь вентиляційну шибку пістолет з великим, як у ракетниці, дулом і два рази вистрелив. Сірий автомобіль одразу спалахнув. «Мерседес» проминув його і рвонув уперед.

— От і все, — спокійно мовив Ціммерман.

— Ми не зупиняємось?

— А навіщо?

— Щоб пристрелити їх або спіймати і порозмовляти.

— Не думаю, щоб вони вибралися з охопленого вогнем автомобіля. Подивися, — Ціммерман відслонив задню шибку. Біля БМВ, яке горіло на узбіччі, зупинялися інші автомобілі.

— Це мій скромний винахід, — пояснив Ціммерман. — Спеціальний пістолет великого калібру з хімічними кулями. Пробивши метал, вони вибухають, і фосфор палить усе всередині. Ця іграшка коштувала чимало грошей, зате, як бачиш, вона виправдала себе.

— Чому тебе хотіли усунути з дороги? — дивувався Міллер. — Адже ти сам казав, що вже не займаєшся бізнесом.

— У Туреччині, й передовсім у Стамбулі, є люди, які дуже люблять стріляти. Навіть коли не мають ніякої конкретної мети. Тут є кільканадцять терористичних організацій. Найбільша і найнебезпечніша — це «сірі вовки» з крайнього правого мусульманського крила. Уряд бореться з тероризмом і вже добився значних успіхів, але не зумів арештувати всіх, хто хоче робити політику з пістолетом у руці. Тому майже кожна більш-менш багата людина сама вживає заходів проти терористів. Я також досить передбачливий, їжджу в броньованому автомобілі, маю добру охорону й непогану зброю. Мушу, однак, визнати, що в Туреччині я ніколи не цікавився політикою і взагалі не підтримував ніяких стосунків з політичними партіями, бо намагався якомога менше потрапляти на очі місцевій владі. Я ніколи не отримував листів з погрозами. Як і всі бізнесмени, я, звичайно, давав кошти різним легальним політичним, громадським і добродійним організаціям. Досі усе було в рамках здорового глузду. Мені щастило дотримувати рівноваги між різними сторонами. Якщо давав червоним, то такі ж суми давав і чорним. Коли ж підтримував урядову партію, то не забував про опозицію. В Туреччині інакше не можна.

— Усі так роблять, — додав секретар.

— Від мене ніколи не вимагали сплатити якийсь викуп. Цей несподіваний замах геть здивував мене. Коли б від мене вимагали грошей і я б відмовився їх дати, тоді можна було б зрозуміти вчинок цих людей. Але, повторюю, нічого подібного не було. Тому я думаю, що то не «сірі вовки», а звичайні собаки. Але вони отримали своє і, певно, ми матимемо спокій. Принаймні я. Зате ти мусиш бути обережний.

— Я? Чому я?

— Ці кулі, найімовірніше, були призначені для тебе.

— Який абсурд! Хто мене знає в Стамбулі?

— Хоча б Фок і Габон.

— Але ж вони роблять ту саму справу, що й ми.

— Якби нас спіткало нещастя, вони могли б робити ту саму справу без нас.

Принаймні так могло їм видатися. Поїхати в Кейптаун і піти по твоїх слідах — то вже не така важка справа.

— Адже раніше вони не знали один одного.

— Зате тепер знають. А щоб порозумітися, їм не треба надто багато часу. Знайти ж у Стамбулі відповідних людей для платної роботи — не важче, аніж будь-де. Зрештою, ми зовсім не мусимо діяти спільно. Фок або Габон теж могли додуматися до цього. Але може бути і хтось третій.

— Хто саме?

— Той, у кого ми з-під носа забираємо дуже вигідну справу. Адже африканці не чекали, поки з'явишся ти. Безперечно, і самі пробували роздобути вольфрам. Їм це не вдавалося, проте вони не втрачали надії, вірили, що таки роздобудуть цей сірий метал. А тут раптом з'явився конкурент, який позбавляє їх кількох мільйонів, котрі вони сподівалися заробити. Тоді вони асигнують певні кошти, аби усунути цього конкурента. Якби не мій броньований автомобіль, ми були б, певно, вже клієнтами похоронного бюро.

— Це неможливо. Крім Ройтера, ніхто не знав про мене.

— Ван ден Ройтер сам не вирішує таких справ. Вольфрам потрібен для державного підприємства РОКСІ, яке має в Південній Африці монополію на виробництво сталі. Ти був майже тиждень у Південно-Африканській Республіці й навіть не поцікавився цим. Ван ден Ройтер усього-на-всього входить у дирекцію РОКСІ або в раду по контролю. Діставши можливість закупити вольфрам, він поділився цією новиною з іншими особами з дирекції РОКСІ та, мабуть, і з кимось із уряду. Це дуже важлива й делікатна справа, щоб Ван ден Ройтер приховав її від справжніх господарів становища. Навіть хтось із них може бути зацікавлений, аби нам не пощастило. Коли йдеться про мільйони, кілька літрів крові нічого не значать.

— Може, ти й маєш рацію.

— Є ще один контрагент, який радий був би побачити фіаско нашої справи.

— Хто? Американці?

— Я думав не про них, хоча їх теж не можна виключати з гри. Ще є негри, які воюють за незалежність Намібії. Є негри Південно-Африканської Республіки. Є африканські держави, які не дуже радіють з того, що Південно-Африканська Республіка зміцнює свій військовий потенціал, готуючись до виробництва балістичних ракет і атомної бомби. Перешкодити Південно-Африканській Республіці закупити вольфрам означає перешкодити їй нарощувати озброєння.

— Це всього лишень слабенькі гіпотези.

— Але постріли на автостраді — незаперечний факт. Сліди від тих куль видно на шибці, і, мабуть, знайдемо їх на блясі кузова.

— Доведеться полакувати лівий бік, — втрутився водій., — Я б не хотів віддавати автомобіль в майстерню.

— Ми це зробимо самі в нашому гаражі. Ніхто нічого не знатиме.

— Ти не матимеш неприємностей з поліцією? — занепокоєно спитав Міллер. — Я б не хотів, аби нас затримали на допит, я не встигну тоді на рейс літака з Франкфурта до Бразілії.

— Який допит? Автомобіль, що їхав за нами, занесло на узбіччя, де він і загорівся. Ми не помітили цього, бо їхали попереду. Хіба не так?

— Звичайно, — відповів водій. — Я нічого не бачив.

— Я також.

— Не думаю, щоб нас узагалі спитали про що-небудь.

«Мерседес» зупинився біля будинку аеропорту. Міллер, Ціммерман і секретар висіли з «мерседеса». Водій одразу від'їхав далі. Краще, щоб ніхто не бачив автомобіля, уздовж якого рівною лінією тяглися чорні цятки. Нападник повистрілював усі кулі.

В аеропорту Ганса Ціммермана добре знали, бо він часто подорожував. Службовці й навіть офіцери прикордонних військ чемно віталися з мільйонером з Принцевих островів. Всі потрібні формальності були залагоджені дуже швидко. Вільного часу було доволі, тож давні друзі змогли зайти навіть у ресторан на каву.

— Повторюю ще раз: я не знаю, хто стріляв і в кого, — Ціммерман знову повернувся до недавнього замаху. — У всякому разі, будь обережний.

— Нічого зі мною не станеться.

— Перестань вірити у власну безсмертність. Кладовища світу переповнені дурнями, котрі були впевнені, що з ними нічого не станеться.

— Зі мною не раз траплялися всілякі прикрі речі, проте я сиджу тут і п'ю з тобою каву.

— Лише тому, що я не пошкодував грошей на купівлю броньованого автомобіля з правостороннім кермом, а також не шкодую грошей на утримування охоронця. Треба визнати, що він добре зреагував. Мушу якось віддячити йому.