Червоногрудка

ЕПІЗОД 100

…сном немовляти, коли я покинув обійми моєї коханої Хелени. Бомбардування давно закінчилося, але була глибока ніч, і людей на вулицях майже не було. Нашу машину я знайшов там, де ми її й залишили, — коло ресторану «Три гусари».

Заднє скло було розбите, на даху — вм’ятина від цеглини, але, на щастя, серйозно машина не постраждала. Як найшвидше я поїхав назад до лікарні.

Я знав, що тепер запізно робити що-небудь для Хелени або для мене. Нас обох просто підхопив вир подій, і ми не змогли з нього вирватися. Хелена надто любить свою родину, і вона сама винесла собі присуд — це весілля з лікарем, Крістофером Брокхардом, брудним типом, що образив саму суть кохання своїм безмежним егоїзмом (його він називав коханням!). Хіба він не бачить, що його так зване кохання анітрохи не схоже на кохання, яке рухає Хеленою? Мені доведеться пожертвувати своєю мрією. Хай ми з Хеленою не будемо разом, але я хочу, щоб її життя стало якщо не щасливим, то хоча б вільним; Брокхарду не вдасться принизити Хелену.

Думки пролітали в моїй голові з такою ж швидкістю, з якою я мчав вулицями міста, звивистими, як саме життя. Але мої руки й ноги скеровував Даніель.

…відчув, що я сів на край його ліжка, і недовірливо поглянув на мене.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

— Крістофере Брокхард, ти зрадник, — прошепотів я. — І я засудив тебе до страти. Ти готовий?

Не думаю, що він був готовий. Люди ніколи не готові померти, їм здається, вони житимуть вічно. Сподіваюся, він устиг побачити, як фонтан крові бризнув до стелі, сподіваюся, він устиг почути, як бризки впали на його ковдру. Але головне, я сподіваюся: він устиг зрозуміти, що помирає.

У шифоньєрі я знайшов костюм, пару черевиків і сорочку. Схопивши все це під пахву, я побіг назад. Сів у машину, завів.

…усе ще спала. Дорогою я потрапив під раптовий дощ і геть змок. Мені було холодно, я заліз до неї під ковдру. Вона була гаряча, як піч, а коли я пригорнувся до неї, тихо застогнала уві сні. Я спробував притиснутися тілом до кожної клітинки її шкіри, намагався уявити собі, що так буде вічно, намагався забути про час. До відправлення мого потяга залишалися лічені години. І лічені години залишалися до того, як в Австрії мене оголосять у розшук як убивцю. Вони не знають ні коли я від’їжджаю, ні якою дорогою поїду, але вони знають, де я повинен опинитися — мене чекатимуть в Осло. Я стиснув Хелену в обіймах так сильно, як обійняв би власне життя.

Харрі почув дзвінок. Будильник? Але ні, подзвонили кілька разів. Харрі відшукав домофон і відчинив Веберу.

— Ненавиджу! — прогарчав Вебер, ввалюючись досередини і з гуркотом ставлячи на підлогу свою величезну валізу. — Більша гидота, ніж сімнадцяте травня, лише спортивні репортажі! У країні загальна пиятика на ґрунті національної гордості! Дороги перекрито! Щоб кудись дістатися, доводиться намотувати кола по місту! Господи! Ну, що тут таке?

— Чудові відбитки пальців ти точно знайдеш на кавоварці на кухні, — відповів Харрі. — Я поговорив з колегою із Відня — він уже шукає відбитки пальців, узяті в сорок четвертому. У тебе ноутбук зі сканером при собі?

Вебер поплескав по валізі.

— Чудово. Коли відскануєш відбитки, вийдеш через мій мобільний в Інтернет і відішлеш пальчики за адресою, яка значиться в списку як «Фріц з Відня». Він миттю зробить аналіз і пришле відповідь. Ось так-от. А зараз мені треба дочитати деякі папери. Буду у вітальні.

— Що за…

— Внутрішні справи СБП, — відрубав Харрі. — «Цілком таємно».

— Он воно що! — Вебер закусив губу і недовірливо поглянув на Харрі. Той дивився йому прямо в очі й мовчав. — Знаєш що, Холе? — нарешті сказав Вебер. — Добре, що хоча б хтось у цій країні ще поводиться як професіонал.

ЕПІЗОД 101

Написавши листа Хелені, я відкрив фляжку, витрусив звідти документи Сіндре Фьоуке і поклав замість них листа. Потім багнетом нашкрябав ім’я та адресу Хелени і вийшов на вулицю. Була ніч. Тільки-но я вийшов за двері, мене обдало жаром. Вітер рвав з мене одяг, небо нависало брудно-жовтим покровом, у реві пожежі чулося, як дзенькає, лопаючись, скло, і крики людей, яким нікуди тікати. Приблизно так я уявляв собі пекло. Бомби більше не падали. Я йшов вулицею, яку вже не можна було назвати вулицею, — просто смужка асфальту, що йде пустирем між руїн. Єдине, що залишилося на цій «вулиці», це верба, що простягала свої обгорілі руки до неба. І палаючий будинок. Крики чулися звідти. Підійшовши так близько, що гаряче повітря обпалювало мені легені, я розвернувся і пішов до пристані. Тоді я й побачив її, маленьку дівчинку з чорними переляканими очима. Вона потягнула мене за куртку, гукаючи при цьому:

— Meine Mutter! Meine Mutter! [56]Я не зупинявся. Я нічим не міг допомогти — я вже бачив у вогні другого поверху людський скелет, що вчепився у віконну раму обгорілими кістками. Але дівчинка все йшла за мною, відчайдушно благаючи, щоб я врятував її маму. Я спробував прискорити крок, та дівчинка схопила мене за пояс обома рученятами і не хотіла відпускати. І я поніс її від будинку до величезного вогняного моря. Так ми і йшли, ніби прикуті один до одного, назустріч загибелі.

Я плакав, так, плакав, але сльози висихали, не встигнувши виступити. Не знаю, хто з нас двох зупинився і підняв дівчинку на руки, але я розвернувся, відніс її до спальні і накрив її моєю ковдрою. Потім постягав з інших ліжок матраци і ліг на підлозі поряд з нею.

Я так і не дізнався ні як її звуть, ні що з нею стало, тому що на ранок вона зникла. Але я знаю, що вона врятувала мені життя. Вона вселила в мене надію.

Я прокинувся в конаючому місті: місцями ще вирувала пожежа, від пристані не залишилося й сліду, і кораблям, що підійшли, щоб доставити продовольство або забрати поранених, ніде було причалити.

Лише надвечір розчистили місце, куди кораблі змогли підійти для навантажування і розвантажування, і я поквапився туди. Я ходив від корабля до корабля і нарешті знайшов, що шукав — корабель, який відпливав до Норвегії. Судно називалося «Анна» і везло цемент до Тронхейма. Місце призначення мене цілком влаштовувало, оскільки мене навряд чи будуть там розшукувати. Замість звичайного німецького порядку всюди панував хаос, і розібратися, хто є хто, було складно. Дві букви «S» у мене на комірі справляли належне враження, і в мене не виникло труднощів з тим, щоб потрапити на борт і переконати капітана, що згідно з наказом (який я пред’явив) мені належить потрапити до Осло так скоро, як тільки можливо, а за існуючих обставин це означає — добратися на борту «Анни» до Тронхейма, а звідти — потягом на Осло.

Дорога зайняла три дні. Щойно опинившись у Норвегії, я пред’явив свої документи і відразу сів на потяг до Осло. Їхав чотири доби. Перш ніж зійти в Осло, я зайшов до туалету і змінив одяг на той, що прихопив з шафи Крістофера Брокхарда. До першого випробування я був готовий. Я йшов по Карл-Юханс-ґате, мрячив дощ, було тепло. Вулицею, узявшись за руки, йшли двоє дівчат. Проходячи повз мене, вони голосно засміялися. Здавалося, кромішнє пекло Гамбурга лишилося десь на іншій планеті. Серце співало. Я повернувся в мою улюблену країну, народився заново.

Адміністратор в готелі «Континенталь» прискіпливо передивився мої документи і, дивлячись на мене поверх окулярів, сказав:

— Ласкаво просимо, пане Сіндре Фьоуке.

Лежачи на ліжку в золотистому готельному номері, втупивши очі в стелю і слухаючи міський шум на вулицях, я думав про своє нове ім’я. Сіндре Фьоуке. Незвично, звичайно. Але й з ним можна жити.

ЕПІЗОД 102

…людиною на ім’я Евен Юль. Як і решта хлопців з Опору, він з недовірою поставився до моєї історії. А втім, як інакше їм до неї було ставитися? У правду про те, що я вояк, якого розшукують за вбивство, повірити далеко складніше, ніжу те, що я дезертир зі Східного фронту, що перебрався до Норвегії через Швецію. До того ж вони перевірили по своїх каналах і з’ясували, що вояк на ім’я Сіндре Фьоуке і справді ймовірно перебіг до росіян. Уміють же ці німці вести архіви!