Червоногрудка

Вогні спалахують у сірому нічному небі, і воно схоже на брудну парусину намету, напнуту над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, — зараз це не можна знати напевно. Даніель знову показав свою стрілецьку майстерність. Якби він уже не був легендою, то збезсмертив би своє ім’я сьогодні. Він побачив і застрелив росіянина з відстані в півкілометра. Потім він сам пішов на нічийну смугу і по-християнськи поховав убитого. Ніколи не чув, щоб хтось робив що-небудь подібне. Після цього він узяв собі за трофей шапку російського вояка. Потім він, як завжди, був в ударі, співав пісні й усіх потішав (крім, може, деяких заздрісників). Я дуже пишаюся, що в мене є такий чудовий і хоробрий друг. Хоча іноді здається, що війні ніколи не настане кінець і наших загинуло вже надто багато, такі люди, як Даніель Гюдесон, уселяють у нас надію, що ми все-таки зупинимо більшовиків і повернемося додому, до своєї вільної Норвегії.

Харрі поглянув на годинник, перегорнув сторінку.

ЕПІЗОД 96

Коли я побачив перелякані очі Сіндре Фьоуке, мені довелося його трохи заспокоїти, щоб приспати його пильність. На кулеметній позиції були тільки ми вдвох, решта повернулися в ліжка. Тіло Даніеля лежало на ящиках з боєприпасами і заклякало. Я зішкрібав кров Даніеля з патронної стрічки. Світив місяць, ішов сніг — чудова ніч. І я думав, що зараз збираю разом розкидані шматочки Даніеля, щоб він ожив, підвівся і повів нас за собою. Сіндре Фьоуке цього не розумів — безпринципний пристосуванець і зрадник, він завжди схилявся на бік тих, хто, на його думку, перемагав. І в день, коли нам усім — мені, Даніелю — справді було непереливки, він вирішив зрадити й нас. Я хутко зайшов йому за спину, легко схопив його за лоба й дістав багнет. Щоб зробити глибокий і акуратний поріз, треба діяти швидко. Я перерізав йому горлянку й одразу відпустив його — справу було зроблено. Він повільно обернувся, подивився на мене своїми поросячими очицями. Здавалося, він силкувався закричати, але горло в нього було перерізане, і із зяючої рани вийшло лише глухе шипіння. І кров. Обома руками він схопився за горло, ніби намагаючись утримати в собі життя, але тут кров тонкими цівками потекла крізь його пальці. Я впав на землю і відкотився в замет, щоб кров не потрапила мені на одяг. Якщо «дезертирство» Сіндре Фьоуке почнуть розслідувати і знайдуть на моїй формі свіжу кров, вийде погано.

Коли він перестав сіпатися, я перевернув його на спину і відтягнув до ящиків, на яких лежав Даніель. На щастя, у них схожа статура. Я витягнув у Фьоуке документи. Вони завжди при нас, вдень і вночі, бо якщо нас зупинять і в нас не виявиться паперів, в яких сказано, хто ми й що ми (піхота, напрям «Північ», дата, печатка тощо), нас можуть розстріляти на місці як дезертирів. Я скрутив документи Сіндре трубочкою і засунув їх у похідну фляжку в мене на поясі. Потім стягнув з голови Даніеля мішок і обмотав довкола голови Сіндре. Далі звалив Даніеля на спину і виніс на нічийну смугу. Там я поховав його в снігу, як Даніель поховав Урію, росіянина. На згадку про Даніеля я зберіг російську шапку. Заспівав псалом «Великий Господь». І «Відблиски вогнища».

ЕПІЗОД 97

М’яка зима. Все йшло за планом. 1 січня, в перший ранок нового року, прийшли хлопці з похоронної команди, узяли труп з ящиків, гадаючи, що це Даніель Гюдесон, і на санчатах відвезли на ділянку «Північ». Коли я про це згадую, мені як і раніше хочеться сміятися. Знімали з його голови мішок, перш ніж кинути труп у могилу, чи ні — мене нітрохи не хвилювало, — адже вони не знали ні Даніеля, ні Сіндре Фьоуке.

Непокоїло мене тільки те, що Едвард Мускен запідозрив — Фьоуке не дезертирував, його вбив я. Та що він може зробити? Тіло Сіндре Фьоуке вже згоріло (а його душа хай горить вічно) і лежить серед сотень таких самих невпізнанних останків.

Але цієї ночі, стоячи в дозорі, я зважився на відчайдушний крок. Урешті-решт я зрозумів, що Даніелю не можна лежати там у снігу. Якщо зима буде теплою, труп у будь-який момент може вилізти з-під снігу, і тоді я буду розкритий. А як я вночі уявив собі, що з тілом Даніеля зроблять лисиця і тхір навесні, коли сніг відтане, то відразу ж вирішив викопати труп і відтягнути його до братської могили — все одно земля там освячена капеланом.

Звичайно, я більше боявся наших караульних, ніж росіян, але, на щастя, коло кулемета чергував Халлґрім Дале — тупий приятель Фьоуке. До того ж і небо було хмарним, і — що набагато важливіше — я відчував, що Даніель зі мною, так, що він — у мені. І коли я нарешті затяг труп на ящики з боєприпасами і почав пов’язувати йому на голову мішок, Даніель посміхнувся. Я знаю, що безсоння й голод часто можуть зіграти з мозком лихий жарт, таж я сам побачив, як вираз його застиглого мертвого обличчя змінювався просто на моїх очах. Дивно, але я не злякався, а, навпаки, зрадів і далі почувався впевненіше. Потім я прокрався в укриття і заснув як дитя.

Не минуло й години, як Едвард Мускен розбудив мене. Сталося те, що я й думав, і я постарався зобразити щире здивування, почувши, що труп Даніеля з’явився знову. Але Мускена я не переконав. Він був упевнений, що там лежить Фьоуке, що я вбив його і поклав на ящики, сподіваючись, що хлопці з похоронної команди вирішать, ніби першим разом забули його забрати, і повернуться за тілом. Коли Дале зняв мішок і Мускен побачив обличчя Даніеля, вони з Дале тільки роти роззявили. А я ледь стримувався від сміху, щоб не видати нас. Даніеля й мене.

ЕПІЗОД 98

Граната, скинута з російського літака, ударила Дале по шолому і впала на лід. Вона лежала на льоду й крутилася, мов навішена, а ми намагалися відповзти подалі. Я лежав найближче і був упевнений, що ми загинемо всі втрьох: я, Мускен і Дале. Дивно, але моєю останньою думкою було те, що за іронією долі я щойно врятував Едварда Мускена, якого ледве не застрелив Халлґрім Дале. Бідолаха, я, видно, продовжив йому життя на якихось дві хвилини. Але, на щастя, гранати у росіян погані, і ми вижили всі троє. Щоправда, мені пошкодило ногу, та ще один осколок пробив мого шолома і врізався в лоба.

За дивним збігом мене привезли в палату до Сіґне Алсакер, нареченої Даніеля. Спочатку вона мене не впізнала, але ввечері підійшла і заговорила зі мною норвезькою. Вона дуже вродлива, і я відчуваю, що хочу, щоб вона стала моєю нареченою.

У цій самій палаті лежить і Улаф Ліндві. На вішаку поряд з ліжком висить його білий мундир — я не знаю навіщо, може, для того, щоб, як тільки йому залікують рани, він зміг відразу ж іти виконувати свій обов’язок. Зараз саме потрібні люди його гарту — я чую, що артилерія росіян підходить усе ближче. Якось уночі мені здалося, що його мучив кошмар, бо він закричав, і до палати увійшла сестра Сіґне. Вона зробила йому якийсь укол, напевно, морфію. Коли він знову заснув, я бачив, як вона погладила його по волоссю. Вона була така вродлива, що мені захотілося покликати її до свого ліжка і розповісти їй, хто я такий, але я не хотів її лякати.

Я відчуваю, що нога болить уже менше. Сьогодні сказали, що мене відправляють на захід, адже сюди медикаменти не доходять. Росіяни наступають, і я знаю, що це єдиний шлях до порятунку.

ЕПІЗОД 99

Найвродливіша і найрозумніша жінка, яку я будь-коли бачив. Чи можна кохати двох жінок одночасно? Виходить, що так.

Гюдбранн дуже змінився. Тому я взяв прізвисько Даніеля — Урія. Хелені це ім’я подобається більше. Вона вважає, що «Гюдбранн» звучить дивно.

Коли інші сплять, я пишу вірші, хоча поет з мене кепський. Варто їй з’явитися в дверях, як серце в моїх грудях починає калатати, але Даніель говорить, що треба поводитися спокійно, так, майже холодно, якщо хочеш завоювати жіноче серце. Це як муху ловити. Треба сидіти зовсім спокійно і дивитися в інший бік. А потім, коли муха вже тебе не боятиметься, сяде на стіл просто перед тобою і підповзе ближче, ніби прохаючи, щоб ти зловив її, — тоді треба діяти блискавично — рішуче і з вірою в себе. Віра найважливіша. Тому що мухи ловляться не прудкістю, а вірою. У тебе лише одна спроба, а отже, ти маєш бути готовий. Так каже Даніель.