Комедiя з убивством

— А ти мені не влаштовуй тут Кампучію. Узяв моду — людину кульком душити, червоний кхмер знайшовся.

Олекса Сирота:

Голий дембель, він же бригадир, від політичних натяків остаточно витверезів. А може просто — зі слова «кхмер» почув лише три фонеми, які йому рідніші. Бо почав виправдовуватися:

— Ми, власне, обіцяли йому око на очко натягти, як іще раз встромиться, а він лізе… Хай спасибі скаже, що лише кулька на голову… а у вас, товаришу начальник, якась справа, либонь? То ви сідайте, будь ласка. Ми зараз, душевно…

— Слухать сюди! Товариші стахановці, гагановці, мамаєвці, загладовці! Тут у вас учора одна Червона Шапочка випадково забула свої трусики і їй нема в чому йти у гості до бабусі. Нарешті, що подумає Сірий Вовк, коли вона залізе до нього у ліжко?

— І оце все? Стільки гуркоту?

— Якщо комусь мало, то додам хуліганський напад на представника адміністрації. Тоді дехто насидиться.

— Добре, добре… Клавко, давай сюди труси.

— А я думала — ти мені їх подарував…

— Я тобі зараз такого подарую! Вибачайте, товаришу начальник. Самі бачите, яке виховання у сучасного жіноцтва.

Подруга бригадира витягла зі своєї сумочки пожмакані перехідні Капітолінчині трусики і простягла мені. Я заховав їх у кишеню, а пістолет у кобуру і наказав:

— Півгодини часу даю, аби всі помилися і витверезиш. Робіть що хочете, бо розмова буде довгою і, як ви самі сказали, душевною. За поріг гуртожитку — ані ногою! Товаришу комендант, простежте. Ви всі передаєтеся у розпорядження Київського карного розшуку. Я за кожним окремо пришлю, коли треба буде.

Комендант вже ожив і стояв на порозі:

— Ви там, товаришу капітане, щодо тверезих понятих наказували, так їх куди? У цю кімнату чи спочатку до мене в кабінет?

Я вже вкотре переконався, що відставників повертає до людської подоби обстановка, максимально наближена до бойової.

— Спасибі. Тут мені поняті не потрібні. Підішліть їх, будь ласка, у сорок п'яту, в малосімейний блок. Разом із запасним ключем. Досить із мене на сьогодні вибитих дверей. А я поки що Червону Шапочку додому спроваджу. Нічого їй дивитися на дорослі ігри.

Мала петеушниця зраділа моїй появі, взяла трусики, писнула: «Ой, спасибі, дядю!» і вже збиралася бігти, але я її притримав:

— Я тобі, племіннице, мушу дати дві поради. Задаром, але спробуй не виконати. Ніколи не одягай чужі трусики, бо це не гігієнічно. А як уже одягла, то не ходи туди, де їх з тебе дуже швидко знімуть. Зрозуміла?

— А хто ж мене тоді у гості зватиме?

— Краще посидіти зайвий вечір удома, аніж пролежати півжиття у вендиспансері з проваленим носом. І май на увазі — як ще раз побачу тебе разом з твоєю Капітоліною у такому от кодлятнику, вишлю на сто перший кілометр. Будеш там до старості років вигрібати гній і робити аборти від механізаторів.

Погроза втратити принади міської цивілізації, здається, подіяла на малу сильніше, ніж морально-етичні повчання, бо вона злякалася по-справжньому і побігла, не озираючись. Я подивився їй услід, коли раптом десь над моєю головою почулися дивні звуки, що нагадували рев голодних тигрів над здобиччю. Було в них стільки непідробного болю і муки, що я навіть здригнувся, а потім розреготався, бо до мене дійшло, що це кращі у галузі разом зі своїми подругами виконують мій наказ стосовно негайного витверезіння.

В кімнаті, яку за життя займав фотограф, був такий самий лад, як і в його лабораторії. Всі речі лежали на своїх місцях — жодного тобі парубоцького гармидеру, — ярлички пральні на постільній білизні було пришито міцно і саме там, де треба. Над тахтою висів великий портрет самого майстра, на протилежній стінці — красивий знімок Лаврських храмів крізь гілки розквітлих вишень. Сюди можна було водити майбутніх доцентів і професорів по інформацію для дисертацій на тему: «Формування морально-етичних засад радянської інтелігенції в епоху науково-технічної революції». Саме на цю тему, бо зовні ніщо не вказувало на оте хобі покійного господаря, що за життя змушувало його час від часу серйозно порушувати трудову дисципліну. Хоча — хто сказав, що причиною його смерті став непогамований статевий потяг?

Я пригадав історію, яка переповідалася по всьому Радянському Союзу на рівні анекдоту. Якось пізно ввечері хлопчики з Контори викликають нас, ментів, до свого заповідничка — готелю «Інтурист». Що сталося? Наша радянська громадянка, штатна перекладачка і водночас штатна стукачка, як водиться, гине у розпал банкету з нагоди від'їзду групи небідних італійських туристів. У який спосіб? Підносить до вуст бокал із шампанським, робить маленький ковток, раптом підскакує, скрикує, хапається за горло, синіє і падає непритомною. «Швидка допомога» прибуває миттю, але встигає лише констатувати смерть від гострого нападу задухи. Основна версія — ціаністий калій, хоча характерного запаху немає. Групу з величезними вибаченнями затримують у Києві на кільканадцять годин, платять великі гроші за перенесення рейсу літака і так далі, і так далі, і так далі…

Фінал: перекладачка померла тому, що її вщипнули за дупу в найневідповідніший момент — коли вона пригублювала шампанське. Темпераментний італієць пестив оком розкішні форми нашої співвітчизниці і нарешті не втримався… Коли ж вона звереснула, рідина пішла «не туди». На додачу, у дами виявився природжений дефект горлянки, і вона похлинулася насмерть.

…Ще по дорозі до гуртожитку я надумав собі, так би мовити, професійну версію вбивства. Тобто, покійник свого часу випадково чи свідомо щось відзняв за допомогою своєї японської чудо-оптики, а потім вдався до найпримітивнішого шантажу. Ну і заробив… Тут, щоправда, кінці з кінцями не сходилися, бо голову, віднайдену на Лук'янівському ринку, кинули туди мінімум за три дні до того, як знайшли. А вбивці важливо було не тільки прибрати шантажиста, а й віднайти компромат. У кімнаті ж, судячи з усього, ніхто не нишпорив. На меблях лежав тоненький шар пилу без жодних видимих відбитків. Проте, для очистки совісті я викликав по телефону наших експертів з Управи, аби вони пошукали бодай якихось слідів. А мені і без них роботи вистачало.

Для початку я вибачився перед понятими, що залишу їх на самоті чекати моїх колег, а сам без зайвих церемоній випер коменданта з його кабінетика і викликав туди вахтера.

— Що скажете про пожильця із сорок п'ятої?

— Культурний, вихований, завжди ноги витирає, коли заходить, не преться, як танк, горілку мішками не тягає. Завжди вітається. І то не якесь там «привіт», а «добрий день, добрий вечір, бувайте здорові».

— Коли ви його востаннє бачили?

— Так одразу і не скажу. У суботу точно. Зранку… Він вибігав із цією своєю сумкою…

— Кофром?

— Так, у якому апаратуру носять. А в обід я змінився. Ми працюємо через два дні на третій. Це у нас виходить неділя-понеділок… ні, у вівторок його не було.

— І це вас не здивувало?