Комедiя з убивством

Якщо тебе отак от обшмарували, на душі стає легше від самого усвідомлення, що ти у цій компанії не один. Тому мої колеги і розхвалювали тещу обехаесника сподіваючись, що у неї «доброго слова» на всіх вистачить.

На своє щастя, я не наразився на традиційний прийом з обов'язковим монологом, бо знав цю жіночку не перший рік. Під суд її, звичайно, тоді не віддали — заступилося і керівництво, і колеги, але оскільки шум від того сімейного марафону з макогоном пішов чималенький, барменшу заслали на якийсь час із ресторану «Динамо» варити каву у підземному переході на Хрещатику. Там ми й познайомилися і провели чимало часу за філософськими розмовами стосовно плинності часу взагалі і паскудства деяких зятів зокрема. Тож на мою честь негайно влаштували технічну перерву і по-справжньому міцну каву у маленькій підсобці.

— Пам'ятаю я, Олексо, оте весілля, чого ж не пам'ятати. Я таке другий раз у житті бачила. Колись іще зовсім молоденькою, як тільки в ресторан прийшла працювати. І оце — У ту суботу. Бо і наречений глухонімий, і батьки у нього глухонімі, і всі гості з його боку. І наречена — глухоніма. А таких, що нормальні, — то тільки її батьки і ще пару родичів з їхнього боку. Не танцювали, музики теж не було. Посиділи, руками помахали і розійшлись. Але, щоправда, посуду ніхто не бив і в туалеті не ригали. А так — діти веселі, а свати сумні…

— Тамарочко, а фотографа ви запам'ятали?

— А чого ж не запам'ятати? Трохи на тебе схожий, бо теж із вусиками. Але ти молодий, підтягнутий, а він може і не старий, але такий, наче його з одного місця витягли.

Я уявив собі фотографа, якого витягли із згадуваного місця разом із японським «Кеноном» в руках, — і весело розреготався.

— От бачиш, Олексо, тобі смішно, бо ти нормальна людина. А коли я таке своєму директору кажу, то він чогось червоніє.

— Та він, напевне, ще молодий. А до речі, отой, котрий з вусиками, він що на весіллі робив? Може, розмовляв із кимось чи, не дай Боже, посварився?

— Та ні! Поклацав собі, потім йому отут у кутку, на столику окремо накрили, він випив, закусив, підійшов до батька нареченої, щось йому тихо сказав, торбу свою через плече — і гайда на вихід!

Я допив каву, подякував барменші за безцінну інформацію і рушив на роботу. Що ж, схоже, жоден із учасників весілля до зникнення фотографа відношення не мав. Мій оптимізм зміцнила телефонна розмова з редактором багатотиражки.

— Директор дуже зрадів, що негативи не пропали. То попросив дати відбій стосовно пошуків нашого бахура. Сказав: коли той повернеться, влаштує йому такий кукенквакен, що той від переляку забуде, звідки у жінок ноги ростуть.

Я подякував редактору за добре ставлення до ментів і почав розмірковувати, як би це ще трохи поімітувати кипучу діяльність щодо розшуків людини, яка нікому не потрібна. Аж тут з'явився сам Старий. І вигляд у нього був абсолютно нехарактерний, бо він ховав від мене очі.

Спочатку я по-справжньому злякався: може, з мамою щось раптом трапилося? Але, на щастя, причина крилася в іншому:

— Олексо, синку, ти вже пробач, але така дурня з цим фотографом вийшла… хто би міг подумати?

— Та нічого, нічого, товаришу підполковник. Ну подумаєш — гайнув «наліво». Зіб'є оскомину — повернеться. Я що, не розумію? Якби не ті фотографії — ніхто б нас не смикав. І до речі, кликали для підстраховки, на випадок, якби негативи вдома лежали. Тоді хто ж би їм дозволив неофіційно двері висаджувати?

— Ти не зрозумів. Ми ж тобі хотіли перепочинок дати, а насправді — в лайно встромили, у прямому розумінні цього слова. Знайшли твого фотографа. Щоправда, ще не всього, але опізнати є по чому. Була справа про зникнення, а стала — про звіряче вбивство з обтяжуючими обставинами. Та ще й такими, яких навіть я вже давно не бачив.

Стосовно «встромили у лайно у прямому розумінні цього слова» — так це була щира правда. Змальовую обстановку, згідно з усіма правилами протоколу опису місця події. В самому кутку Лук'янівського ринку, біля того виходу, що до трамвая, стирчить пам'ятник безкультур'я нашої доби — сортир. Ні, не громадський туалет і навіть не вбиральня, а саме сортир із лицемірним написом на всю стіну: «Торгуючим на ринку у спецодязі вхід заборонено». Хто там слідкує, у чому вони заходять! І заходять, і руки не миють, бо нема де. За шістдесят п'ять років радянської влади про водогін не подбали.

Так от, щопонеділка, коли на базарі вихідний, приїздять сюди відповідні автоцистерни, як за часів царя Гороха, і починають викачувати вміст. А потім перевіряють, чи не залишилося чогось на дні. Бо всяке буває. От і цього разу — класична радянська нескладуха. Хтось там мав із понеділка у відпустку йти, а тому чистити об'єкт громадського користування взялися у ніч із четверга на п'ятницю. І витягли на свою голову… чоловічу майку, а в ній — голову особи чоловічої ж статі, бо з вусиками. Коли знахідку відмили зі шланга, відвезли до моргу і порівняли з усіма наявними фотографіями — одержали пшик. Доповіли по телефону Старому. А в того якраз на столі і лежав горезвісний «патрет» із характерними вусиками. Старий одне тільки уточнення зробив:

— Гляньте, у нього на лівій вилиці невеличкого рубця немає?

— Є, товаришу підполковник. Виразно читається.

— Тоді це наша голова. Шукайте решту клієнта.

Рубець на вилиці, як ти здогадався, був пам'яткою про чергове спотикання об роги, ускладнене струсом мозку. На міліцейському жаргоні називається особливою прикметою. Штука надійна, як відбитки пальців. Особливо, якщо фотографія рубця в наявності, а от пальці відсутні.

Мені вже колись пощастило мати справу з унікальною версією ліквідації трупа за допомогою виварки для білизни і електром'ясорубки. (Див. повість «Покійник по-флотському» у першій книзі. — авт.). Я сподівався, що до аналогічної витонченості цього разу не дійде. Але побігати доведеться. Найпаскуднішим у моїй ситуації було навіть не місцезнаходження речового доказу. Врешті-решт, бренний фрагмент заводського бахура акуратно відмили і просушили без мене. Просто з власної практики я добре знав, що всі, хто має чи матиме причетність до попереднього слідства, намагатимуться не стільки встановити істину, скільки якомога швидше позбутися всієї цієї халепи. Конкретно — у даному випадку мені потрібно було чимдуж мчати до райвідділу, доки там ще не встигли всіма правдами, а більше — неправдами зіпхнути справу нам.

Я увірвався до підрайонного відділку на Сирці, як махновська банда у тихе повітове містечко. Особовий склад, зачувши у коридорі мої страшні прокльони зробити з декого євнухів, повистрибував через вікна і дав драла. За кілька секунд я з'ясував, що мої підозри були більш ніж обгрунтовані. Те, що єдиним працівником відділку, який не встиг втекти, виявився мій лютий ворог, у минулому вигнаний з ганьбою з Управи за дрібні підлянки капітан, було ще півбіди. Головне — він якраз розігнався підписувати акт передачі нам усього розслідування.

Пояснюю для окремих філологів: справу з району ми так і так забрали б, але є одна «маленька обставина». Це сталося б тільки після того, як будуть віднайдені бодай більшість фрагментів тіла. Бо інакше наші органи на місцях радісно вмиють руки і скажуть:

— Хлопці, ви про що? Вам треба — ви й вигрібайте. То тепер ваша справа. А ми не будемо, воно ж воняє. І взагалі у нас своїх справ — вище даху.

Майстер зі спихотехніки, зобачивши мою розлючену фізіономію у дверях свого кабінету, зробив вигляд, що радий мені, як рідному:

— Сирота, як добре, що ти прийшов! Сто років не бачилися! Ось, тримай: протокол огляду місця події, тут усе написано, зараз я швиденько доклацаю папірець, що ми вам усе передаємо. Акту медекспертизи, щоправда, ще немає, але я довезу, слово честі.

Може б і обійшлося цього разу звичайнісінькою чоловічою лайкою на два голоси, але пройда з райвідділу помилково оцінив мою реакцію. У мене від його нахабства відібрало мову, а він вирішив, що я з ним без слів погоджуюсь, і перейшов на пані-брата:

— Сирота, а правду кажуть, що ти в оболонському райвідділі всі меблі переламав? Признавайся…