Комедiя з убивством

— Гадки не маю, товаришу підполковник. Можливо, він просто усвідомив.

— Сирота, я член партії з сорок третього року, тому в чудеса не вірю. Повторюю питання: що ти там уже наробив?

— Засадив за роботу. І тільки.

— Мебля хоча б ціла після цього залишилась?

— Частково. Там стільчик один був — розсохлий, а так все нормально. Дозвольте йти?

— Іди, нещастя моє. Де ви тільки беретеся такі на мою голову?

Капітан із підвідділку сприйняв мої погрози абсолютно адекватно. Бо вже наступного дня більшість фрагментів колишнього фотографа була відловлена і зібрана докупи на цинковому столі у прозекторській. Аби мене не звинуватили, що я звалюю брудну роботу на інших, я особисто ознайомився зі знахідкою. Судмедексперт, у міру цинічний, як і всі його колеги, не став виголошувати довгих монологів над розпатраним небіжчиком, а запросив мене до свого кабінетику.

— Ну що, Сирота, вважай, тобі пощастило. Ще дечого не вистачає, але для повноцінного опізнання і експертизи, сподіваюсь, вистачить.

— Щодо «не вистачає» — то не страшно. Аби зайвого не було.

— Вже є. Твій капітан з підвідділку перестарався: три руки притяг. Не лякайся, то не на твою голову, а на голову проректора з виховної роботи Київського медінституту. Студентики препарат у анатомці потягли, дівчат по гуртожитку лякати. Награлися — і викинули до каналізації, от воно і прибилося до нашого берега.

— Професійні жарти у сучасної молоді, нічого не скажеш. А як щодо висновків по реальним фрагментам?

— Якщо без писанини, яку ти сам не любиш, а так, для загального розвитку, то картина вже вимальовується. Спочатку його вбили ударом ножа у серце. Потім випустили кров, акуратно розібрали на складові, спакували і вкинули в каналізацію. А голову чомусь занесли до базарного туалету.

— Ну, це я і без тебе знаю. А як щодо вбивці? Стать, професія, вік?

— Боюсь помилитися, але цілком імовірно, що це жінка. Мужик у таких випадках хапається за сокиру або за ножівку — кого на що тягне. Кістки рубає або розпилює. Груба робота. А тут акуратненько розрізано, як індика на новорічному столі. Звичайно, довелося пововтузитися, але якщо час не підпирає і зайвий свідок за стінкою не хропе, то так навіть краще. І сусіди вранці не питатимуть: а що це ви там рубали посеред ночі?

— То хочеш сказати, вбивця знає анатомію?

— А чого її тут особливо знати? Це ж не операцію на серці робити.

— Я чомусь вважав, що такі речі не для жіночої психіки.

— Олексо, ти, напевне, ніколи не був одруженим і тещі у тебе не було. Тому і недооцінюєш реальних можливостей жіноцтва. Нам колись у студентські роки професор — світла йому пам'ять, геніальним експертом був — розповідав, як іще до війни на Деміївці у приватному секторі жінка зрадливого чоловіка вбила. Так вона його пошаткувала і за ніч спалила у звичайній грубці з кахлями. Уявляєш, усю ніч сиділа і палила… Чого це ти зблід, Сирота? Водички дати?

— Мені б чогось міцнішого.

— Тобі, друже, треба було не в менти, а в літератори податися. Уяви у тебе забагато. Либонь, заважає протоколи писати.

Ми хапонули символічно розведеного спирту, занюхали рукавами, перекурили. І повернулися до теми.

— Ну, якщо вбивця — жінка, то може, вона ще й медик на додачу?

— Забагато хочеш, Сирота. Мало тобі акту експертизи поза чергою і спирту на халяву? Єдине, що можу сказати напевне, все це було зроблено одним і тим самим добре вигостреним кухонним ножем. Знання анатомії не обов'язкове. Якщо пощастить, ніж одразу втрапляє між ребрами і вражає серце. Це може зробити і слабка жіноча рука. Решту я тобі напишу. Питання будуть? Чи одразу налити?

— Будуть питання. Як оту жінку з Деміївки вирахували? По залишках крові на підлозі?

— Ні, підлогу вона не тільки вимила, а й шклом вишкребла. Кахлі підвели, що ними грубка була облицьована. Потріскалися. Мій професор глянув і одразу зметикував: це ж до якої температури треба було розтопити, аби кахлі не витримали! А головне, навіщо? Хоч надворі і зима була, але ж Київ — то не Якутськ. Просіяли попіл, знайшли часточки недоспалених кісток.

У такий спосіб я інтелектуально збагатився, можна навіть сказати, професійно підріс, і залишалася сутня дрібниця: встановити, хто ж вбив фотографа і за що.

Олекса Сирота:

З моїм другом-психіатром ми домовилися зустрітися, як ті два поїзди у шкільній задачці: між пунктами А та Б. Точніше, M і К — морг на Оранжерейній і Кирилівка на Смородинському узвозі. Я поминув два вічні «недобуди» — спортивний комплекс і телецентр, вибрався на стежку, що кружляла між старими осокорами, і невдовзі побачив Бориса. Він схилився над розбитою забрудненою плитою — надгробком на чиїйсь забутій могилі — намагаючись прочитати епітафію.

— Нічого не розібрати, — поскаржився він мені, — крім року народження і року смерті. Вісімсот дванадцятий — вісімсот шістдесят перший.

— Війна з Наполеоном і відміна кріпосного права, — це вже я продемонстрував ерудицію. — Була людина — і нема людини. Епоха просвистіла — і ага!..

— Якщо тебе, друже, тягне на філософію, то це означає, що тобі потрібна консультація психіатра. Бажано — неофіційна і в моєму виконанні. Розказуй, або колися — як тобі зручніше.

— Слухай. Жив-був собі фотограф, працював у багатотиражці підприємства з переважно жіночим колективом. Любив інтим і різноманітність, а відтак не одружувався. Кілька днів тому зник. Востаннє, коли його бачили, біг, за його словами, до якоїсь молодої, красивої але норовистої «конячки». У його «гостинці» знайшли цікаву колекцію жіночих трусиків, пронумерованих і акуратно складених. Що скаже медицина?

— Білизна нова чи була у вжитку?

— Скажімо так: не з магазину. Але й не брудна.

— Розміри різні чи однакові?

— Стривай, я у жіночих розмірах не дуже тямлю, але розумію, що тебе цікавить. Ні, це від різних жінок. Бо там на кожних трусиках спеціальний ярличок з ім'ям і датою. Більше того, там навіть година і хвилини вказані, а не тільки рік, місяць і день.

— Година і хвилини? Дивно, дивно… така деталізація випадає з типової картини. А щодо кольору і фасону — теж різні?

— Які хочеш. Від фривольних плавочок до класичних штанців із мережкою. Те ж саме і щодо кольору.

— Тоді ще одне питання, але дуже важливе. Зосередься, Олексо. Ще якийсь жіночий одяг, крім трусів, у його квартирі був? Ну, там плаття, панчохи, комбінації… ліфчики, нарешті?

— Ні, більше нічого. Розумієш, суто парубоцька «гостинка», акуратна, чистенька, все на своїх місцях. І тільки оця от колекція.

— Вважай, що тобі вже пощастило, друже. Я грішним ділом подумав, що твій фотограф — трансвестит.

— Пробач, а це куди?

— А, так, я ж забув, що ти не психіатр. Це така особливість людської підсвідомості, досі нез'ясована. Людина, скажімо, за анатомією мужчина, з усіма статевими ознаками. А в душі ця істота вважає себе жінкою. Носить жіночий одяг або хоча б жіночу білизну під чоловічим костюмом. Сексуальні орієнтири у неї теж зміщені, але не плутай з гомосексуалістами, то вважається іншою патологією.