Нетопир

— А, індіанець Туко!

— Харрі, це Отто Рехтнаґель.

Отто елегантно простягнув руку і ляснув пальцями, а коли трохи розгублений Харрі злегенька потис її, удав обурення:

— А поцілунок, красунчику?

— Отто думає, що він — дама. Шляхетного походження, — пояснив Ендрю.

— Облиш, Туко. Отто знає, що він чоловік. Що це ви, хлоп’ята? Чи не хочете пересвідчитися самі?

У Харрі почервоніли вуха. Клоун перевів свої накладні вії на Ендрю:

— А твій дружок вміє говорити?

— Перепрошую. Мене звуть Харрі… е-е… Ховлі. Мені сподобався ваш номер. І костюми. Дуже… натурально. І незвично.

— Людовік номер шістнадцять? Незвично? Та що ви, це ж класика жанру. Вперше цей номер поставила родина Яндашевських за якихось два тижні після справжньої страти в січні 1793 року. Народові сподобалося. Народові завжди подобаються привселюдні страти. Знаєте, скільки разів на рік американські телеканали прокручують убивство Кеннеді?

Харрі похитав головою.

Отто задумливо поглянув у стелю.

— Без кінця.

— Отто вважає себе послідовником великого Янді Яндашевського.

— Невже? — На уславлених клоунських династіях Харрі знався не дуже.

— Туко, я гадав, твій приятель розуміє, що до чого. Отже, родина Яндашевських була музичною комічною трупою, яка на початку XX сторіччя приїхала на гастролі й оселилася в Австралії. Аж до смерті Янді в 71-му вони керували цирком. Я вперше побачив Янді, коли мені було шість років. З того часу я знав, ким стану, коли виросту. І я ним став.

Сумна клоунська посмішка проступила крізь грим.

— А як ви один з одним? — запитав Харрі. Ендрю і Отто переглянулися. З їх виразу він зрозумів, що бовкнув щось не те. — Ну… познайомилися… Ну, поліцейський і клоун… не зовсім…

— Це довга історія, — відповів Ендрю. — Ми, можна сказати, росли разом. Отто, звісна річ, маму рідну б продав за шматок моєї дупи, але я змалечку бігав за дівчатками і поводився як мерзенний гетеросексуал. Напевно, погана спадковість або довкілля, як гадаєш, Отто?

Ендрю розсміявся, але Отто жестом змусив його заткнутися.

— Не було б у тебе грошей і роботи, і твій задок дістався б мені, — побідкався він. Харрі поглянув довкола: інші члени трупи, здавалося, не звертали на їхню розмову жодної уваги. Одна з дівчат, що виступали на трапеції, підморгнула поліцейському.

— Ми з Харрі збираємося вечірком прогулятися до «Олбері». Складеш компанію?

— Ти ж знаєш, Туко, я туди більше ні ногою, — роздратовано кинув Отто.

— Пересиль себе, Отто. Адже життя йде далі.

— Ти маєш на увазі, йде далі в інших. А моє зупинилося тут, саме тут. Кохання гине, і я разом з ним. — Він театрально приклав руку до лоба.

— Як хочеш.

— До того ж мені треба заскочити додому — погодувати Вальдорфа. Ідіть без мене, я, може, надійду пізніше.

— До побачення. — Харрі чмокнув простягнуту йому руку.

— До скорого побачення, красунчику!

Сонце вже сіло, коли вони знайшли автостоянку на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні, поряд з парком. Біля входу красувалася табличка «Green Park», хоча трава вже поблякла і стала бурою, і крім альтанки в самому центрі, зеленого там нічого не було. Під деревом валявся підстаркуватий абориген. Одяг звисає шматтям, а сам до того брудний, що здавався швидше сірим, ніж чорним. Угледівши Ендрю, він помахав рукою на знак вітання, але той ніяк не відреагував.

У барі «Олбері» народу було стільки, що поліцейські заледве протиснулися в скляні двері. Харрі постояв біля входу, роздивляючись строкатий натовп відвідувачів. Кого тут лишень не було, але найбільше молодих людей: рокерів у потертих куртках, «япі» в строгих костюмах, «художників» з борідками і коктейлями, симпатичних білявих і білозубих прихильників серфінгу і чорношкірих ем-сі — як їх назвав Ендрю, «байкіз». Посеред бару саме у розпалі було шоу за участі довгоногих дівиць у занадто відвертих темно-червоних убраннях. Вони стрибали навколо стійки і під фонограму співали «І will survive» Глорії Гейнор. Час від часу вони підміняли тих, хто обслуговував відвідувачів, підморгуючи і відверто заграваючи з ними.

Розштовхавши відвідувачів ліктями, Харрі підійшов до стійки і зробив замовлення.

— Зараз, солодунчику! — пробасила офіціантка в римському шоломі й лукаво посміхнулася.

— Слухай, ми з тобою що, єдині в цьому місті, у кого нормальна орієнтація? — запитав Харрі, повертаючись до напарника з пивом і склянкою соку.

— Після Сан-Франциско тут найбільше у світі скупчення голубих, — визнав Ендрю. — В сільській місцевості у нас збоченців не дуже полюбляють. Ну от сільські педерасти і тягнуться до Сіднея з усієї Австралії. Та й не тільки з Австралії — з усього світу.

Вони підійшли до іншої стійки в глибині бару, й Ендрю звернувся до дівчини, що стояла до них спиною. У дівчини було руде волосся — таких рудих Харрі в житті не бачив. Воно доходило до задніх кишень обтислих джинсів, проте не приховувало стрункої спини і округлих стегон. Дівчина обернулася і всміхнулася сліпучо-білою посмішкою. У неї були красиві, тонкі риси обличчя, небесно-блакитні очі і незліченні ластовинки. Шкода, якщо вона виявиться чоловіком, подумав Харрі.

— Привіт, це знову я! — Ендрю намагався перекричати громоподібне диско сімдесятих. — Пам’ятаєте, я запитував про Інґер. Маєте час поговорити?

Рудявка посерйознішала, кивнула і, сказавши щось своїм напарникам, пішла в курилку за кухнею.

— Щось знайшли? — запитала вона англійською. Тільки цієї фрази вистачило, щоб Харрі зрозумів: вона набагато краще говорить шведською.

— Якось я зустрів старого, — сказав Харрі норвезькою. Дівчина здивовано поглянула на нього. — Він плавав по Амазонці. Після того як він сказав мені три слова португальською, я зрозумів, що він швед. Він прожив там тридцять років. А я ні слова не знаю португальською.

Здивування дівчини змінилося дзвінким сміхом, що нагадав Харрі щебетання лісової пташки.

— Är det värkligen så uppenbart? [8] — запитала вона спокійним низьким голосом, трохи грасируючи.

— Інтонація, — пояснив Харрі. — Ви ніяк не можете відвикнути від своєї інтонації.

— Молоді люди, ви що, знайомі? — почули вони англійську мову. Ендрю з підозрою дивився на них.

Харрі поглянув на дівчину.

— Та ні, — відповіла та.

А шкода, подумав Харрі про себе.

Її звали Бірґіта Енквіст, вона мешкала в Австралії вже чотири роки і рік пропрацювала в барі «Олбері».

— Ну звісно, іноді ми плескали язиком на роботі, але близькими подругами не були — вона якось трималася осторонь. Ми інколи всі гуртом вибиралися в місто погуляти. Інґер їздила з нами, але особливо себе там не проявляла. Коли прийшла сюди влаштовуватись, вона тільки-тільки з’їхала від свого бой-френда в Ньютауні. Наскільки мені відомо, вони довго були разом, але це все. І ще — вона дуже любила знаходити в житті щось нове.

— А ви не знаєте, з ким зі своїх знайомих вона найчастіше зустрічалася? — запитав Ендрю.

— Якщо чесно, ні. Я ж кажу, вона особливо про себе не розводилася. Та й мені це було не надто цікаво. У жовтні вона їздила у Квінсленд і там зустрілася з якимись хлопцями, потім підтримувала з ними контакт. Може, і хлопця вона там підчепила — він якось заходив сюди. Але ж про це я вже розповідала? — Її голос звучав запитально.

— Так, так, я знаю, фрекен Енквіст, просто хочу, аби це почув мій норвезький колега, а за одним разом і поглянув, де працювала Інґер. Можливо, ми тут, у сіднейській поліції, чогось не помітили, і на це нам укаже Харрі Ховлі — найкращий слідчий Норвегії.

Харрі закашлявся.

— А хто такий «містер Бін»? — нарешті запитав він не своїм голосом.

— «Містер Бін»? — Бірґіта здивовано поглянула на поліцейських.

— Ну, не актор Роуєн Аткінсон, а той, який, по-вашому, на нього схожий.

— A-а, «містер Бін»! — Бірґіта знову зайшлася своїм дзвінким сміхом. Як він їй личить, подумав Харрі. — Це наш адміністратор Алекс. Він завжди спізнюється.