Нетопир

Харрі кивнув. Маккормак посерйознішав:

— Її знайшли рибалки на березі затоки Вотсонс, а конкретніше — в парку Ґеп. Вона була напівроздягнена; судячи з усього, її спочатку зґвалтували, потім мучили, але слідів сперми не виявлено. Потім під прикриттям ночі її перевезли в парк, де скинули зі скелі. — Його обличчя зморщилося. — Якби погода була гірша, тіло понесло б у море, але воно так і залишилося лежати серед каменів до наступного ранку. Сперми не залишилося, бо статеві органи були цілком вирізані, а море змило всі сліди. З цієї ж причини ми не змогли знайти відбитків пальців. Зате встановили приблизний час смерті… — Маккормак скинув окуляри і провів рукою по обличчю. — Але ми не знаємо, хто вбивця. І якого біса в цю справу лізеш ти, Ховлі?

Харрі зібрався був відповісти, але не встиг.

— Зрозуміло, ти хочеш спостерігати за ходом розслідування, поки ми не знайдемо цього покидька, а принагідно розповідати норвезькій пресі, як славно ми працюємо разом. Позаяк нам не хочеться зв’язуватися з норвезьким посольством і всім, що до нього стосується, доведеться з цим миритися, так що вважай своє перебування тут просто відпусткою і надішли кілька листівок своєї начальниці. До речі, як у неї справи?

— Та начебто нормально.

— Вона у вас що треба! І що вона сказала з приводу твоєї ролі?

— Те й сказала. Участь у розслідуванні…

— Чудово. Забудь. Тут правила інші. Перше: від цієї миті підкоряєшся мені, мені і тільки мені. Друге: ні у що не втручаєшся, якщо тільки я сам не попрошу. І третє: крок убік — і ти летиш додому першим же літаком.

Усе це говорилося з посмішкою, але суть була ясна: не сунься куди не просять, ти просто спостерігач. Треба було захопити з собою плавки і фотоапарат!

— Я чув, у Норвегії Інґер Холтер була свого роду телезнаменитість?

— Не така вже знаменитість, сер. Кілька років тому вона була телеведучою в молодіжній програмі. Але зараз її мало хто пам’ятає.

— До речі, мені говорили, що ваші газетярі зняли галас довкола цього вбивства. Норвезькі журналісти вже тут. Ми їм сказали все, що знаємо, — а це не так багато, так що їм незабаром стане нудно і вони від’їдуть додому. Про твій приїзд їх не повідомляли, у нас вистачає своїх людей, щоб няньчитися з ними, так що можеш про це забути.

— Дуже вдячний вам, сер. — Харрі справді був радий, що тепер не доведеться відбиватися від набридливих норвезьких репортерів.

— А тепер, Ховлі, поговорімо відверто. Від начальства мені відомо, що власті Сіднея хочуть, аби вбивство розкрили якнайшвидше. Звичайно, тут усе упирається в політику та економіку.

— В економіку?

— Підраховано, що безробіття в місті на кінець року перевалить за десять відсотків, на рахунку кожен цент, отриманий від туризму. На носі Олімпіада-2000, зростає потік туристів із Скандинавії. А вбивства, особливо нерозкриті, — погана реклама для міста. Тому ми стараємося з усієї сили: працює слідча група з чотирьох чоловік, які мають у своєму розпорядженні всі бази даних, технічний персонал, експертів-криміналістів. І так далі.

Маккормак дістав якийсь документ і, суплячись, переглянув його.

— Власне, ти повинен був працювати з Водкінсом, але якщо вже сам попросив дати тобі Кенсинґтона, я не бачу причин відмовляти.

— Сер, я не знаю…

— Кенсинґтон — непоганий хлопець. Мало хто з аборигенів доскакує таких висот.

— Чому?

Маккормак зітхнув:

— Ну, так воно вже виходить. Отже, Ховлі, коли що, пам’ятай про нашу розмову. Запитання є?

— Деякі формальності, сер. До старшого за званням тут заведено звертатися «сер», чи це занадто…

— Офіційно? Так, мабуть. Але мені подобається. Принаймні відчуваєш, що ти тут усе ще начальник. — Маккормак знову розреготався і на прощання міцно потис Харрі руку.

— У січні в Австралії туристичний сезон, — пояснив Ендрю, пробираючись крізь потік машин біля набережної Серкулар. — Усі приїздять поглянути на Оперний театр, покататися по гавані на човні і повитріщатися на охочих смалитися на сонці на Бонді-Біч. Але ти, на жаль, мусиш працювати.

Харрі знизав плечима:

— Та мені якось байдуже. Сказати правду, від усіх цих розваг мене аж нудить.

«Тойота» вибралася на Нове Південне шосе і помчала на схід, у бік затоки Вотсонс.

— Східна частина Сіднея — не те що задрибарій Іст-Енд у Лондоні, — говорив Ендрю, тоді як за вікном миготіли будинки, один від одного багатший. — Цей район називається Дабл-Бей — Подвійна бухта. Але ми звемо його Дабл-Пей — Подвійна плата.

— А де жила Інґер Холтер?

— Деякий час вона зі своїм хлопцем жила у Ньютауні. Потім вони роз’їхались, і вона замешкала в однокімнатній квартирі на Ґліб-пойнт-роуд.

— Що за хлопець?

Ендрю посміхнувся:

— Австралієць, інженер-комп’ютерник. Вони познайомилися два роки тому, коли вона приїздила сюди відпочити. У нього добряче алібі, до того ж він зовсім не схожий на вбивцю. Хоча хто його зна.

Вони зупинилися біля парку Ґеп, одного з численних зелених масивів Сіднея. Круті кам’янисті доріжки вели до продуваного вітрами парку, звідки відкривався вид на затоку Вотсонс на півночі і Тихий океан на сході. Досить було поліцейським відчинити двері автомобіля, як на них повіяло теплом. Ендрю надів великі сонячні окуляри, і Харрі подумав, що тепер він схожий на ділка порнобізнесу. Сьогодні австралієць чомусь натягнув на себе тісний костюм, і Харрі було потішно дивитися, як цей чорний широкоплечий чолов’яга чимчикує перед ним.

— Ось, Харрі, це Тихий океан, — сказав Ендрю, коли вони піднялися на високий берег. — Наступна зупинка — Нова Зеландія. До неї всього лише дві тисячі мокрих кілометрів.

Харрі роззирнувся. На заході даленів центр міста з мостом через гавань, на півночі — пляж і яхти у Вотсонс-Бей, а ще Менлі, передмістя на північному боці затоки. На сході синіми переблисками неба і води мінився овид. Прямо перед ними стрімко спадали вниз крутосхили, а далеко внизу уривали серед каменів свою довгу мандрівку морські хвилі.

— Ось, Харрі, зараз ти стоїш на історичному місці, — повідомив Ендрю. — В 1788 році британці відправили до Австралії першу партію каторжан. Вирішено було поселити їх у бухті Ботані-Бей, за кілька миль на південь звідси. Але потім милостивий капітан Філліп розсудив, що краєвид там надто суворий, і послав човен уздовж берега — вибрати ліпшу місцину. Обігнувши мис, на якому ми наразі стоїмо, вони знайшли найкращу затоку в світі. Трохи згодом сюди прибув і капітан Філліп, а з ним — 11 кораблів, 750 каторжан — чоловіки й жінки, 400 моряків, 4 роти солдатів і провіант на два роки. Але в цім краю не так легко жити, як здається на перший погляд. Британці не вміли ладнати з природою так, як аборигени. І коли через два з половиною роки приплив ще один корабель з провізією, виявилося, що британці майже вимерли з голоду.

— Але, схоже, з часом справи пішли на краще, — Харрі кивнув у бік зелених верховин. Від спекоти в нього по шкірі стікали цівочки поту.

— У британців — так. — Ендрю сплюнув з обриву. Вони провели поглядом шлях жирного плювка, поки той пропав з очей. — Їй пощастило, що до моменту падіння вона вже була мертва, — сказав він. — Поки тіло падало, вдаряючись об скелі, каміння виривало з нього шматки.

— Скільки часу вона була мертва, коли її знайшли?

Ендрю поморщився:

— Судмедексперт установив, що 48 годин. Але він…

З його жесту Харрі зрозумів, що лікар любить випити.

— До того ж ти не довіряєш круглим цифрам?

— Тіло знайшли у п’ятницю ранком, тому можна припустити, що смерть настала вночі проти середи.

— Свідки є?

— Як бачиш, машини можна ставити там, унизу. Вночі це місце не освітлене і людей тут практично не буває. Досі свідків не знайшлося, і не думаю, що вони взагалі з’являться.

— І що ж нам робити?

— Ми зробимо, як мені сказав шеф: підемо в ресторан і будемо витрачати державні гроші. Як-не-як, ти зараз найвищий представник норвезької поліції в радіусі двох тисяч кілометрів. Щонайменше.