Нетопир

— Тут заковика, сер. Я не можу виявити жодної територіальної закономірності.

Вигляд у Юна був змучений.

— Тоді не думаю, що на підставі того, що за десять років по всій країні були знайдені чотири задушені жінки…

— Ще дещо, сер. У них у всіх світле волосся. І не просто світле, а біле.

Леб’є тихо свиснув. За столом стало тихо.

Обличчя Водкінса залишалося недовірливим:

— Юне, ти можеш зробити деякі підрахунки? Подивися статистику, прикинь, як ці справи з нею співвідносяться, наскільки вони виходять за межі звичайного, щоб нам не бити на сполох передчасно. Для більшої надійності перевір усю Австралію. Розбери в тому числі нерозкриті випадки зґвалтування. Може, там щось знайдеться.

— На це піде скількись часу. Але я постараюся, сер, — знову посміхнувся Юн.

— Добре. Кенсинґтоне і Ховлі, чому ви ще не в Німбіні?

— Виїжджаємо завтра вранці, сер, — відповів Ендрю. — У Літґау свіжий випадок зґвалтування, і я хочу спочатку зайнятися ним. Мені здається, тут можливий якийсь зв’язок з нашою справою. Ми якраз збиралися туди вирушати.

Водкінс поморщив чоло.

— Літґау? Кенсинґтоне, ми працюємо в команді. А це означає, обговорюємо і координуємо наші дії, а не просто кидаємося, як нам стрельне в голову. Здається, ми тут не обговорювали жодного зґвалтування в Літґау.

— У мене просто передчуття, сер.

Водкінс зітхнув:

— Еге ж, Маккормак говорить, що у вас якась там особлива інтуїція…

— У нас, аборигенів, зв’язок зі світом духів сильніший, ніж у вас, блідолицих.

— У моєму відділку, Кенсинґтоне, подібні міркування до уваги не беруться.

— Я просто пожартував, сер. Але ця справа цікавить мене і з іншої причини.

Водкінс похитав головою:

— Гаразд, тільки не пропусти, будь ласка, вранці свій літак.

По шосе вони доїхали до Літґау — промислового містечка з десятьма-дванадцятьма тисячами жителів, що нагадало Харрі велике селище. Біля поліцейської дільниці горів проблисковий маячок, кидаючи скалки синього світла на стовп поблизу.

Начальник поліції прийняв їх привітно. Він виявився добродушним товстуном з неймовірним подвійним підборіддям і прізвищем Ларсен. У нього були далекі родичі в Норвегії.

— У вас в Норвегії є знайомі Ларсени? — запитав він.

— І не один, — відповів Харрі.

— Ага, бабуся розповідала, що у нас там велика родина.

— Так і є.

Справу про зґвалтування Ларсен пам'ятав добре.

— На щастя, в Літґау таке нечасто. Трапилося це на початку листопада. Жінка поверталася додому з фабрики, з нічної зміни. У провулку її збили з ніг, посадовили в машину й, погрожуючи ножем, відвезли у ліс коло підніжжя Блакитних гір, де злочинець зґвалтував її на задньому сидінні. Він уже схопив жертву за шию і почав душити, коли почув позаду автомобільний сигнал. Водій їхав у заміський будинок і, вирішивши, що завадив закоханій парочці, не став виходити з машини. Поки ґвалтівник перебирався на переднє сидіння, жінка встигла вискочити і кинулася до другої машини. Ґвалтівник зрозумів, що його справа кепська, натиснув на газ і поїхав.

— Хто-небудь помітив номер автомобіля?

— Ні, адже було темно, та й сталося все дуже швидко.

— А жінка встигла розгледіти злочинця? Звернула увагу на особливі прикмети?

— Звичайно. Ну, тобто… Загалом, було темно.

— У нас із собою є одна фотографія. А у вас є адреса тієї жінки?

Ларсен дістав архівну папку і, важко сопучи носом, почав перегортати сторінки.

— І ще, — сказав Харрі. — Ви не знаєте, вона не блондинка?

— Блондинка?

— Еге ж, у неї випадково не світле волосся? Може, біле?

Сопіння Ларсена стало ще важчим, подвійне підборіддя затряслося. Харрі зрозумів, що товстун сміється.

— Ні, не думаю, друже. Вона — куурі.

Харрі запитливо поглянув на Ендрю.

— Вона чорненька, — втомлено пояснив той.

— Як вуглина, — додав Ларсен.

— Куурі — це назва племені? — запитав Харрі, знову опинившись у машині.

— Ну, не зовсім, — сказав Ендрю.

— Не зовсім?

— Довго розповідати. Загалом, коли до Австралії прибули білі, там уже було шістсот-сімсот місцевих племен — це 750 тисяч мешканців. Вони говорили 250 мовами, деякі були такі ж несхожі, як англійська і китайська. Але завдяки вогнепальній зброї, небаченим доти хворобам, расовій інтеграції та іншим благам, які принесли із собою білі, місцеве населення помітно скоротилося. Вимирали цілі племена. І коли від початкової племінної структури нічого не залишилося, тих, хто вижив, стали позначати загальними назвами. Тут, на південному сході, аборигенів називають «куурі».

— А скажи-но мені, чому ти спочатку не перевірив, блондинка вона чи ні?

— Я помилився. Напевно, якийсь комп'ютерний збій. Що, у вас в Норвегії такого не буває?

— Ендрю, ти розумієш, що на такі марш-кидки у нас зараз немає часу!

— Чому? У нас навіть є час, щоб тебе розвеселити. — Ендрю різко повернув праворуч.

— Куди ми їдемо?

— Взагалі-то на Австралійський ярмарок сільськогосподарської продукції.

— Ярмарок? Ендрю, у мене сьогодні увечері зустріч!

— Невже? Гадаю, з «Міс Швеція»? Гаразд, заспокойся, устигнеш! Але як представника правоохоронних органів мушу тебе попередити: особисті стосунки з потенційним свідком можуть призвести до…

— Ну зрозуміло, ця вечеря має стосунок до розслідування. У мене до неї є кілька питань.

— Ну звичайно.

Ринкова площа здавалася чималенькою плішиною серед густо натиканих фабричних корпусів і гаражів. Коли Харрі й Ендрю під’їхали до великого шатра, повітря ще було насичене вихлопними газами — щойно пройшли перегони на тракторах. На площі вирувало життя: скрізь стояв гамір і гук, усі були веселі і цмулили пиво.

— Дивна суміш свята й базару, — заявив Ендрю. — Такого в Норвегії не побачиш.

— Ну… у нас є свято «мартнад».

— «Ма-а-ар…» як?

— Неважливо.

Біля шатра пістрявіли великі плакати. «Команда боксерів Джима Чайверса» — сповіщав величезний вогненний напис. Нижче містилася фотографія десяти боксерів, очевидно з цієї команди. Тут-таки коротко повідомлялося про кожного: ім’я, вік, місце народження, вага. І в самому низу слова: «Ти готовий прийняти виклик?»

Усередині шатра, на рингу, в тьмяному пучку світла розминався перший боксер. Він стрибав у розвіяному блискучому халаті і відпрацьовував удари. Викликаючи невимовний захват глядачів, на ринг виліз натоптаний чолов’яга середнього віку в потертому смокінгу. Схоже, його тут знали, бо з усіх боків почулося схвальне скандування: «Террі! Тер-рі!»

Террі жестом закликав до тиші й узяв мікрофон, що звисав згори. «Леді і джентльмени! — вимовив він. — Хто підніме кинуту рукавичку?» Схвальний гомін. Далі пішла довга і пишна ритуальна промова про «шляхетне мистецтво самозахисту», про шану і славу і про непрості стосунки з властями, які засуджували бокс як проповідь жорстокості. І в кінці — те саме питання: «Хто підніме кинуту рукавичку?»

Дехто з глядачів здійняв руку, і Террі жестом підкликав їх. Добровольці вишикувалися в чергу коло письмового столу, де їм, очевидно, давали щось підписувати.

— Що зараз відбувається? — запитав Харрі.

— Ці хлопці приїхали з різних куточків країни, щоб битися з кимось із боксерів Джима Чайверса. Переможець здобуде великі гроші і — що ще важливіше — шану і славу. А зараз вони підписують заяву, що перебувають при доброму здоров’ї і розуміють, що з цієї миті організатор знімає з себе будь-яку відповідальність за раптові зміни в їх самопочутті, — пояснив Ендрю.

— Невже це законно?

— Ну як сказати, — протягнув Ендрю. — Начебто це заборонили в 71-му, тому довелося трохи змінити форму. Розумієш, в Австралії подібні розваги мають давні традиції. Ім’я Джиммі Чайверса зараз лише етикетка. Справжній Джиммі роз’їжджав з командою боксерів по всій країні після Другої світової. У чутті йому не відмовиш! Згодом дехто з його хлопців стали майстрами. Кого тільки не було в його команді: китайці, італійці, греки! І аборигени. Добровольці самі могли вибирати, проти кого битися. І якщо ти, наприклад, антисеміт, то цілком міг вибрати собі єврея. Хоча було дуже ймовірно, що це єврей відлупцює тебе, а не ти його.