Нетопир

Вона назвала його дрібним вульгарним гедоністом і сказала, що в житті є речі важливіші за секс.

— Тобі, напевно, хочеться чогось іншого, — сказав Харрі. — Але невже все це приведе тебе до твоєї голубої мрії? У будинку перестарків ти не пригадаєш, якого кольору сервіз подарували тобі на весілля. Але готовий закластися на що завгодно — наш з тобою вчорашній день ти запам’ятаєш надовго.

Потім вона, а не він, стане богемною марнотратницею життя. Та тоді вона пішла, грюкнувши дверима, сказавши на прощання, що він нічого не розуміє і час уже б йому вирости.

— Нащо це все? — вигукнув Харрі, і парочка, що проходила по Хармер-стрит, обернулася.

Адже Бірґіта, схоже, теж не розуміє, навіщо це все. Боїться завтрашнього дня, коли він поїде. Тому вирішила провести день народження в обнімку з телефоном. Напевно, треба було її запитати, але знову ж таки — нащо це все?

Харрі відчував, що страшенно втомився і навряд чи зможе заснути. Він повернув назад, до бару. Лампи під стелею були заліплені дохлою мошвою. Попід стінами стояли гральні автомати. Він сів край вікна в очікуванні офіціанта, вирішивши нічого не замовляти, якщо його не помітять. Просто посидіти.

Підійшов офіціант і запитав у Харрі, що він бажає. Харрі довго дивився на список алкогольних напоїв. Потім замовив колу. Попросив Бірґіту прийти на похорон Ендрю. Та кивнула і сказала: «Звичайно».

У вікні він побачив своє довгобразе віддзеркалення і подумав, як було б добре, коли б зараз Ендрю був тут, щоб з ним поговорити про справу. Якби все відбувалося в детективному телесеріалі, саме на цьому б закінчилася серія. Харрі з батьком дивляться титри, а мама, яка знов нічого не зрозуміла, ставить безглузді запитання. Але це не кіно. І це Харрі нічого не розуміє.

Ендрю намагався сказати йому, що Інґер Холтер убив Отто Рехтнаґель? Але навіщо? Що може бути комічніше, нехай і з якоюсь часткою істерики, ніж нормальна сексуальна орієнтація, витиснена у підсвідомість, і чи здатна вона породити маніяка, який мстить блондинкам? Чому Харрі не зрозумів натяків Ендрю? Їхнє знайомство, приховані двозначності, відверта брехня про свідка, який нібито бачив Вайта в Німбіні, — невже все це було потрібно лише для того, щоб відволікти його від Вайта, змусити його побачити?..

Ендрю все влаштував так, щоб займатися цією справою в парі з іноземцем, який, як він думав, танцюватиме під його дудку. Та чому Ендрю сам не зупинив Отто Рехтнаґеля? Що ж їх зв’язувало, якщо був потрібен посередник в особі Харрі? Отто й Ендрю були коханцями? І Отто сумував від нещасливого кохання через Ендрю? Але тоді навіщо Ендрю треба було вбивати Отто просто перед затриманням? Отже, у нього був інший план — зупинити Отто і при цьому приховати від усіх, що вони були коханцями. Наприклад, зробити так, щоб на Отто вказав Харрі, а потім підстроїти загибель Отто ніби під час самооборони або спроби втечі. Що-небудь подібне до цього. Харрі все обдумав і зрозумів — щось тут не в’яжеться. Виходить, що долю Отто було вирішено наперед. Але Ендрю потрапив до лікарні, події розвивалися дуже стрімко, і реалізувати попередньо сплановане не вдалося. «Дай мені два дні», — сказав він.

Харрі прогнав п’яну як чіп жінку, яка хотіла підсісти за його столик.

Але навіщо Ендрю знадобилося після вбивства вчиняти ще й самогубство? Адже він міг піти безкарним. Чи міг? Його бачив освітлювач, про його дружбу з Отто знав Харрі, та й алібі у нього не було.

Вже пішли титри? Ні, почекайте!

Припустимо, що Ендрю розраховував застрелити Отто під час невдалої спроби арешту. Адже якби Отто вижив, справа привернула б увагу преси. Ендрю могли викрити. Заголовки в газетах: «Чорний слідчий — колишній коханець маніяка» і величезна фотографія Ендрю. Це розбило б його життя. До того ж Ендрю, ймовірно, відчував провину за те, що не зупинив Отто раніше, і тому сам виніс йому смертний вирок, який не може винести австралійський суд.

Існує багато способів спровокувати стрілянину і вбити злочинця під час спроби втечі. Уникнути покарання за банальне вбивство значно важче.

Голова Харрі ніби вибухнула.

Ендрю міг усунути Отто перш, ніж на нього вийшов Харрі і решта команди. Та й навіщо чоловікові вбивати колишнього коханця, щоб приховати свою орієнтацію, в місті, де такі відхилення навіть схвалюються? Та ще потім убивати самого себе?

Голова тепер боліла так, ніби по ній бухали молотом. З очей аж іскри сипалися, а він намагався знову й знову обдумати свою версію. Та щоразу виникали нові суперечності. Може, Маккормак мав рацію — просто день видався спекотним для його зболілої душі. Про те, що Ендрю Кенсинґтон міг приховувати і дещо гірше, ніж гомосексуальні схильності, Харрі намагався не думати.

Над ним нависла тінь. Світло лампи затулила голова офіціанта. У його силуеті Харрі примарився висолоплений синяво-чорний язик Ендрю.

— Що-небудь іще, сер?

— У вас тут є напій — «чорна змія»…

— «Джим-Бім» і кола.

Тепер усе вибухнуло в нього всередині.

— Чудово. Подвійну «чорну змію» без коли.

Харрі збожеволів. Попереду були сходи, позаду — теж сходи і вода. Хаос. Щогли в бухті розгойдувалися туди-сюди. Харрі не розумів, як він опинився на цих сходах. Треба йти вгору. «Вгору — на щастя», — завжди казав батько.

Важко, хапаючись за стіни, він звівся на ноги. Назва «Шаллі-авеню» ні про що йому не говорила, тож він вирішив іти світ за очі. Хотів поглянути на годинник, але не знайшов його. На вулицях було темно і майже безлюдно. Харрі здогадався, що вже пізно. Знову якісь сходи. Ось сходинка. Харрі повернув праворуч — Маклей-стрит. Напевно, він іде вже довго, що йому так болять ноги. А може, він біг? Чи навіть упав — коліно на лівій холоші роздерте.

Він минув кілька барів і ресторанів — усі зачинені. Гаразд, хай пізно, але невже в багатомільйонному Сіднеї не можна знайти випивку? Він вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі — жовту машину з ліхтариком. Вона була зупинилася, та шофер передумав і поїхав далі.

«Чорт, ну й видок, мабуть, у мене», — подумав Харрі й зареготав.

Потім на його шляху почали траплятися люди. До нього долинули звуки голосів, машин і музики. Повернувши за ріг, Харрі відразу зрозумів, де він. Оце повезло — він потрапив у район Кінґз-Крос! Перед ним лежала гомінка Дарлінґхерст-роуд, суціль освітлена вогнями. Тепер усе стало можливе. У перший бар його не пустили, але до китайської забігайлівки він увійшов і дістав великий пластиковий стакан віскі. У забігайлівці було темно й задушливо. Вицідивши віскі до краплі, він знову вийшов на вулицю і схопився за стовп. В очах рябіло від миготіння машин, Харрі намагався не думати про те, що сьогодні ввечері його вже знудило в барі просто на долівку.

Раптом він відчув, як хтось штовхнув його в спину. Обернувшись, він побачив рот: великі червоні губи і ряд зубів без одного ікла.

— Чула про Ендрю. Жах, — сказав рот. І далі жував жуйку. Це була Сандра.

Харрі спробував щось сказати, але в нього нічого не вийшло. Сандра здивовано витріщилася на нього.

— Вільна? — насилу вимовив він.

Сандра розсміялася:

— Yes, but I don't think you're up to it. [65]

— Думаєш? — спромігся нарешті Харрі на відповідь.

Сандра поглянула довкола. Харрі здалося, що в тіні промайнув блискучий костюм: Теді Монґабі напевно десь неподалік.

— Слухай, я на роботі. Йди додому, проспися, а вранці поговоримо.

— У мене є гроші. — Харрі поліз за гаманцем.

— Сховай зараз же! — відштовхнула його Сандра. — Добре, я з тобою піду і ти мені заплатиш, але не тут, гаразд?

— Ходімо до мого готелю. За рогом. «Кресент», — запропонував Харрі.

Сандра знизала плечима:

— Whatever. [66]

Дорогою вони зайшли до bottle-shop, [67] де Харрі купив дві пляшки «Джим-Біна».