-->

Нетопир

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Нетопир, Несбьо Ю-- . Жанр: Полицейские детективы / Маньяки. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Нетопир
Название: Нетопир
Автор: Несбьо Ю
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 256
Читать онлайн

Нетопир читать книгу онлайн

Нетопир - читать бесплатно онлайн , автор Несбьо Ю

Норвежець Ю Несбьо (нар. 1960 р.) у себе на батьківщині спочатку став відомим як економічний оглядач (він закінчив Норвезьку школу економіки), потім як рок-музикант і композитор популярної групи «Di Derre», а наприкінці 90-х ще й як письменник, автор серії романів про норвезького поліцейського Харрі Холе. Перший з романів серії — «Нетопир» (1997) був визнаний кращим детективом Скандинавії, удостоївся у критиків звання «миттєвого бестселера» й приніс автору престижну премію «Срібний ключ». У видавництві «Фоліо» також вийшли друком романи Несбьо «Червоногрудка» та «Безтурботний».

У Сіднеї жорстоко вбито молоду норвежку Інгер Холтер. Для розслідування цього злочину на допомогу австралійським поліцейським приїздить детектив із Осло Харрі Холе. В Австралії на нього чекає багато несподіванок. Тут він зустрічає й втрачає друзів і кохання. А пошуки вбивці, подібного до страшного змія Буббура з легенди австралійських аборигенів, перетворилися для нього на смертельний бій із загадковим ворогом.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 38 39 40 41 42 43 44 45 46 ... 68 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

В останній день битви він стояв на містку, коли один літак, прорвавшись за загороджувальний вогонь, полетів прямо на них. Корабельні гармати молотили на всю силу, а літак усе наближався. Здавалося, він просто висить у небі і тільки збільшується при цьому щосекунди. Вже можна було розрізнити кабіну й постать пілота в ній. На палубу полетіли гранати. Але й гармати почали потрапляти в ціль, обдираючи крила та фюзеляж. Спочатку відвалився хвіст, а потім, як у сповільненій зйомці, літак розпався на шматки, і до палуби долетіла тільки мала частина — з пропелером і хвостом вогню та чорного диму. Артилеристи вже збиралися змінити ціль, коли хлопець з гарматної башти під містком, молодий матрос — батько знав його, тому що він теж був із Веллінгтона, — посміхнувшись, помахав батькові, сказав: «Жаркувато сьогодні», стрибнув за борт і зник.

Можливо, змінилося освітлення, але Харрі раптом здалося, що Маккормак постарів.

— Жаркувато сьогодні, — повторив Маккормак.

— Людська природа — темний дрімучий ліс.

Маккормак кивнув:

— Я вже це чув, Ховлі, і, можливо, це правда. Я так зрозумів, ви з Кенсинґгоном устигли добре познайомитися. Ще я чув, що треба розібратися, чому Ендрю Кенсинґтон так зацікавився цією справою. Як гадаєш, Харрі?

Харрі подивився на свої темні штани. Складені абияк, вони довго лежали в шухляді й тепер мали пом’ятий вигляд. А завтра опівдні похорон.

— Я не знаю, сер.

Маккормак підвівся і почав, за вже відомою Харрі звичкою, походжати перед вікном.

— Усе своє життя я працюю в поліції, Ховлі. Але й досі я дивуюся своїм колегам, не розуміючи, що їх на це штовхає. Навіщо їм чужі війни? Що їх спонукає? Чи варто страждати тільки для того, щоб інші відчули, що є справедливість? Дурні. Ми — дурні, Ховлі. Наше покликання — це безглузда віра в те, ніби ми можемо щось змінити. З останніх сил ми тягнемо ярмо, інколи вириваємося до моря, а в просвітках наївно уявляємо, ніби комусь потрібні. Навіть коли ми розлучаємося з ілюзіями, вже нічого не зміниш: ми зайняли бойову позицію і відступати нікуди. Залишається тільки дивуватися, якого біса ми зробили цей безглуздий вибір. Ми довічно приречені бути do-gooders [64] і не досягти своєї мети. Але, на щастя, правда — річ відносна. І гнучка. Ми вивертаємо і вигинаємо її так, щоб вона вміщалася в наше життя. Хоча б частково. Інколи зловиш бандита — і полегшає. Але ж вічно паразитів труїти не будеш. Захлинешся власною отрутою.

Так у чому тут сенс, Ховлі? Людина все життя простояла коло гармати, а зараз вона нежива. Що ще? Правда відносна. Важко уявити, якщо сам цього не пережив, що з людиною може зробити відчай. Є судові психіатри, які проводять грань між неосудними і злочинцями, та при цьому так крутять і гнуть правду, щоб вона уміщалася в їхні теоретичні, іграшкові світи. Є кримінальна система, у кращому разі здатна захистити від вуличних бешкетників і журналістів, які прагнуть зажити слави ідеалістів, намагаючись викривати тих, хто порушує правила, що нібито оберігають справедливість. Правда полягає в тому, що ніхто не живе по правді й нікому вона не потрібна. А наша правда — це те, з чим нам легко жити, наскільки це від нас залежить.

Він подивився на Харрі.

— То кому потрібна правда про Ендрю Кенсинґтона? Кому стане легко від того, що ми виліпимо потворну і безглузду правду з гострих, небезпечних і ні для чого не придатних предметів? Начальнику поліції? Ні. Муніципальним властям? Ні. Борцям за права аборигенів? Ні. Поліцейській профспілці? Ні. МЗСу? Ні. Нікому. Розумієш?

Харрі захотілося нагадати про родичів Інґер Холтер, але він промовчав. Маккормак зупинився коло портрета молодої Єлизавети II.

— Краще, якщо наша розмова залишиться між нами, Ховлі. Ти й сам це розумієш.

Харрі зняв зі штанини довгу руду волосину.

— Я говорив з міськими властями, — сказав Маккормак. — Щоб не було галасу, ми ще деякий час розслідуватимемо справу Інґер Холтер. Якщо нічого не знайдемо, заявимо, що її вбив клоун, — щоб усі заспокоїлися. Вбивцю клоуна знайти буде складніше, проте багато що вказує на crime passionnel, вбивство з ревнощів. Може, це якийсь божевільний таємний обожнювач, хто його знає? Можливо, доведеться змиритися з тим, що він залишиться безкарним. Звичайно, доказів поки що немає, але незаперечні ознаки є. Через кілька років ця історія забудеться. А версія про серійного вбивцю — всього лише гіпотеза, яку ми відкинули.

Харрі зібрався йти. Маккормак кашлянув:

— Я пишу рапорт про твою роботу, Ховлі, направлю його до Осло після твого від’їзду. Ти ж завтра їдеш?

Харрі кивнув і вийшов.

Від м’якого вечірнього бризу головний біль не стихав. І від заспокійливої темряви не легшало. Харрі блукав вулицями. На доріжці Гайд-парку промайнула чиясь тінь. Спочатку Харрі вирішив, що це великий щур, але, підійшовши ближче, побачив маленького волохатого звіра, що хитро поглядав на нього оченятами, в яких відбивалося світло ліхтарів. Таких тварин Харрі раніше не бачив, але припустив, що це опосум. Звір і не думав лякатися, навпаки, з цікавістю принюхувався, видаючи дивні тужливі звуки.

Харрі сів навпочіпки.

— Ти теж не розумієш, навіщо ти в цьому великому місті? — запитав він.

Замість відповіді звірятко схилило голову набік.

— Давай завтра по домівках? Ти до свого лісу, а я — до свого?

Опосум утік, він нікуди не збирався звідси забиратися. Його дім був тут, у парку, серед машин, людей та сміттєвих баків.

Харрі заглянув до бару у Вулломоло. Телефонував посол. Сказав, що передзвонить. Як справи у Бірґіти? Вона була небагатослівна. А він багато й не питав. Про свій день народження вона більше не заговорювала. Може, розуміла, що він наробить дурниць. Надасть цьому надто великого значення. Подарує занадто дорогий подарунок або набазікає зайвого просто тому, що це останній вечір, а глибоко в душі він знав, що від’їжджає з нечистим сумлінням. «Нащо це все?» — можливо, думала вона.

Як Кристина, коли повернулася додому з Англії.

Вони зустрілися за кухлем пива в кафе просто неба у Фроґнері, і Кристина сказала, що їде через два місяці. Засмагла, доброзичлива, все з тією ж посмішкою. І Харрі знав напевне, що йому казати і що робити. Як коли граєш на піаніно стару і, здається, забуту мелодію. Голова до цього не причетна, але пальці роблять свою справу. Удвох вони добряче набралися, проте не до безпам’ятства — Харрі все пам’ятав. Вони сіли на трамвай до центру, Кристина, чарівливо посміхаючись, пройшла в нічний клуб без черги і провела з собою Харрі. Вночі, геть упрілі від танців, вони на таксі повернулися до Фроґнер-парку, перелізли через огорожу басейну і, піднявшись на вежу для стрибків у воду, випили пляшку вина, яка була у Кристини в сумочці. За десять метрів під ними був безлюдний парк, а довкола нього — місто. Вони сиділи і будували плани на майбутнє — чомусь завжди різні. Потім, побравшись за руки, стрибнули вниз. Поки летіли, він весь час чув її крик — як дивний сигнал пожежної тривоги. Потім він лежав на краю басейну й голосно сміявся, дивлячись, як вона вилазить з води у мокрій сукні, що тісно обліпила її, і йде до нього.

Наступного ранку вони прокинулися з похмілля в його ліжку, спітнілі й веселі. Він відчинив двері на балкон і повернувся в її обійми. Вони довго розважалися, доки він знову не почув її крик, що заглушив галас дітлахів, які гралися у дворі.

І потім вона поставила це дивне запитання: «Нащо це все?»

Нащо це все, якщо між ними все одно все скінчилося? Якщо вона збирається повернутися до Англії, якщо він такий егоїст, якщо вони такі різні, що ніколи не одружаться, не заведуть дітей і не збудують будинок? Якщо це нікуди не веде?

— А хіба останні двадцять чотири години самі по собі нічого не варті? — запитав Харрі. — Якщо завтра в тебе набухнуть груди, нащо все це? І нащо тобі сидіти з дітьми у своєму домі і сподіватися, що чоловік засне раніше, ніж ти ляжеш у ліжко? Ти впевнена, що твої плани принесуть тобі щастя?

1 ... 38 39 40 41 42 43 44 45 46 ... 68 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название