Чорна зоря

— Так, — мовив Клубічко, — але скажіть, чому для цього потрібні були ви і чому вона не віддала пані Салачовій того листа сама?

— Про це я тоді не подумав. Втім, гадав, через те що не була із Салачовою знайома.

— Ви не поцікавилися, що то був за лист?

— Мені не спало й на думку, що в ньому може бути щось негоже. Я пообіцяв, і відтак ми розмовляли про інше. Листа Вєра дала мені, тільки коли ми приїхали в кінець вулиці на Вінічних горах. Сказала, що чекатиме мене тут. Я спокійно пішов до вілли пані Салачової.

— Вона прийняла вас?

— Спершу переказала через свою економку, що в неї гості, але я так довго твердив економці, що доконче мушу поговорити з пані Салачовою і що це зрештою забере небагато часу, що вона мене таки впустила. «Не гнівайтеся, що я була до вас нелюб'язна, — сказала пані Салачова, — але з хвилини на хвилину я чекаю своїх звичайних недільних гостей. Що вас привело до мене?» Я на це відповів, що мене попросили вручити їй листа. Пані Салачова прочитала його і відразу порвала. Була в поганому гуморі: «Скажіть тій особі, котра послала вас до мене, що це і є моя відповідь. Нічого від мене не одержить!» Потім підвелася, щоб провести мене, але, мабуть, пожалкувала, що суворо обійшлася зі мною, бо запросила посидіти з нею в альтанці. Ми кілька хвилин розмовляли про наші торішні зйомки, а тоді Салачова провела мене аж до воріт і по-дружньому попрощалась.

— І ви повернулися до пані Шашкової?

Тихий кивнув.

— Я розповів їй усе. Вєра була дуже розчарована, проте не сказала нічого. Ми повернулися до Брно і про ту справу більше не згадували.

— Вас, мабуть, не цікавило, чому пані Салачова так розсердилася, що порвала того листа? — іронічно зауважив Клубічко. — А що було далі? Вам ще багато розказувати?

— На мій подив, другого дня, тобто в понеділок, до мене знову прийшла Вєра.

— Мабуть, то була приємна несподіванка, бо ж пані така вродлива.

— Мене здивувала її незвичайна пропозиція. Мовляв, завтра вона кудись їде, це дуже далеко, і хоче, аби я супроводив її. Коли я поцікавився куди, сказала тільки, що зустрінемось опівдні біля театру, а повернемося, мабуть, пізно ввечері.

— І ви подумали, що то любовна прогулянка!

Тихий здвигнув плечима.

— Приїхала по мене по обіді «шкодою» свого чоловіка. Вирядилася по-туристськи: мала на собі комбінезон та високі чоботи. Крім того, в машині я побачив кирку. Коли рушили, сказала, що їдемо до Жегушиць, і, на моє здивування, відповіла: їдемо дещо шукати; знайдемо — одержимо багато грошей, ось завдаток — тисяча. Як тільки добулися до Жегушиць, сказала: шукатимемо в парку пансіонату. Сезон уже скінчився, але парк був одчинений. Я здивувався, побачивши там багато статуй. Вєра їх уважно розглядала. «Що вони зображають?» — спитала. «Якісь алегорії», — відповів я. «Нам потрібна Артеміда. Ти знаєш, яка вона?» Я колись грав в опереті і пам'ятаю, що Артеміда тримає лук і над чолом у неї серпик. Чи то півмісяць, чи чверть. «Ага, мабуть, оця», — показала Вєра на статую з чверть-місяцем над чолом. І оскільки жодна інша статуя цього не мала, я потвердив. Смерклося. Вєра пішла до машини по кирку, а мені наказала стояти на сторожі. Потім викопала статую.

— І це ви, джентльмен, їй дозволили! — здивувався Клубічко. — Це ж чоловіча робота.

Тихий здвигнув плечима.

— Я робив, що вона мені звеліла.

— Це нарешті теж чоловіча робота, — всміхнувся Клубічко. — Світ останнім часом багато натерпівся від диктаторів, але найгірше, гадаю, буде тоді, коли з'являться диктаторки. Ну, і що далі?

— Хвилин десь так за п'ятнадцять Вєра гукнула мене, щоб я поміг поставити статую на місце. Була роздратована не знайшла того, що шукала. Її настрій не поліпшився і дорогою назад. Коли я спитав про гроші — нервово відповіла, що матимемо їх, коли заслужимо, а це буде, певно, за два-три дні. Відтак знов прийшла через день. Сказала, що вдома їй нема життя, чоловік влаштовує скандали, і вона піде на все, аби цьому покласти край. Але щоб покинути його, треба мати гроші, і от заради цього вона й прийшла. Сказала, що завтра після обіду до мене на квартиру в Пісарках приїде Ліда і цього разу, певно, все закінчиться щасливо — ми нарешті отримаємо гроші. Та я висловив сумнів, бо знаю, що пані Салачова скупа. «Дурненький, — відповіла Вєра, — Салачова не даватиме нам грошей, вона привезе тобі щось таке, що буде не гірше за гроші». Я відповів, що не розумію, чому вона має приїздити до мене й щось мені давати. Вєра розсердилась: коли так, то вона чекатиме пані Салачову в мене і облагодить справу сама. Щиро кажучи, я не вірив у приїзд пані Салачової. Але, на мій подив, вона справді з'явилась у мене на початку шостої. Почувалася вкрай погано, була смертельно бліда і трохи не зомліла. Вера підтримала її, дала щось підкріплююче.

— Хвилинку. Ліда не здивувалася, побачивши у вас пані Шашкову?

— Навіть не звернула на неї уваги, — відповів Тихий, — можливо, тому що почувалася погано. Коли їй полегшало, мовила: «Пане Тихий, мене спіткало велике нещастя. Ту річ, яку ви од мене вимагаєте, я везла вам, навіть зважилась летіти, аби встигнути. Я все написала на трьох аркушиках, та, уявіть собі, наш літак зазнав аварії коло Тішнова! Я найняла таксі, але в машині мені стало недобре, і я забула в ній сумку з тією річчю». Вєра сказала їй, що вона шкодуватиме за цим, пані Салачова не могла боронитися, бо їй знову стало зле, але відтак мовила: «Обіцяю вам негайно ж повернутися до Тішнова і, коли знайду сумку в таксиста, протелеграфую вам потрібне місце. Якщо ж аркушиків не буде — протелеграфую з Праги. Це лише невеличка затримка. Тільки йому, прошу вас, до того часу нічого не заподійте!» Я умовив Вєру пристати на це, а тоді найняв пані Салачовій таксі. От і все. Клубічко хвилю подумав.

— Кому ви не повинні були щось заподіяти до того часу, поки пані Салачова протелеграфує текст?

— Навіть не уявляю, — відповів Тихий. — Я про це багато міркував і гадаю, що це шеф довірив тільки Вєрі.

— Шеф! — вигукнув Клубічко. — За яку ниточку не смикнеш, щоразу вигулькує він. Правда, поки що в густому серпанку. Ви самі розумієте, що я вірю тільки сотій частині з того, що ви розповіли. Хочете себе вигородити, тож і не кажете про шефа. Проте мені доконче треба знати, хто це. Він обіцяє вам та пані Шашковій гроші, напевне, не з благодійності. Чогось хоче від пані Салачової, з якоїсь причини не показується їй особисто, а вибирає вас як посередників — з мотивів, котрі мені ще не відомі. Розкажіть, що ви про нього знаєте, і я за це обіцяю не тільки відвезти вас на вулицю «Біля Прахарні», але, крім того, — де моє не пропадало! — не згадаю, коли дійде до суду, про вас і, наскільки це буде можливо, про папі Шашкову.

Тихий благально подивився на Клубічка:

— Розповів би вам геть усе, та нічогісінько про нього не знаю. Ніколи його не бачив, і Вєра теж нічого мені не казала. Розмовляв з ним лише по телефону. Тієї ночі в барі «Колумбія» підійшов кельнер і сказав, що мене хтось кличе до телефону. Озвався незнайомий голос: «Ви пан Тихий з оперного театру?» Я потвердив. «З вами сидить пані Шашкова?» — спитав. А тоді сказав ті кілька фраз, котрі ви уже знаєте.

— Гм, — буркнув Клубічко. — Припустімо, я повірив, хоч дивно, чому він попросив покликати вас, а не вашу супутницю, і не сказав, що хотів, безпосередньо їй. Юначе, обміркуйте це ще раз, так примітивно брехати не можна.

— Гаразд, я розкажу, що мені відомо, — по паузі неохоче мовив Тихий. — Вєра звідкись його знала. Коли вона дала мені тисячу, я, природно, спитав, де вона її взяла, бо ще вчора Вєра не могла купити светра, на який ласилась. Я наполіг, і вона призналася: гроші дав чоловік, що з ним познайомилася в барі «Колумбія».

— Та ну! І за що?

— Не за любов, присяглася. Це був аванс за послугу, яку вона йому зробить.

— Уявляєте, яка то послуга? — насмішкувато спитав Клубічко.

Тихий похнюпився.

— Так, промовив ледь чутно. — Я розкажу вам, що знаю про це од Вєри. Той чоловік щось хоче від колишнього чоловіка пані Салачової.