Чорна зоря

— Так, — погодився Тихий, — вона була там зі мною. А хіба в цьому є щось зле?

— Для її чоловіка напевно, але то його справа, а не моя. Я звелів, щоб оркестр зробив паузу, і мої друзі почули дещо з вашої розмови. Темпераментна пані відразу напустилася на вас, що ви усе зіпсували, давши «їй» можливість поїхати геть, що пані Салачова не сказала вам нічого нового, бо ще у вівторок ви впевнилися, що під Артемідою в Жегушицях нічого не сховано. Відтак випалила: якби, мовляв, з тим старим йолопом можна було хоч поговорити по-доброму! А після благочестивого побажання вибухнула: «В усякому разі, ми мусимо з неї витягнути, де воно насправді. Збирайся, негайно поїдемо до неї…» Хто він, той старий йолоп?

Тихий здвигнув плечима:

— Я про нього знаю, мабуть, стільки ж, скільки і ви.

— Ну я про нього маю деяке уявлення, — відповів Клубічко, — однак сподіваюся, що ви розкажете мені докладніше. — Подивився на Тихого співчутливо й мовив: — Коли б ви знали, як усім цим собі шкодите! Юнак, перед котрим ще все попереду, вплутався до бридкої афери!

— Але ж я відмовився їхати з Вєрою, — сказав Тихий.

— Згоден, — притакнув Клубічко, — оркестр саме грав таке жалісливе тихе танго, і хлопці почули, як ви відповідали пані Шашковій, що це була б марна поїздка, бо пані Салачова обіцяла, як тільки повернеться до Праги, протелеграфувати вам місця з ролі, котру забула в таксі. Далі ви сказали, що не можете їхати з нею, бо побоюєтеся, що за вами стежать. Але, любий друже, вдумайтесь у ці слова й погодьтеся: вони свідчать знову-таки про вашу брехню. Коли ви сперечалися з пані Шашковою, з вашої уваги випало, що й вона чула на власні вуха, що казала пані Салачова.

Тихий вирячив на Клубічка очі, але відповісти не зміг. Той посміхнувся і сказав:

— Висновок із цього випливає один: бідолашна пані Салачова прилітала не тільки до вас — у вашій нелегальній квартирі на неї чекала ще й пані Шашкова.

— Вона прийшла… вона прийшла туди зовсім випадково… — затинаючись, видушив із себе Тихий.

— Випадково, але вельми до речі.— Клубічко поплескав його по плечу й тихо мовив: — Як саме це було? Ви чи хтось інший покликали Салачову до розбомбленої вілли, але чекали на неї обоє; можливо, там вас було більше. Покликали, щоб вирвати з неї якусь таємницю; запросили так, що жінка до смерті перелякалася. Що ви хотіли від неї дізнатися?

— Це було… це було… лише кілька слів… — знов видушив із себе Тихий, — Вона мала сказати нам кілька слів. Але навіщо вони — не знаю.

Клубічко тихо засміявся:

— Та я це знаю й без вас. Для кого — ось що мене цікавить.

Вже здавалося, що Тихий от-от розколеться, але він знову лише стенув плечима. І тільки за хвилю мовив:

— Моє завдання було суворо визначене: я мав дізнатись од неї лиш ті кілька слів. Нічого більше я не знав. Одверто кажучи, мені було щиро жаль пані Салачову.

— Так, — замислено сказав Клубічко. — Це я постараюся запам'ятати, Тихий. Але там був іще хтось, кому її не було жаль аніскілечки.

Тихий здригнувся.

Клубічко помовчав і докінчив!

— І той хтось був «шеф».

— Я не знаю, про кого йдеться, — прошепотів Тихий.

— Я власне, теж не знаю, вперше почув це слово з ваших уст, — тобто чули мої товариші, ота весела компанія. Ви його вимовили, коли пані Шашкова знов наполягала на вашій подорожі. Ви були в скрутному становищі й сказали, що це має вирішити «шеф». Танго вже дограли, і в барі було тихо.

Клубічко хвилю помовчав і рішуче спитав:

— Хто він такий, той шеф?

Важко дихаючи, як зацькований звір, Тихий знов розпачливо подивився на свого співрозмовника. Відтак погляд його ковзнув по етажерці з Вєриною фотографією і понуро втупився в стіл.

— Що, якби ми пустили програвач і запалили різноколірні лампочки? — насмішкувато спитав Клубічко. — Може, тоді ви розповісте? Чого ж ви наче води в рот набрали? — Тихий мовчав. — Ваша кава була добра, Тихий, а ось ваше мовчання — погане. І нерозумне. — Клубічко відкинувся на спинку стільця й глянув на маленьку люстру. — Коли я на вас дивився, — тихо мовив, — то думав: «Цей Тихий зірок з неба не хапає, але крапля глузду в нього є. Тепер він повинен побачити, що вся афера лопає. А може, й лопнула вже». Не виключено, що в криміналці уже лежить повідомлення на моє ім'я: пані Салачова заговорила. Що ж тоді, мій любий? Що буде з вами? Я не зможу підтвердити, що ви призналися, хлопчику. А-я-яй, проґавити таку важливу пом'якшуючу обставину!.. — Тихий затремтів, але мовчав. — То все-таки, співаче, хто цей шеф? Чоловік, якого ви ждали в барі «Колумбія» і який туди не прийшов, мабуть, устиг дізнатися, що тут я, і припустити, що ми за вами стежимо? — Тихий розпачливо озирався, але все ще мовчав. Клубічко зняв з рукава його піджака пушинку, дмухнув, вона полетіла. — Бачите, полетіла? Так і ваша пом'якшуюча обставина, дуже вагома, полетіла, — мовив жалісливо. — Ви мене підвели, й мені вас шкода. І знаєте чому? Хоч ви, мабуть, пройдисвіт, проте я з самого початку почуваю до вас якусь симпатію. А от до пані Шашкової — ні, дарма що вона красуня. Іноді не знаєш, чому тобі хтось симпатичний. Приміром, усе єство моє протестує проти цієї симпатії, але я все-таки її почуваю. Кажу собі: «Він іще хлопчисько, і нікому його відшмагати». Я хотів би вам допомогти, поки це ще можливо. Та ви самі перешкоджаєте мені в ньому, приховуючи, хто був той шеф.

— Я нічого про нього не знаю, — сказав тремтячи Тихий, — ніколи з ним не розмовляв.

— Ну, ну, — докірливо мовив Клубічко, — принаймні раз ви з ним таки розмовляли.

— Ніколи.

— Оце так! Мабуть, це була галюцинація. Бо саме тоді, коли ви сперечалися з пані Шашковою, до вас підійшов кельнер і сказав, що вас просять до телефону.

Ми не могли почути всієї вашої розмови — зрештою, короткої,— та принаймні за кілька хвилин по тому ви самі розказали про неї. Повернувшись — вельми схвильовані— до пані Шашкової, котра саме допивала коктейль із шампанським, ви сказали: «На тебе чекає шеф». — «Що йому від мене треба?» — спитала вона. Не можна було сказати, щоб вона була спокійна. «Хоче їхати з тобою до Праги». Пані Шашкова позеленіла, але не перечила. Лишень спитала: «А ти?» — «Маю зостатися тут, — відповіли ви, — криміналка вже про мене знає, і шеф гадає, що буде добре, як вона приліпиться до мене». — Клубічко засміявся. — Цей шеф, очевидно, з кебетою. Ми справді приліпилися до вас, але, як бачите, для нас це скінчилося добре. Втім, якщо розмовлятимете з ним, скажіть од мене: він припустився великої помилки. Було б йому від тієї вашої нелегальної квартири самому іти назирці за пані Салачовою, а не доручати це комусь, кого ми ще не знаємо. Хоча, — додав він, — як же він міг інакше? Треба ж було поспішати до Жегушиць — захопити те, про що вам розповіла пані Салачова.

Тихий зчудовано дивився на нього, відтак мовив:

— Ви справжній диявол.

Клубічко захитав головою:

— Ні — логіка! Можу ще додати, що в Жегушицях він, видимо, впіймав облизня, інакше не посилав би вас до Ліди спробувати виманити те, чого не знайшов там. Ви хочете спитати, звідки я це знаю? — Клубічко нахилився до Тихого й заохочувально спитав: — То ще раз, юначе, хто цей шеф? — Тихий похилив голову й мовчав. — Тоді почнемо з іншого кінця, — мовив Клубічко й раптом сказав: — Тембр вашого голосу досить низький. Який, власне, у вас голос?

— Перший бас.

— Бас — мужній голос. Я б сказав — чоловічий голос. Коли я слухаю тенора, то мені здається, що для чоловіка цей голос трохи неприродний. Так само, як контральто для жінки. Але бас… приміром, Шаляпін — який могутній голос! Оперові композитори доручають басам — їй-право, це збочення — ролі вбивць та інтриганів. Я б цього ніколи не робив, у моїй партитурі басові було б одведено найчільніше й найчистіше місце. Ви маєте бас — і це вас повинно зобов'язувати, хлопче. Принаймні скажіть, хто ваш шеф. Той чоловік з канчуком у руці… чому я так кажу? Бо бачив на власні очі, як пані Шашкова підхопилася, тільки-но ви передали його наказ, і прожогом вискочила, немовби боялася, що її відшмагають канчуком, якщо вона ту ж мить не послухає й не побіжить до своєї машини, котра стояла біля таксофона. А він коло нього. Бачите, Тихий, — мовив Клубічко сумовито і скоріше сам до себе, — ми його майже мали вже в руках, повинні були передбачити, що він по вас приїде, й стерегти вулицю. Однак знехтували цим, і коли вибігли надвір, було вже пізно. Авто фуркнуло й щезло в тумані. Це не моя вина, це влаштовували інші, в Празі такого, мабуть, не сталося б. Але не хвилюйтеся, вони од нас усе одно не втечуть, ми знаємо їхню мету. А тепер, — Клубічко лагідно всміхнувся, — поговоріть кілька хвилин ви, бо мені пересохло в горлі.