Крах чорних гномiв

— Я не запізнився? — спитав.

Карлові казали: директор ніколи не запізнюється і дуже любить кокетувати своєю пунктуальністю. Зиркнув на годинник.

— Ще сім хвилин…

— От і чудово. Всі зібрались?

— Чекають на вас.

Обігнувши флігель, вони вийшли до саду.

— Які смішні чоловічки, — одразу звернув увагу на гномів директор. — Я ніколи не бачив таких.

— Фон Вайганг твердить, що вони унікальні — відлиті двісті років тому.

— Не може бути! — зупинився директор біля одного з карликів. — Він мені подобається.

Гном дивився на людей насторожено. Чорний чоловічок не довіряв нікому в світі, і водночас вся його постать так і дихала самовпевненістю, навіть нахабством.

“Неймовірно, — здивувався Кремер, — для будь-якої людини є відповідник. І кожен тут досить легко знаходить себе…”

Він тонко всміхнувся.

— Кажуть, ця алея дарує щастя, — мовив. — Групенфюрер упевнений у цьому.

— Нема нічого дивного, — обізвався директор. — Вайгангові завжди щастить… — Постояв кілька секунд, задумливо озираючись. — То, кажете, дарує щастя? — перепитав і, не чекаючи відповіді, пішов до вілли. — Тим краще, тим краще…

Вхід до кабінету фон Вайганга охороняв шарфюрер Дузеншен. Рехан, хоч і знав відданість Дузеншена Шрікелю, за порадою Кремера залишив його. Карл устиг придивитись до шарфюрера. Власне, розпізнати Дузеншена не так уже й складно: він був прекрасний виконавець, не ліз, куди не треба, і не цікавився тим, що не стосувалося безпосередньо його роботи.

Кремер натякнув Дузеншену, чиєму заступництву він завдячує, що нова мітла не вимела його, — і шарфюрер дивився на Карла, як відданий пес. Тим більше, що, при всій своїй обмеженості, бачив, як ставиться до Кремера фон Вайганг. А групенфюрер уособлював для Дузеншена справжнього начальника, котрий усе знає, усе бачить і вміє читати в серцях підлеглих.

Усі запрошені вже приїхали, і можна було починати нараду. Покликавши Карла, фон Вайганг підійшов до дверей, де стояв Рехан.

— Ви відповідаєте за охорону будинку, Руді, — наказав. — Жодна стороння людина не повинна й близько підійти до вілли.

— Слухаюсь! — виструнчився Рехан.

— Ви, Дузеншен, стрілятимете в кожного, хто з’явиться в коридорі!

Шарфюрер мовчки клацнув закаблуками.

— А коли це буде жінка? — запитав раптом.

— Ви зрозуміли наказ?

Дузеншен знову виструнчився.

— Так точно!

— Єдина особа, яка може вийти або увійти до кабінету без мого дозволу — ось! — фон Вайганг указав на Кремера. — Коли ж мені знадобиться щось, Руді, Карл знайде вас.

Рехан нахилив голову, та Карл помітив кислий вираз його обличчя і мимовільний рух — наче Рехан хотів заперечити групенфюрерові.

Фон Вайганг також звернув увагу на цей рух.

— У вас є якісь міркування з цього приводу? — запитав.

Та Рехан уже опанував себе.

— Ні.

— Я покладаюсь на вас, панове!

Кремер щільно причинив оббиті шкірою подвійні двері кабінету.

Все-таки Рехан турбував його. Не тому, що Руді, посівши місце Шрікеля, задер носа (навіть при звертанні до Кремера в нього почали прориватися поблажливі нотки), — знаючи вдачу Рехана, Карл спокійно сприйняв цю метаморфозу. Турбувало намагання Руді діяти на власний розсуд, особливо в останні дні, коли Рехан дізнався про нараду у фон Вайганга. Обійти Руді було важко, і групенфюрер у загальних рисах познайомив його з тим, що має відбутися: адже Реханові відводилась по-своєму важлива роль у здійсненні заходів, накреслених на майбутнє. Руді, певно, відчув, що тут пахне смаленим…

Та зараз у Карла не було часу, аби розв’язувати цей новий вузлик. Фон Вайганг запросив гостей до столу. Кремер сів збоку. Йому не потрібно було напружувати пам’ять: ще три дні тому Вєтров доставив портативний звукозаписуючий апарат, а вчора ввечері Карл установив його в стелажі, за купою припалих пилом книжок. Завтра Юрій одержить плівку, на тому тижні вона буде в Центрі, разом з фотографіями, котрі зараз непомітно робить Карл — як незаперечний доказ змови американців з німецькими промисловцями, всупереч офіційним деклараціям і домовленості між головами союзних держав.

— Панове, — розпочав нараду фон Вайганг, — наша зустріч і ділова розмова викликана, так би мовити, міркуваннями вищого порядку, сподіваюсь, буде корисна і закладе підвалини майбутнього співробітництва фінансових та промислових кіл Німеччини з нашими американськими колегами. Я не буду говорити про всі відомі традиції Цього плідного співробітництва, якому не можуть перешкодити навіть, будемо відвертими, війни. Мені хотілось лише підкреслити, що ми завжди знаходили і, я впевнений у цьому, знаходитимемо спільну мову. Навіть тоді, коли політики сперечатимуться, а воїни брязкатимуть зброєю. Бо ми — та сила, яка стоїть над урядами і розмовляє на їй одній зрозумілій мові. Уряди можуть бути тенденційні, засліплені ворожнечею; ми — ніколи.

Фон Вайганг на секунду зупинився, глянув на присутніх, та навряд чи зміг зрозуміти, яке враження справив його невеличкий вступ: люди, що сиділи за столом, звикли до всього, вміли добре приховувати свої думки й почуття. На їхніх обличчях не можна було прочитати нічого, крім холодної ввічливості.

Групенфюрер і не сподівався на інше. Продовжував, не підвищуючи тону:

— Саме враховуючи все сказане, я насмілився запросити вас на конфіденціальну бесіду з нашими американськими партнерами. Дозвольте представити: містер Томас Грейн, сенатор, колишній глава адвокатської контори Рокфеллерів, і містер Чарлз Хокінс — представник фірми “Дженерал електрік”.

Томас Грейн — гладкий, з обвислими щоками і м’ясистим носом, чоловік — уважно вивчав присутніх. З деякими був знайомий, бо обмінявся дружніми кивками. Нетерпляче смикав за краватку-метелик, на яку нависали його масні щоки, і відверто зрадів, коли фон Вайганг покінчив з процедурою знайомства.

— Ми — люди ділові, — почав, ще раз смикнувши краватку, і бог нас простить, як, сподіваюсь, вибачите мене і ви, панове, коли називатиму речі своїми іменами. Звичайно, ви розумієте: мою поїздку до вас важко назвати розважальною, особливо, коли взяти до уваги, що мені довелося подолати шлях не лише з Швейцарії до Дрездена, а й летіти з Парижа до Берна. А це, — усміхнувся, — за нинішніх умов шлях не дуже зручний та безпечний.

— Я згадав Париж, панове, — ковтнув води з склянки, — зовсім не випадково. Справа в тому, що перед виїздом сюди я бесідував з кількома особами, щоб виробити спільну думку, або, якщо хочете, платформу американських ділових кіл у переговорах з вами. Назву лише деякі прізвища зацікавлених осіб, від імені яких, зокрема, і виступаю тут. До речі, одна з цих осіб очолює Управління стратегічних служб у Парижі і має можливість безпосередньо впливати не лише е-е… на хід військових операцій. Це Девід Брюс — зять усім вам відомого Ендрю Меллона. Крім нього, до нашої платформи приєднуються сини Моргана — Джуніус і Генрі. Вони консультувалися з старим, а ви знаєте, скільки важить його голос! Альфред Дюпон, я його бачив лише тиждень тому, — також один з ініціаторів моєї поїздки. Я вже не кажу про нащадків “Ферст нешнл бенк” з Бостона Едуарда Біглоу і Кебота Брігса. Вони просили, — кивнув у бік директора Дрезденського банку, — передати вам свої найщиріші побажання.

— Мені приємно чути це, — вклонився той. — А ще приємніше буде побачитися з містерами Біглоу і Брігсом.

— Я з задоволенням перекажу їм ваші слова, — підхопив Грейн. — Але ближче до діла, панове. Мені доручено інформувати вас, що два тижні тому Управління стратегічних служб — і в цьому неабияка заслуга сера Девіда Брюса — подало урядові Сполучених Штатів меморандум з досить втішною для вас, панове, назвою. Як ви дивитесь на неї: “Про економічні наслідки позбавлення Німеччини її важкої промисловості”? Чи не здається вам, панове, що у цій назві є глибокий зміст?

Повідомлення Грейна справило враження. Навіть Краузе, який, здавалося, уособлював німецьку респектабельність, почав перешіптуватися з сусідою.