Гараж пана Якобса

Александер під кінець, видно, вже не слухав.

— Так, значить, це буде звичайний грабунок? — збуджено вигукнув він. — Грубий, вульгарний грабунок. Вкрадуть винахід, а я повинен буду доставити крадене в безпечне місце. Адже так?

— Ну, — незворушно відповів доктор Шерц, — я б так не висловився. Не так уже це буде грубо, як ви думаєте. В нас один із найкращих спеціалістів на весь Берлін. Крім того, на вашу долю припадає тільки участь у другому акті — це вже чисто ділова частина. Про те, що було попереду, ви нічого не знаєте. Зрозуміло? А втім, — Шерц приглушив голос так, що його було ледве чути за гудінням мотора, — якщо ви в останню мить відмовитесь нам допомагати, то ви вщент поламаєте всі наші плани і завдасте нам збитку в шістдесят тисяч доларів.

Не могло бути сумніву — це погроза. І ця погроза аж ніяк не здатна була заспокоїти Александера. У горлі в нього застряг клубок. Не довго думаючи, Александер смикнув за ручне гальмо, і машина різко спинилась на обочині дороги — аж колеса завищали по асфальту.

— В чім річ? — спитав доктор Шерц, який ніколи не втрачав самовладання.

Александер не відповів.

Доктор Шерц провів рукою по лисині. В чомусь він, видно, дав маху. В чому ж саме? Мабуть, був надто відвертий. Прикро. Тільки не нервувати: «Обережність — матір мудрості».

Настала гнітюча мовчанка.

— Слухайте, пане Шенцлін! Ми не можемо тут стояти.

— Ми звідси не поїдемо.

— Я ж вам уже казав, — почав доктор Шерц, — що ми зробимо західному світові надзвичайно цінну послугу, коли… — Він замовк, бо зрозумів, що цей трохи смішний аргумент не має сили.

— Надзвичайно добре оплачувану послугу, хочете ви сказати? — ущипливо зауважив Александер. — Це правда. Але грабунок лишається грабунком. Про ваші справи я й чути нічого не хочу.

— Ваша моральна стійкість гідна всілякої похвали, — глузливо сказав доктор Шерц, але в його голосі забриніла гостра, металічна нотка, — однак я насмілюсь звернути вашу увагу на те, що ви вже не раз порушували закон. Вперше — у Гамбурзі три з половиною роки тому; вам тоді довелось залишити службу в поліції. Я вам допоміг; але це тільки так, між іншим. Тут, у Німецькій Демократичній Республіці, ви п’ять разів допомагали нелегально переходити кордон особам, які вчинили серйозні злочини. Я можу вас коли завгодно видати властям, ви ж не можете мені зашкодити абсолютно нічим: я житель Західного Берліна, і моєї адреси ви не знаєте. Якщо ви відмовляєтесь їхати далі, я змушений просити вас вийти з машини і йти пішки. Ми впораємось і без вас. Але ви маєте всі шанси бути арештованим завтра ж.

«Так я тобі й повірив, — подумав Александер. — Коли я вилізу з машини, він мені пустить кулю в потилицю. Я вже знаю надто багато й можу тепер провалити всю банду — і сьогоднішнє діло зірвати». Він сидів мовчки, в цілковитому розпачі. Серце його шалено колотилось. В голові у нього все перемішалося; він одкинувся на спинку сидіння і на мить заплющив очі. Александер проклинав свою боягузливість, що не дозволяла йому вчепитись цьому доктору Шерцу в горлянку…

А втім, це теж нічого б не дало. Шерц не слабкіший за нього, до того ж, він озброєний…

— Ну, подумайте ще, — сказав доктор Шерц і натиснув педаль стартера. Мотор спочатку не заводився, і Александер якусь хвилину надіявся, що машина взагалі не поїде. Але ця надія була марною.

Вдруге «адлер» зупинився на плавному лівому повороті дороги. З обох боків стояв густий, мокрий від дощу ліс. Це був Потсдамський гай. Вони стояли за вісімсот метрів від південного виїзду з міста. Тут і треба було чекати.

Александер глянув на годинник. Стрілки показували двадцять хвилин до дев’ятої години. Він бачив в уяві, як грабіжники навшпиньках ідуть темними коридорами, як вони скрадаються по сходах, бачив сліпучо-біле полум’я і чув глухе шипіння різака… От гидота! А вечір же мав пройти зовсім по-іншому. Брігітта… та що ж, тепер уже нічого не зміниш. Зате через три дні все це минеться. Нове життя! Через три дні!

Доктор Шерц щільно загорнувся в пальто і відкинувся на спинку сидіння. За кілька хвилин він почав тихенько хропти. Але очі його були химерно розплющені.

Александера морозило. Цей чоловік наводив на нього страх. А був же колись такий вечір, коли він вважав його антикваром, ученим комерсантом чи адвокатом…

Дощ періщив безперестанку, барабанив по верху кабіни, вода струмочками стікала по вікнах.

За дві хвилини до дев’ятої в сусідній кімнаті задеренчав телефон. Георг Зіррінгауз поклав сигару і вийшов, але зразу ж повернувся.

— Це до тебе, Едуарде.

Криміналрат Горн устав, охоплений лихим передчуттям. Підійшов до телефону і притис трубку до вуха.

— Горн слухає. Що трапилось?

— Говорить Вольф. Пане криміналрат, темна історія. Тільки що нам сповістив пост шупо [5] з мосту Глініке, що народна поліція хотіла арештувати двох чоловік, які їхали автомобілем з боку Потсдама. Машина як шалена влетіла в наш сектор — ледве встигла переїхати кордон, вискочила з-під самого носа у мотоциклістів НП. Поліцейські подумали, що то когось хочуть викрасти…

— Нащо ви мені все це розповідаєте? — перебив його доктор Горн. — Нехай цим займаються шупо і політичний відділ.

— Пробачте, пане криміналрат, я не договорив: річ у тому, що патруль НП розповів нашим людям біля шлагбаума, ніби в тій машині був один з наших «клієнтів». Знаєте, з тієї самої банди. В Потсдамі нібито вони встругнули таку штуку… Хвилиночку, пане криміналрат, другий телефон…

Доктор Горн чекав півхвилини, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Нарешті в трубці клацнуло.

— Алло, комісар Вольф?

— Так. Якраз надійшло повідомлення, йдеться про крупну крадіжку: розрізано великий сейф за всіма правилами мистецтва. Народна поліція каже, що техніка така сама, як у Комерційному банку.

— Чорт забирай, якщо це правда, Вольф, то вони підстрелили неабияку пташку. А де ж ті двоє з автомобіля? Я б хотів на них поглянути.

Комісар Вольф відповів не зразу. За якусь хвилину він сказав:

— Та шупо, звичайно, вільно пропустили машину. Вони зразу запідозрили викрадення і думали тільки про те, щоб захистити пасажирів.

— Господи боже! — перебив його Горн. — Можна ж було хоч документи перевірити!

— Вони їх і не зупиняли, пропустили так. Тільки номер записали.

— Так установіть зараз же, кому належить машина.

— Вже зроблено: якомусь власникові гаража в Целендорфі. На прізвище Якобс. Допитати його?

Доктор Горн замислився.

— Ні, зачекаймо поки що, колего Вольф. З відомостями з тієї зони треба бути дуже… обережним. Ми точно перевіримо дані тих панів зі Сходу. Якщо вони відповідають дійсності, то ми завжди встигнемо побалакати з цим Якобсом. Справді, ми повинні бути надзвичайно обережні.

Криміналрат повільно поклав трубку.

«Адлер» усе ще стояв під дощем непорушною чорною масою на обочині дороги. Стрілки годинника на щитку, ліворуч від руля, показували тринадцять хвилин до дев’ятої години. Нервовими рухами пальців Александер весь час вмикав і вимикав фари. Підфарники — ближнє світло — дальнє світло — ближнє світло — підфарники… Підфарники — ближнє світло — дальнє світло… вже, мабуть, у п’ятдесятий раз. Це чекання може звести з розуму…

— Слухайте, доктор Шерц!

Шерц підхопився. Виходить, він усе-таки спав.

— Що таке? Їдуть?

— Та поки що ні. Скажіть, а що буде, як мене на зональному кордоні чи деінде схоплять з паперами?

— Нічого, абсолютно нічого. От бачите, ви вже одумались. То ви просто трохи злякались. Ми всі колись таке пережили, це з часом минає. Можете заспокоїтись, ніхто не знайде папки, коли ви пересядете в іншу машину. А «крейслера» зроду ніхто не дожене, це наш найкращий коник. Крім того, Кросбі буде пильнувати. Ого, в нього є чого повчитись!..

— Добре, але припустімо такий варіант…

— У вашому становищі це дурниця — припускати такий варіант. Але якщо вже це вас так цікавить, можу вам сказати: в статуті нашої фірми є ряд дуже практичних пунктів, щось на взірець соціального страхування. Якщо котромусь із нас не поталанить і він потрапить під суд, то ми йому зразу ж наймаємо доброго адвоката. Крім того, він і далі одержує свій щомісячний оклад. Звичайно, при умові, що він і словечком не прохопиться про нашу організацію. А вийде на волю — і має вже кругленьку суму в банку…