Гараж пана Якобса

Йому вже багато разів доводилось їздити на такі операції, але нерви щоразу не витримували. Якби хоч крапельку горілки! Але Якобс ніколи не дозволяв йому пити перед операцією, він ще за кілька годин встановлював за ним нагляд. А Йордан був певен: якби трошки хильнути, усе пішло б краще. Йому треба було так мало, якихось там п’ять-шість чарочок… До того ж, Ете гнітила думка про «машинку», що тряслася десь під зливою на багажнику мотоцикла: а його чудові новісінькі інструменти валяються зараз серед брудних гайкових ключів і засмальцьованих ганчірок… У нагрудній кишені Йордана лежали темні окуляри для захисту очей від яскравого полум’я різака, і він час від часу нервово намацував їх рукою.

Кросбі був збуджений і разом з тим нудьгував. Він відчував приблизно те, що відчуває нормальна, здорова людина під час дуже швидкої їзди на автомобілі. Тільки все це було йому давно знайоме, його душа прагнула небезпечних, карколомних пригод.

Раптом Якобс натис педаль стартера. В тісній кабіні злегка запахло бензином. Різкий поштовх, і машина рушила. Спалахнули фари і вихопили з темряви будівлю, що стояла посеред двору. Машина об’їхала будинок, виїхала з воріт, круто повернула і не дуже швидко покотилась униз по шосе.

В цю мить і почався ланцюг подій, перебігу яких уже ніхто з учасників не міг спинити. Він розмотувався з усією невблаганністю тієї сили, яку ми звичайно називаємо долею. Неминуче, неухильно, логічно — з математичною послідовністю.

«Адлер», у якому сиділи Александер і доктор Шерц, десь о чверть на восьму переїхав через Ельбу біля Віттенберга і мчав тепер по державному шосе № 2 в напрямку Берліна. За Кропштедтом доктор Шерц заговорив:

— Пане Шенцлін, я раджу вам якомога уважніше придивлятись до дороги.

— Для чого?

— Бо вам потім доведеться цією дорогою їхати назад, і я не можу поручитись, що все буде так гладенько, як зараз.

Александер спершу нічого не відповів. Очевидно, доктор Шерц збирався сповістити йому нарешті мету цієї поїздки. А ця мета — як не дивно — зовсім його не цікавила. Шерц сказав «три дні». Що б воно могло бути… У всякому разі, ці три дні колись минуть, а тоді… тоді кінець, нарешті він покінчить з цими справами. «Доведеться шукати іншу роботу, — думав він. — За ті гроші, що я через три дні одержу, можна буде, безумовно, купити старенький пікап і самому возити… Тільки подалі від Шмербаха, він з того самого кодла, що й доктор Шерц, це вже напевно… Найкраще буде переїхати в інше місто. Але… яка з цього користь? Оця паспортна система… Треба виявлятись у поліції, а потім кожен, хто схоче, може довідатись, куди ти переїхав. Чорт, оце так вклепався…»

— Ну, ви, здається, не вельми цікавий, — обізвався доктор Шерц.

— Авжеж, — сказав Александер. — Я думаю, що це, напевно, якесь велике свинство, якщо за нього так платять.

— Ви, я бачу, полюбляєте круте слівце, друже мій, — засміявся Шерц, — але, по суті, ваша правда. Велике свинство — для тих, кому зараз наставлять носа. Це так зване народне підприємство, і я їм від усього серця співчуваю. Як подумаєш, що з ними буде і як дехто полетить з тепленьких насиджених місць… — Він ляснув себе вільною рукою по коліну.

— А що ж, власне, сталось, пане доктор?

— Та поки що нічого… Але хвилин через п’ять, десь о пів на восьму… Ну що ж, слухайте. Справа ось у чому. Поблизу Бранденбурга є один сталеплавильний і прокатний завод. Досить солідна лавочка, добрих дві-три тисячі робітників. Так от, це підприємство має на околиці Потсдама дослідну лабораторію. На наше щастя, ця лабораторія міститься не на території самого заводу, як воно звичайно буває. Тоді нам, мабуть, довелося б ще важче. А воно й так нелегко. Отже, лабораторія розташована на околиці Потсдама, у великому новому будинку, в якому містяться й інші дослідні установи. Скажіть, а ви хоч трохи уявляєте собі, що роблять у такій лабораторії?

— Я на металургії зовсім не розуміюсь, — коротко сказав Александер.

— Металургія… це, власне, не те. Під металургією я розумію скоріше техніку виплавлення металів з руд. А ця лабораторія працює не при металургійному, а при сталеплавильному заводі. Ну, ви, мабуть, знаєте, що для спеціальних цілей до сталі додають деякі інші метали, наприклад, хром, марганець, нікель, молібден і так далі; сюди належать також вольфрам, ванадій, кобальт. Сталь, яка містить вольфрам або хром, завдяки своїй твердості вживається як швидкорізальна сталь — це я просто для прикладу. А втім, хромо-нікелеву сталь ви, напевне, знаєте: вона не іржавіє, з неї роблять виделки й ножі, деталі автомашин, — але також броньові плити. Під час війни у нас не вистачало деяких елементів для легування сталі, і ми довозили їх з Туреччини й Іспанії — під кінець, коли союзники встановили блокаду, їх навіть возили літаками, такі вони важливі. Це я тільки так, для прикладу.

Але ближче до діла. В тій потсдамській лабораторії, у відділі А-4, недавно зробили одне відкриття. Там працюють над легованою сталлю для котлів високого тиску; така сталь повинна бути міцною на розрив і газонепроникною при високій температурі. І от нашим східним братам пощастило виготувати новий матеріал, який набагато перевершує все досі досягнене в цій галузі. Наскільки мені відомо, міцність цієї нової сталі навіть значно більша, ніж потрібно для котлів. Справжнє її призначення — це хіба що стволи гармат з надзвичайно високою початковою швидкістю снаряда — наприклад, протитанкових. Отже, коли ми здобудемо рецепт виготовлення цієї спецсталі і вручимо його зацікавленим інстанціям, ми не тільки забезпечимо німецькому винаходові гідне застосування, але, безсумнівно, зробимо велику послугу всьому західному світові.

— Гм… Але як же ви це зробите? Як ви здобудете документацію? Що, винахідник хоче перейти на Захід і взяти з собою свій винахід, а я маю відвезти його до кордону?

— Та ні. Воно було б непогано, але цей тип тут, здається, чудово себе почуває. Ви ж знаєте, оті науковці часом такі далекі від життя, вони зовсім не задумуються над тим, на кого вони працюють. Отже, цей варіант відпадає. Коротше кажучи, — дивіться, отам попереду, це вже Тройєнбріцен, — шеф і дехто з наших співробітників проникають у лабораторію, — звичайно в цей час там ще працюють, але сьогодні ж неділя, — розрізують сейф…

— Розрізують?

— Ну, звичайно, не складаним ножиком, мій хлопчику, — і забирають виробничу документацію. Якщо все пройде тихенько, вони сідають у свою машину і їдуть собі додому, в Західний Берлін. Документи — фіть!.. випурхнули. Місце передачі нашим замовникам — Бремергафен. У цьому випадку вам не буде ніякої потреби брати участь в операції. Я виплачую вам двісті марок відшкодування, чи неустойки, як кажуть нотаріуси, і ви повертаєтесь до Магдебурга. Зрозуміло?

— А інші варіанти? — стривожено запитав Александер.

— Це якщо не все пройде гладенько. Якщо заводська охорона помітить щось і викличе поліцію. В цьому випадку не можна буде повертатись у Західний Берлін, бо народна поліція, яка контролює всі в’їзди до міста, легко може закрити їх наглухо. Вони будуть з шкури лізти, щоб знайти документи. Звичайно, без усякого успіху — для цього операція надто добре організована. Отже, ми вдвох будемо чекати біля південного виїзду з Потсдама. О дев’ятій ми повинні вже бути напоготові: сейф там такий, що його можна розрізати за півтори години, я бачив мікрознімки. Потім навпроти нас спиняється автомашина, ви сідаєте за кермо і рушаєте у напрямі Галле, звідки ми зараз їдемо. Це для вас буде потіха: великий «крейслер», сто тридцять п’ять сил…

— Я на такій машині ніколи не їздив, — наприклад, передачі…

— Там нема ніяких передач, автоматична коробка. Тільки дати повний газ, а потім зменшити. Педаль газу і гальмо ви ж, мабуть, знайдете.

Александер мовчав. У світлі фар виринув жовтий щит: «Беліц — Потсдам 22 км». Вирішальна мить з кожним кілометром наближалась.

— А далі що? — спитав він з удаваною байдужістю.

— Зразу ж за вашим «крейслером» ітиме друга наша машина, яка має завдання відвернути від вас можливих переслідувачів. Ця машина в Міхендорфі — ми саме до нього під’їжджаємо — зверне з шосе № 2 на захід. Там проходить автострада на Гельмштедт, і народна поліція буде, напевно, переслідувати ту машину, яка прямує до зонального кордону. Крім того, ваш «крейслер» має таку швидкість, що його ніхто не дожене. У Галле ви відпочинете й пересядете в іншу машину. Докладніше вам про все розповість ваш супутник — його звуть Кросбі. Хлопець хоч куди! Ви з ним добре порозумієтесь. Рано-вранці ви виїдете маленькою німецькою машиною на Марієнборн, там переїдете зональний кордон. Документи будуть у машині, але так добре заховані, що треба добрих півгодини повозитися, щоб їх вийняти, — якщо знаєш, де шукати. А коли не знаєш, годі й сподіватися щось знайти. Кросбі знає, він у Бремергафені розбере машину, продасть папери, покладе у схованку гроші й повернеться разом з вами назад. Оце й усе. Дитячі іграшки, еге ж?