Гараж пана Якобса

— І по змозі хороші відносини з властями.

Доктор Горн знизав плечима.

— Випадки корупції траплялися скрізь і завжди. Дивно було б, якби ми становили виняток.

— Справді, було б до біса дивно, — тихо сказав Зіррінгауз.

— Чому це ти так думаєш? — підозріливо спитав Горн. Але той не відповів.

У самоварі булькала вода.

— Знаєш, що я тобі скажу, — знову почав Горн. — Я, власне, з такими речами майже не маю справи; це в основному функція митної служби — вона, до речі, розташована тут поблизу. Але можуть бути й інші причини…

Він замовк, бо з сусідньої кімнати почулось тихе дзижчання.

— Вибач, я на секунду. Хтось дзвонить. — Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся:

— Це тебе, Едуарде. Сподіваюсь, що тобі не доведеться йти…

— Навіть не уявляю, що б це могло бути, — пробурмотів Горн, пішов до телефону і взяв трубку.

— Це ви, колего Вольф? Щось трапилось?

— Та ні, пане криміналрат. Я тільки хотів пересвідчитись, що ви там. Мало чого може… У мене якесь передчуття, наче сьогодні щось має статися. Погода така…

— Ну звичайно, має статися кілька грабунків у Берліні, можете головою закластись. Але, хвалити бога, поліція складається не тільки з нас двох, отже… Втім, до десятої ви мене застанете тут. Але краще б у вас не було приводу…

— Я певен — щось станеться.

— Ах ви, старий буркотун! Ну, до побачення.

Комісар Вольф засміявся. Горн поклав трубку і повернувся до Зіррінгауза.

— Нічого там нема. Він просто хотів знати, де я.

Георг Зіррінгауз саме ставив на стіл чашки.

— Так я ж йому сказав!

— Еге, ти б йому ще що-небудь розказав! Ні, Вольф своє діло знає, його на такий гачок не піймаєш.

— Ох, ці мені служаки!.. — Зіррінгауз похитав головою і задерикувато всміхнувся. Але доктор Горн не мав зараз охоти сперечатись. «Що це сьогодні з Вольфом, — думав він. — Якийсь він дивний…»

Александер встромив ключ у двері. На веранді не було нікого, двері в кімнату трохи прочинені. Він прислухався, але нічого не почув. Дивно…

З кімнати двері вели на кухню; другого виходу будинок не мав. Якщо невідомий не виліз у вікно, то він або в кімнаті, або на кухні. Але нічого не було чути.

Александер озирнувся навколо, шукаючи якоїсь зброї. Мотоцикл, стілець, у кутку стіс горщиків для квітів… не годиться. Ага, ось молоток. Це підійде. Александер зважив молоток у руці, не спускаючи погляду з дверей. Він спробував пригадати вигляд незнайомця. Гладкий, важкий чоловік; але ж… отак стрибнув через хвіртку! Мабуть, небезпечний, сильний ворог. Може, він чатує отут, за дверима…

Александер подумав: а як би він повівся, коли б оце зараз його бачила Брігітта? Під враженням цієї думки він уже готовий був відчинити двері й кинутись на незнайомця. Але раптом за дверима тоненько, тривожно рипнула мостина. Александер завагався, в нього мороз пробіг поза шкірою.

Старовинний стінний годинник вибив четверту годину. Почулися чиїсь важкі кроки, брязнула клямка. Кроки наближались.

В Александера прискорено забилося серце; йому стало страшно. Зусиллям волі він примусив себе дихати повільно й глибоко. В шибки барабанили великі краплі дощу.

Двері відчинились, і на веранду вийшов таємничий незнайомець. Пальто його було розстебнуте. Величезна лиса голова непокрита; капелюха він чемно ніс у руці.

Новомодні окуляри в товстій плексигласовій оправі лише на кілька секунд збили Александера з пантелику; потім він полегшено зітхнув і тихенько за спиною поклав молоток на стіл, щоб не здатися смішним.

В Александера була своєрідна пам’ять: зорові враження в ній часто поєднувались з іншими відчуттями. Побачивши чоловіка, що поволі підходив до нього, він зразу відчув терпкий ялівцевий присмак джину на язиці, а у вухах забриніли джазові ритми оркестру Бена Гарді. В ту ж мить він упізнав свого гостя.

— Привіт, пане Шенцлін! Давно не бачились…

Вони потисли один одному руки й посідали.

— Я вас ледве впізнав, пане доктор…

— І, здається, ледве не зробили дірки в моїй вельмишановній лисині.

— Ви тепер в окулярах…

— Так, мій юний друже, старіємо помаленьку…

Доктор Шерц оглянув веранду.

— Ви тут, я бачу, непогано влаштувались. Вашу кімнату й кухню я тільки що бачив. Так… Три роки! Не малий термін.

— Може, ми роздягнемось і зайдемо в кімнату? Таку справу варто було б покропити. Тобто я маю на увазі ваш фантастичний стрибок через паркан.

Доктор Шерц лукаво посміхнувся.

— Мені вже п’ятдесят, і ви таки маєте рацію, коли поздоровляєте мене. Але, на жаль, для цього в нас нема часу. Справа, в якій я прийшов, страшенно нагальна.

Александер подумав трохи і вирішив, що зрозумів.

— Я повинен підвезти вас до кордону?

Доктор Шерц засміявся.

— Та ні, до цього ще не дійшло. Тут ідеться про інше. Ваш мотоцикл стоїть напоготові?

— Так, але…

— Тоді ми негайно ж рушаємо. В чому справа, я вам поясню по дорозі. Часу в нас на це вистачить.

— Вибачте, докторе, але я боюсь, що нічого не вийде. У мене сьогодні ввечері гості…

— Так подзвоніть, хай не приходять, — одрізав доктор Шерц. Потім додав уже лагідніше: — Я добре розумію, наскільки я невчасно прийшов. Так, так! Не думайте, що я надто старий для цього. Я тільки що бачив у вас на столі портрет. Гарна дівчина! Але серед мужчин панує принцип: на першому місці справи. А те, чого я від вас вимагаю, — це справи.

— І все-таки про щось подібне ми тоді не домовлялись, — наче упертий хлопчисько, затявся Александер.

— Любий мій пане Шенцлін, прошу вас, подумайте добре. Я за настійним бажанням нашого шефа звернувся саме до вас. Справа, про яку зараз ідеться, займе приблизно три дні. Зате вона майже позбавлена риску. Можете покластись на мене, я на цьому добре розуміюсь. Така собі чистенька, невинна торговельна операція, і коли за три дні все буде закінчено, ви негайно ж одержите винагороду в сумі… — доктор Шерц назвав досить велику суму, яка давала Александерові змогу придбати маленький грузовичок і працювати самостійно.

І ця обставина переважила все. Брігітта? Шкода, страшенно шкода… Чорти б його вхопили! «Шкода» — зовсім не те слово. Це була маленька катастрофа…

Александер узяв телефонну трубку, щоб сповістити спершу своїх товаришів, а потім і пана Шмербаха.

— Чудово, — сказав доктор Шерц, коли Александер завів мотор, — тепер рушаймо. До Берліна. По дорозі заскочимо в Галле. До Галле поїдемо на вашому мотоциклі, значить, поговорити не буде змоги. Зате в Галле ми пересядемо на легкову машину — такий маленький «адлер», модель 1935 року. Там трохи чудно переключаються швидкості, ви навряд чи впораєтесь… Ну, побачимо, може, я сам поведу. Тоді я вам усе спокійно розповім.

Трохи згодом важкий мотоцикл уже мчав по мокрому від дощу Лейпцігському шосе. Виїжджаючи з міста, минули жовтий щит з написом: «Галле — 81 км».

Звідси починалось державне шосе № 71 — дорога, яка своїми непривабливими пейзажами зіпсувала настрій уже не одному шоферові. Але на Александера вона не вплинула, його настрій і так був уже вкрай зіпсований. Він нерухомим поглядом прикипів до сірої, блискучої від дощу асфальтової стрічки, що пританцьовуючи бігла й бігла під колеса мотоцикла.

Доктор Шерц на задньому сідлі, видно, не відчував ніякої незручності. Він був тепло вдягнений, не забув навіть про целулоїдні захисні окуляри. Він дуже любив такі операції, в яких учасники повинні були працювати з точністю машин і все було розраховано до хвилини.

Мотор працював рівномірно. Назустріч мчали мокрі дерева; час від часу колесо в’їжджало в калюжу, розсипаючи бризки…

В такий дощовий грудневий день смеркає швидко. В глибині довгого двору гаража стояла якась маленька автомашина. Горіли підфарники, і два короткі жовтуваті конуси світла тупо і безсило впирались у темряву.

Всередині в машині було холодно і трохи вогко. В темряві можна було розгледіти тільки зеленкувате фосфорне світло щитка з приладами перед сидінням шофера, та ще час від часу спалахувала жарина сигарети.