Слiди СС

Ростислав Самбук

Сліди СС

_{Друкується за виданнями: «Дияволи з «Веселого пекла». К., видавництво «Радянський письменник», 1971. «Автограф для слідчого». К., видавництво «Радянський письменник», 1977.}

Від автора

Понад сорок років минуло після завершення другої світової війни – час не такий уже й малий, і дехто на Заході схильний забути жахливі злочини нацизму. У ФРН й досі точиться боротьба навколо питання про те, чи варто зараз переслідувати за вбивства, вчинені гітлерівськими нацистами й військовими злочинцями. Багато хто з консервативного блоку ХДС/ХСС та різних, земляцтв вважає, що треба «підвести риску під минулим».

Але не можна забувати, що відповідно до конвенції ООН усі воєнні злочини проти людства повинні каратися й надалі.

Одним із ганебних породжень третього рейху стала організація СС. Почавши у двадцятих роках з кількох сотень членів, СС, ця спілка професійних головорізів і фашистських «аристократів», наприкінці 1944 року нараховувала понад мільйон чоловік. Нацизм був невід'ємний від СС, і нацистський апарат поступово поглинався есесівською організацією. Гестапо й поліція перебували в руках Гіммлера та його поплічників, спочатку Гейдріха, потім Кальтенбруннера, розвідкою керував Шелленберг, партійний апарат очолював есесівський генерал Борман. В армії війська СС уже з 1943 року становили близько половини танкових і танково-гренадерських дивізій – основної ударної сили вермахту.

Після розгрому гітлерівського рейху Нюрнберзький трибунал засудив СС як організацію злочинну. Багато есесівських катів були страчені й засуджені. Проте скільком вдалося уникнути відплати! Використовуючи награбовані скарби, заховані в тайниках і покладені в сейфи банків нейтральних країн, колишні есесівці почали відроджувати нацизм в Європі, створювати злочинні організації та корпорації, які вдавалися до терору й насильства в боротьбі зі своїми політичними супротивниками, не гребували найбруднішими й найзлочиннішими методами для власного збагачення.

Працюючи над цією книгою, автор ознайомився з численними матеріалами, що свідчать про криваві злочини колишніх катів у післявоєнній Європі, про їхню спілку з мафією, гангстерами, політичними й фінансовими ділками. В основу роману покладено достовірні факти, хоча документальним назвати твір, звичайно, не можна.

Не так давно на сторінках багатьох західноєвропейських газет з'явилися повідомлення про злочинну діяльність колишнього полковника ВПС США Кальвіна Колріджа Гранта, який займався работоргівлею. Свого часу він був особистим пілотом шейха Хіжі Селаспі в Омані, постачав йому до гарему дівчат. Потім Грант познайомився з відомою міжнародною авантюристкою Кристіною Вест, що мала в Танжері дім розпусти, поставлений на широку ногу, – «Білу віллу». Грант вивіз для своєї компаньйонки три партії дівчат із Західної Європи, і лише випадково одній з них вдалося повідомити світ про злочин американського полковника.

Взагалі торгівля дівчатами набрала в Європі характеру справжнього бізнесу. «В одній тільки Франції щорічно зникає від 12 до 15 тисяч жінок, і поліція не знаходить жодних слідів, які дозволили б почати розшуки. Аналогічні цифри наводить у своїх звітах англійська поліція. Можна припустити, що значна частина цих жінок криється тепер під аравійською чадрою», – пише у своїй книзі «Під аравійською чадрою» відомий датський мандрівник Йорген Біч.

Природно, що цим чорним бізнесом займаються добре організовані банди злочинців. Одну з них очолив колишній гауптман армії Роммеля, відомий на Аравійському півострову під іменем Ібн-Мустафи. Цей капітан-злочинець влаштував свій штаб у старій фортеці високо в горах Тібесті. Свого часу про його злочинні дії писала аденська газета «Ейдн кронікл».

Документальну основу мають у романі й розділи, в яких ідеться про продаж дівчат у гареми шейхів Близького Сходу.

Швейцарський щотижневик «Швейцер ілюстрірте» писав, що білі жінки в гаремах шейхів та султанів є своєрідним символом могутності й вельможності шейха, візитною карткою його багатства. То більше нема нічого дивного в тому, що багато хто з шейхів готові платити за білих дівчат скажені гроші. «Торгівля живим товаром, – відзначає щотижневик, – триває. І коріння її гніздяться як у легковажності, так і в злиденності».

Подібні факти стали звичайним явищем у світі соціальної несправедливості, розгнузданої пропаганди збагачення і тваринних інстинктів, що розбещують душі молодого покоління.

Документальні дані, покладені також в основу другої і третьої частин роману, де йдеться про розшук есесівських скарбів, які заховані в тайниках так званої «Альпійської фортеці» фюрера, а також зберігаються в сейфах швейцарських банків.

Нікому не відомо, скільки есесівських скарбів знайдено, які суми зняті з зашифрованих рахунків. Ми знаємо лише, що вже через шість років по війні есесівські організації були легалізовані в ФРН. І хто, як не вони, очолили неонацистський рух в країні? Керівниками цього руху стали колишній есесівський генерал з особистого штабу Гіммлера Мейнберг, колишній статс-секретар Геббельса Науманн, нацистський військовий диктатор Берліна у липні 1944 року Ремер та інші. Ось що писав Науманн фашистським функціонерам: «Давайте працювати невтомно, день у день. Об'єднаємося тісніше, ніж будь-коли, створимо таємне товариство з кількох сотень людей, і ми являтимемо силу, яка перебуває поки що в затінку, але свого часу зовсім відкрито виступить за втілення в життя наших ідеалів. Ми прагнемо цього, і ми розвинемо далі ідеї націонал-соціалізму». Важко висловитися відвертіше й цинічніше!

Боротьба з рецидивами фашизму, з неофашизмом, з його злочинною ідеологією – обов'язок усіх чесних людей світу. І автор сподівається, що його книга знайде своє місце в цій боротьбі.

Частина перша

ЛЯЛЕЧКИ МАДАМ БЛЮТО

Кельнер приніс ще одну пляшку, завченим рухом відкоркував її і налив у склянку віскі. Все це він зробив спритно, з люб'язною усмішкою, і все ж Грейту здалося, що кельнер глянув на нього осудливо. Можливо, він мав рацію: навіть у таких кабаках рідко зустрінеш людину, яка б самотужки так швидко видудлила пляшку. Але ж яке діло цьому замухришкуватому німцеві хто, скільки і як п'є? Грейт хотів розсердитися, та його не вистачило навіть на злість, лише відсунув різким рухом на край столу виповнену попільницю. Пив і курив сигарету за сигаретою, кидаючи недокурки прямо на стіл. Кельнер зібрав їх, обережно, аби не потривожити Грейта, змахнув серветкою попіл і поставив велику фаянсову попільницю. Чомусь вона нагадала Грейтові унітаз — навіть запахло мерзотно! — він люто розчавив у попільниці щойно запалену сигарету, розвізши бруд по блискучій поверхні. Та мерзотний запах не зникав, і Грейт за одним духом спорожнив півсклянки. Віскі, не розбавлене содовою, обпекло йому горло, але на душі, трохи полегшало, і Грейт знову потягнувся за сигаретами.

Бар з гучною назвою «Веселе пекло» був із другорядних — велика, довга, темнувата зала з нечистою підлогою і запиленими пальмами біля входу. Раніше Грейт не дозволив би собі відвідин такого сумнівного закладу, та сьогодні цей шалман навіть влаштовував полковника: порожньо, темнувато й тихо (оркестр дратував би його, хотілося ні про що не думати й нікого не бачити — напитись, аби забути про все). Грейт випив ще віскі, та алкоголь проймав його туго; захотілося води, і він покликав кельнера, щоби той приніс содової.