Слiди СС

— Гаразд, — погодився німець, — але я вимушений попередити вас, що ця розмова…

— Ви маєте справу з джентльменом!

— Я подзвоню вам.

— Мій телефон…

— Я знаю номер.

— Чудова обізнаність!

— З такою пропозицією я не міг звернутися до першого зустрічного.

— А якщо я повідомлю поліцію?

— Ну і що? — стенув плечима Хаген. — Ви не знаєте навіть мого справжнього прізвища, і в поліції тільки посміються з вас.

— А ви обережна людина.

— Можливо, вам також доведеться звикати до цього. — Хаген підвівся. — Якщо не заперечуєте, я подзвоню о п'ятій…

Кельнер, піймавши його погляд, метнувся між столиками. Грейт також одразу розплатився, вийшов з «Веселого пекла», та додому не поїхав. Довго блукав франкфуртськими вулицями — при одній згадці про бруднувату холостяцьку квартиру робилося тоскно на душі.

Навколо струмився натовп — сміялися, розмовляли, гарно одягнені і в дешевих стандартних плащах, їхали у блискучих «мерседесах» і йшли пішки, жінки заохочувально всміхалися йому, пробігли, розштовхуючи людей, двоє поліцейських, певно, переслідували дрібного злодія, а Грейт ішов і бачив усе це, і не бачив, зупинявся на перехрестях, пробачався, ненароком штовхнувши когось, і, здавалось, це не він прошкує повз блискучі вітрини, в усякому разі не той полковник Кларенс Грейт, яким він був ще кілька годин тому: соромився самого себе, мимовільно морщився, останніми словами лаяв рожевощокого німця. Вважав себе останнім покидьком і навіть стискав од гніву кулаки, але ж знав, напевно знав (хоч і давав собі найурочистіші клятви послати завтра Хагена під три чорти), що погодиться, що фактично вже погодився і лише взяв для себе невеличку відстрочку — він сам ніколи не простив би собі, аби погодився одразу. Оці тридцять, сорок, п'ятдесят тисяч доларів не давали йому спокою, складалися в триста, п'ятсот тисяч, маячили мільйоном — цілим мільйоном!

Боже мій, невже він матиме мільйон?

І спробуй зберегти душевний спокій і залишитися порядною людиною, коли в перспективі у тебе мільйон?

Грейт проминув площу і йшов тепер темнуватою вулицею, з одного боку якої тягнувся сквер, мало не парк. Навіть здригнувся, коли з-під дерева метнулася до нього тінь.

— Дайте прикурити, мужчина!

Ага, ось воно що! Чиркнув запальничкою. Нічого, молода, гарна, хоч голос хриплувато-пропитий.

— Чи не хочете провести вечір?

Пішов, не відповідаючи. Зробив кілька кроків і раптом зупинився. Дівчина метнулася навздогін, та полковник, не озираючись, швидко перейшов вулицю.

Думка, що зупинила Грейта, одночасно вразила і потішила його. В глибині душі він знав, що це — лише виправдання, виправдання жалюгідне, та все ж йому зробилося легше, і полковник навіть облаяв себе за нікому не потрібні сумніви. Ота гарна шлюха дивилася на нього очікувально, ба навіть благально. Ціна такого погляду — п'ять доларів. Вона пішла б і за три, повела б його до смердючої кімнатки десь на шостому поверсі старого будинку з скрипучими сходами. І очі в неї голодні — не кожного дня може дозволити собі обід навіть у дешевому ресторані. Гарем для неї — земля обітована: чудовий клімат, гаряча їжа, багато подруг…

Грейт піймав таксі і поїхав додому. Клубок уже не стояв біля горла, і його холостяцька квартира не здалася похмурою і брудною. Зрештою, він доживає в ній останні дні.

Грейт відімкнув шухляду письмового столу, перебрав папери, попалив непотріб. Спати не хотілося, сидів і курив, переглядаючи фотографії в товстому шкіряному альбомі. Переважно фронтові друзі: скільки тривог і небезпек пережито з ними!

Капітан Річард Еморі біля свого «ліберейтора». Всміхається і не знає, що вже не повернеться на аеродром. Його збили німецькі винищувачі над Нормандією; Річард так і не встиг скинути бомби, його «ліберейтор» врізався в землю і вибухнув — від Еморі не залишилось навіть жменьки попелу.

А ось лейтенант Джон Тодд — нього збивали аж двічі, але лейтенантові таланило: одного разу дотягнувся до передової і викинувся на парашуті, іншого — кілька днів блукав у прифронтовій зоні, обминаючи німецькі патрулі, поки не дістався до своїх. Щасливчик цей Тодд: вже давно у Штатах, одружився, працює у якійсь фірмі — спочатку писав, та час рве найміцніші зв'язки.

Від цієї думки зробилось сумно. Тоді, особливо під час дружніх вечірок, вони присягались берегти фронтову дружбу. Що залишилось від цих клятв? Приємний спогад і легкий наліт суму…

Особливо багато фото майора Райлі Деймса. Колись вони вчилися разом, потім і служили. Під час нальоту на Пенемюнде Деймса збили. Він потрапив до концтабору, звідки його звільнили англійці вже наприкінці війни.

Грейт пригадав, як уперше побачив Райлі: повернувся після вильоту і прошкував стежкою, витоптаною хлопцями до їдальні. Райлі йшов назустріч, і Грейт спочатку не впізнав його — худий, шкіра на обличчі жовта і дрябла, лише очі світяться…

Згадавши цю зустріч, полковник роздратовано відкинув альбом. Ще не усвідомив причину свого роздратування, але дивитися на Райлі було незручно і тоскно, наче той дорікав Грейтові. А може, це просто здалося полковникові і було наслідком нервового напруження, в якому перебував останні дні?

І все ж почуття ніяковості не зникало, і це продовжувало дратувати Грейта — наче він завинив перед кимось і повинен виправдовуватися. В глибині душі він знав, що саме дратує його, та не давав цій думці розростися, відкидав її, настроюючись на веселий лад — навіть почав муркотіти пісеньку з оперети. Та обличчя Райлі — жовте і зморщене — стояло перед очима, як живий докір, а поруч з ним — рожевощоке, самовдоволене обличчя німця.

Що б сказав йому зараз Райлі?

Грейт вкусив себе за великий палець. Напевно знав, що б сказав Райлі, хоча і боявся цього слова. Зрадник!

Цей рожевощокий есесівець з «Веселого пекла», може, катував Райлі в концтаборі. Але ж і Хаген не був вільний у своїх вчинках і уподобаннях. Райлі кидав на них бомби, а той обгороджував табори колючим дротом. Що кому випаде, шляхи людські недовідомі…

І все ж оте слово — зрадник — пекло, наче одержав прилюдного ляпаса. Грейт налив собі склянку віскі і випив, не розбавляючи і не закушуючи. Алкоголь одразу вдарив у голову, зробилося трохи легше, і пекуче слово заховалося кудись, хоч і дражнило звідти, як дражняться хлопчаки, здалеку показуючи один одному язика.

Грейт роздягнувся і заліз під ковдру. Спати, тільки спати! Зранку ніщо не тривожитиме його, геть думки! Зробилося шкода самого себе: у інших жодних терзань, а тобі, як навмисно… Згадав молитву, яку щодня проголошував дід. День їхньої сім'ї завжди починався з молитви.

— Отче наш, — прошепотів, — сущий на небесєх! Да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя…

Раптом побачив свого діда. Старий стояв у кінці довгого столу — урочистий, в чорному сурдуті і сердито дивився на Грейта. Простягнув руку, тицьнув у нього пальцем, мовив твердо і безжалісно:

— Зрадник!

Грейт знову відчув себе хлопчиськом, зіщулився, хотів виправдатися, та не знайшов слів. Лише дивився дідові у вічі, не мигаючи, і той не витримав, відвів очі. Та ця маленька перемога не принесла Грейтові задоволення, навпаки, серце роз'ятрив ще гостріший біль. Спогад про домівку завжди приносив йому біль і сором, і щока починала сіпатися, наче від щойно одержаного ляпаса.

У дванадцять років життя здавалося Кларенсу сповненим дивного змісту й гармонії. Крім нього, в сім'ї не було дітей, і Кларенс одержував потрійну порцію материнської ніжності й батькової уваги. Батько й дід його були квакерами, сім'я Грейтів жила просто, носила строгого крою костюми, вставала з молитвою і закінчувала день хвалою господу. Дід Кларенса ще орав землю, та батько придбав магазин у місті, й сусіди перші знімали перед ним капелюхи. Це тішило Кларенса, хоча дід постійно втовкмачував йому, що земні клопоти скороминучі і є лише кроком до життя вічного, але те вічне життя здавалось якимсь маревом, а реальність — сусіді Джек, завтрашня рибалка на озері, фокстер'єр, якого подарували йому в день народження, — приємною і нескінченною, застиглою в якихось вічних формах; Кларенс і вірив, і не вірив, що колись постаріє, не міг уявити, що світ залишиться без нього: такий гарний світ не міг існувати окремішньо від нього, він сподівався, що всемогутній бог зрештою зрозуміє його і зробить для нього виняток і безконечно продовжить існування. Не може цього не зробити, бо Кларенс свято виконує усі божі заповіді, знаходить для молитов найкрасивіші, найпишніші, найурочистіші слова.