Вбивства на вулицi Морg

Коли б люди довідались, як ми живемо в тім будинку, то вважали б нас божевільними, — хіба, може, й сумирної вдачі. Ми цілком відгородились від світу. До нас ніхто не ходив, я пильнував, аби не бовкнути комусь із колишніх знайомих про наше помешкання, а Дюпен ще давніше припинив усілякі знайомства. Ми жили тільки для себе.

Однією з химер Дюпена (а як іще це можна назвати?) була його закоханість у ніч, я з філософським спокоєм перейняв од нього і цю закоханість, і решту його дивацтв. Княгиня жалоби не була ласкава повсякчас бути з нами, але ми могли імітувати її присутність. Тільки-но розвиднялося, ми в усьому будинку зачиняли грубезні віконниці й запалювали дві тонкі високі свічки, що дуже пахтіли й освітлювали кімнату кволими мертвотно-блідими промінчиками. Вони допомагали нам поринути у вигадані світи — ми читали, писали або й просто балакали, — поки годинник сповістить пришестя правдивої темряви. Тоді, взявшись попідруч, ми вирушали з дому і вели далі денні дискусії або просто тинялися вулицями до ранку, шукаючи поміж химерних вогнів та тіней велелюдного міста того безмежного душевного переживання, яке може дати спокійне спостереження.

Під час таких мандрівок я не міг не чудуватися (хоча, здавалося, знаючи його багатий внутрішній світ, мав би цього чекати) винятковим аналітичним здібностям Дюпена. До того ж він мав вигляд людини, яка нестримно віддається своїй пристрасті і, коли не від розгадки, то принаймні від самого розгадування отримує велику насолоду, — Дюпен цього й не заперечував. Хвалькувато всміхаючись, він казав мені стишеним голосом, що в душі кожної людини знає віконечко, проз яке може бачити, що в кого на серці, й часто супроводив це твердження прямими доказами обізнаності з моїми справами, що мене дуже бентежило. В такі хвилини він ставав холодним і ніби чужим, очі робились безвиразні, а його звичайний густий тенор обертався на дискант і міг би дратувати, коли б не розважність і ясність його мови. Спостерігаючи його в цьому стані, я подумки поринав у давню філософію двоєдиності душі* й розважав себе тим, що уявляв собі двох Дюпенів — творця та нищителя.

З цих моїх слів не судіть, ніби я пишу про яку таємницю або ж переказую вигадки, — я лише розповім про гострий, а може, навіть хворий розум цього француза. А втім, його власні слова найліпше доведуть те, що я хочу сказати. Трапилась нам отака пригода.

Одного вечора ми йшли довгою брудною вулицею неподалік Пале-Рояля.* Кожен занурився у свої думки, і хвилин п'ятнадцять ми йшли мовчки. Зненацька Дюпен урвав мовчанку:

— Таки й справді, з його ростом можна грати тільки в «Theatre des Varietes».* [3]

— Напевно, що так, — відповів я мимоволі й не зразу постеріг (адже весь поринув у роздуми), що співбесідник якимсь дивним чином потвердив мої невисловлені міркування. За хвилю я спам'ятався, і мій подив став майже безмежним.

— Дюпене, — сказав я помертвілим голосом, — це вище мого розуміння. Не криючись скажу, що я дивом дивуюся й ледве вірю власним вухам. Звідки ти знаєш, що я думав за... — Тут я затнувся, аби пересвідчитись, чи справді він знає за кого.

— ... за Шантійї, — сказав він, — чого це ти затнувся? Ти саме міркував, що через свою миршаву постать він стає смішним у трагедії.

Саме про це я й міркував. Шантійї, що підбивав черевики на вулиці Сен-Дені, почав марити театром. Він спробував зіграти Ксеркса в однойменній трагедії Кребійона* й став загальним посміховищем через свої потуги.

— Скажи мені, в ім'я Господа, — вигукнув я, — що за метод, якщо був тут метод, дозволив тобі прозирнути мої міркування?

По правді я трохи перелякався, та не хотів цього виказувати.

— Рознощик фруктів, — відповів Дюпен, — наштовхнув тебе на думку, що підкидач підметок не досить високий для Ксеркса et id genus omne. [4]

— Рознощик фруктів? Ти пантеличиш мене, я взагалі не знаю жодного рознощика.

— Це той чоловік, що ненароком наскочив на тебе, коли ми завертали в цю вулицю, — десь хвилин із п'ятнадцять тому.

Тепер я пригадав, що справді, рознощик фруктів з великим кошелем яблук на голові мало не збив мене з ніг, коли ми завертали у вулицю, по якій зараз ідемо. Але до чого тут Шантійї? Це мені не вкладалося в голову.

Але в Дюпена не було й дрібки charlatanerie. [5]

— Я поясню, — сказав він, — і коли ти добре все пригадаєш, ми зможемо простежити твої міркування в зворотному напрямі від хвилини, коли я до тебе забалакав, до інциденту з рознощиком. Отже, проминемо такі пункти: Шантійї, Оріон, доктор Ніколз,* Епікур, стереотомія, бруківка, рознощик фруктів.

Мабуть, нема такої людини, що б хоч раз не простежувала власних думок і не дивувалася химерності стежок свого розуму. Таке стеження буває доволі цікавим, і хто вперше вдається до нього, буде вкрай здивований, коли не приголомшений, безмежною відстанню й відсутністю будь-якого видимого зв'язку між початком міркувань та їхнім результатом. Годі казати за мій подив, коли я почув те, що казав француз: я не міг не впізнати манівців власних думок і не визнати, що Дюпен каже правду. А він тим часом вів далі:

— Коли ми повертали на цю вулицю з вулиці С, то, якщо мені не зраджує пам'ять, розмова точилася за коні. Це було останнє, про що ми говорили. Саме коли ми переходили вулицю, рознощик з великим кошелем на голові метнувся повз нас і штовхнув тебе на купу каміння, що лежало для ремонту бруківки. Ти наступив на камінь, що був відкотився, ковзнув з нього, мало не звихнувши ногу, щось промимрив собі під ніс та мовчки рушив далі. Я не стежив за тобою навмисне, але стостережливість останнім часом стала мені своєрідною потребою.

Ти втупився в землю, дратливо й похмуро позираючи на вибоїни та бакаї на дорозі (тож я бачив, що ти й далі думаєш про бруківку), аж поки ми дісталися поперечної вулиці, названої ім'ям Ламартіна,* вулиці, яку задля спроби вимостили добре обтесаним і припасованим камінням. Тут очі тобі проясніли, й за рухом твоїх уст я збагнув, що ти мовиш слово «стереотомія» — термін, який найкраще відповідав такому ретельному брукуванню. Я знав, що, згадавши про стереотомію, ти конче згадаєш за атоми, відтак — за Епікура; а що ми недавно говорили про нього і я був зауважив, який же проникливий розум мав цей шляхетний грек, якщо сучасна космогонія своєю теорією туманностей покріплює його великі ідеї, до яких він додумався всього з кількох спостережень, то ти, я передчував, не втримаєшся і поглянеш на велику туманність у сузір'ї Оріона. Я очікував, коли ти це зробиш. Ти подивився вгору: тепер я був певен, що йду за твоїми думками. Але в тій уїдливій статті, що з'явилася вчора в «Musee», сатирик удався до трохи недоречної алюзії: глузуючи з того, що Шантійї, ставши на котурни, перемінив ім'я, він згадує латинський вислів, який ми часто обговорювали. Я маю на увазі: Perdidit antiquum litera prima sonum.* [6]

Я тобі вже казав, що тут ідеться про Оріон, який по-давньому писався Уріон. Я знав, що ти не міг забути дотепності такого тлумачення, тож не проминеш нагоди поєднати Оріон з Шантійї. З посмішки на твоєму обличчі я збагнув, що ти таки поєднав їх. Ти думав про ваду бідолашного шевця. До цього ти йшов і горбився, а потім я побачив, як ти випростався. Я був певен, що тепер ти думаєш за його миршаву постать. Тоді я й урвав твої міркування, зауваживши, що той Шантійї і справді коротун, тож ліпше йому грати в «Theatre des Varietes».

Невдовзі після цього ми переглядали вечірній випуск «Gazette des Tribunaux», [7] і раптом такі рядки потрапили нам на очі:

«НАДЗВИЧАЙНІ ВБИВСТВА.

Цієї ночі, близько третьої години, мешканців кварталу святого Роха побуджено жахливими криками, що лунали з п'ятого поверху будинку на вулиці Морґ. У цьому будинку, що відомий як дім пані Леспане, ніхто не жив, окрім самої пані та її дочки — панни Камілії Леспане. Вісім чи десять сусідів деякий час товклися біля дверей, марно намагаючись відчинити їх, зрештою ломом висадили двері й увійшли до будинку разом із двома gendarmes). Саме в цей час крики припинилися, проте коли люди подолали перший прогін сходів, вони почули два чи більше грубі голоси, що сперечалися десь вище. Коли люди дісталися третього поверху, голоси змовкли й залягла цілковита тиша. Люди поділилися, щоб швидше обстежити будинок, й пройшли всіма кімнатами, але, діставшись великого затильного покою на п'ятому поверсі (двері якого також довелося вивалити, бо були замкнені зсередини), були вражені не лише жахливістю, а й цілковитою незрозумілістю того, що побачили.