Оголошено вбивство

Міс Блеклок заговорила приємним голосом добре вихованої людини:

— Доброго ранку, інспекторе Кредок. Це моя подруга, міс Баннер, яка допомагає мені доглядати дім. Сідайте, будь ласка. Ви, сподіваюсь, не палите?

— Якщо й палю, то тільки поза службою.

— Яка ганьба!

Очі Кредока ковзнули по кімнаті швидким і практичним поглядом. Типова вікторіанська вітальня, що складається з двох кімнат. Два довгі вікна в цій кімнаті, вікно у глибокій ніші; в іншій… стільці… канапа, посередині стіл, на якому стоїть велика ваза з хризантемами, ще одна ваза на підвіконні — квіти свіжі й приємні, проте не позначені особливою оригінальністю смаку. Єдиною деталлю, яка порушувала тут гармонію, була маленька срібна ваза, а в ній зів'ялі фіалки на столі поблизу від арки, що вела до другої кімнати. Кредок не міг собі уявити, щоб міс Блеклок могла терпіти зів'ялі квіти у своїй вітальні, а тому він сприйняв їх як єдину ознаку раптової тривоги, що свідчила про брутальне порушення добре налагодженого порядку в домі.

Він сказав:

— Я так розумію, міс Блеклок, що саме в цій кімнаті трапився… Інцидент.

— Так.

— І ви б лишень побачили, що тут діялося вчора в домі! — вигукнула міс Баннер. — Такий розгардіяш. Два столики були перекинуті, і від одного відламалася ніжка, люди наштовхувалися одне на одного в темряві, і хтось випустив із рук запалену сигарету і спалив найкращу меблю, що тут стояла. Люди — а надто молоді люди — так безтурботно ставляться до таких речей… Богу дякувати, жодна порцелянова філіжанка не розбилася…

Міс Блеклок лагідно, але твердо урвала свою компаньйонку:

— Усі ці події, Доро, хоч вони й неприємні, можна вважати неістотними дрібницями. Думаю, буде ліпше, якщо ми просто відповідатимемо на запитання інспектора Кредока.

— Дякую вам, міс Блеклок. Я прийшов розпитати вас про те, що тут сталося вчора вночі. По-перше, я хотів би поцікавитися, коли вперше ви побачили чоловіка, якого тут було вбито, — Руді Шерца.

— Руді Шерца? — Міс Блеклок здавалася здивованою. — То так його звали? Чомусь я думала… Але це не має ваги. Уперше я з ним зустрілася тоді, коли приїхала до Меденгем-Спа, щоб походити протягом дня по крамницях, — це було, дай-но мені, Боже, пам'яті — десь три тижні тому. Ми — міс Баннер і я — обідали в ресторані готелю «Роял Спа». Коли ми вже зібралися вийти з готелю, я почула, як хтось промовив моє ім'я. Це був той молодик. Він запитав: «Ви міс Блеклок, чи не так?» А далі він сказав, що, мабуть, я не пам'ятаю його, але він син власника готелю в Альпах, у місті Монре, де моя сестра і я жили протягом майже року під час війни.

— Готель в Альпах, Монре, — занотував собі Кредок. — Але чи справді ви його запам'ятали, міс Блеклок?

— Ні, не запам'ятала. Я навіть не могла пригадати, щоб його там бачила. Ці молодики, які сидять за конторкою адміністратора, для мене всі однакові. Проте ми дуже гарно провели тоді час у Монре, і власник готелю виявив до нас надзвичайну увагу. Тому я намагалася бути максимально чемною й висловила сподівання, що той хлопець утішається своїм перебуванням в Англії, а він сказав так: батько послав його сюди на півроку вивчати готельний бізнес. Усе здавалося цілком природним.

— А ваша наступна зустріч?

— Вона відбулася — дайте-но я пригадаю — днів десять тому, він несподівано з'явився тут. Я була дуже здивована, коли побачила його. Він попросив пробачення за те, що мене турбує, але сказав, що я єдина особа, яку він знає в Англії. Він сказав мені, що йому терміново потрібні гроші, він, мовляв, повинен негайно повернутися до Швейцарії, бо його мати тяжко захворіла.

— Однак Леті не дала йому грошей, — випалила міс Баннер, відсапуючись.

— Це була дуже неправдоподібна історія, — з глибокою переконаністю в голосі сказала міс Блеклок. — Я відразу зрозуміла, що він морочить мені голову. Історія про те, що йому потрібні гроші на повернення до Швейцарії, була суцільною вигадкою. Його батько міг просто зателефонувати в цю країну й про все домовитися. Власники готелів пов'язані між собою по всій Європі. Я запідозрила, що він просто розтринькав свої гроші або щось таке. — Вона помовчала й сухо сказала: — Не вважайте мене особою надто черствою, але я протягом багатьох років працювала секретаркою у великого фінансиста, і це навчило бути обережною, коли хтось випрохує гроші. Я просто знаю, чим здебільшого все це закінчується.

Єдине, що мене здивувало, — докинула вона замислено, — це те, що він не став наполягати. Він пішов від мене, не сказавши нічого більше. Скидалося на те, що він і не сподівався отримати гроші.

— То чи не думаєте ви тепер, що він прийшов до вас лише для того, щоб розвідати тут обстановку?

Міс Блеклок енергійно закивала головою.

— Саме так я тепер і думаю. Ідучи геть, він зробив кілька зауважень щодо моїх кімнат. Він сказав: «У вас дуже приємна їдальня» (а це не так насправді — то бридка й темна мала кімнатка), певне, то був привід для того, щоб туди зазирнути. А потім він випередив мене і сам почав відчиняти парадні двері, сказавши: «Дозвольте мені». Я думаю, він хотів подивитися, як вони зачиняються. Як і більшість тутешніх людей, ми ніколи не замикаємо парадні двері, поки не споночіє. Хто завгодно може увійти в дім.

— А як двері з чорного ходу? Я так розумію, що ви маєте двері чорного ходу з боку садка?

— Так. Я виходила, щоб закрити качок у сараї, незадовго до того, як почали приходити люди.

— Вони були замкнені, коли ви вийшли?

Міс Блеклок спохмурніла.

— Я не пам'ятаю… Мабуть, що так. Але я точно замкнула їх, коли повернулася в дім.

— Це було десь о чверть на сьому?

— Та десь так.

— А що парадні двері?

— Я замикаю їх значно пізніше.

— У такому разі Шерц міг легко увійти крізь них. А міг і прослизнути у двері чорного ходу, коли ви виходили зачиняти качок. Він уже все тут роздивився й, мабуть, помітив ті місця, де можна було заховатися, — скажімо, у шафі абощо. Атож, либонь, усе було саме так.

— Пробачте, але мені не здається, що все було саме так, — не погодилася з ним міс Блеклок. — Скажіть мені, будь ласка, навіщо тому хлопцеві було вдиратися в дім і влаштовувати ту дурну комедію з пограбуванням?

— Ви тримаєте гроші вдома, міс Блеклок?

— Близько п'ятьох фунтів у шухляді й не більш як фунтів два в гаманці.

— Коштовності?

— Два персні, брошки та камеї, що їх я ношу на собі. Ви мусите погодитися зі мною, інспекторе, що вся ця історія здається безглуздою.

— Але ж то не було пограбування! — вигукнула міс Баннер. — Я ж тобі казала, Леті, і ще раз кажу! Він хотів помститися тобі. За те, що ти не дала йому грошей. Він умисне стріляв у тебе — двічі.

— Он як, — сказав Кредок. — Ми переходимо тепер до вчорашнього вечора. Що, власне, сталося, міс Блеклок? Розкажіть мені про все своїми словами, так, як воно вам запам'яталося.

Міс Блеклок замислилася на мить.

— Дзиґар задзвонив. Той, що стоїть на камінній поличці. Пригадую, я сказала, що коли станеться щось, то воно станеться скоро. І тоді дзиґар задзвонив. Ми всі слухали його, нічого не кажучи. Він видзвонює так мелодійно, ви знаєте. Він видзвонив дві чверті, а потім раптом погасло світло.

— Які лампочки у вас горіли?

— Настінні бра тут і в наступній кімнаті. Головна лампа та дві настільні лампи для читання не були увімкнені.

— Чи був спочатку яскравий спалах або тріск, коли лампи погасли?

— Я цього не помітила.

— Яскравий спалах був, — сказала Дора Баннер. — І добре затріскотіло. Я злякалася!

— А що потім, міс Блеклок?

— Двері відчинилися…

— Які двері? Їх двоє у вас у вітальні.

— Ось ці двері. Ті двері, що в наступній кімнаті, не відчиняються. Вони лише зображують двері. Отже, двері відчинилися й у них з'явився чоловік у масці та з револьвером. Сцена була надто фантастичною, аби я могла щось сказати, але в ту мить я, звісно, подумала, що це якийсь дурний жарт. Він щось сказав — я забула, що саме…

— Руки вгору або я стрілятиму! — драматично вигукнула міс Баннер.