Янголи i демони

І якщо це правда… то минула ніч і справді була ніччю чудес.

Чудово! Макрі мимоволі ширбко усміхнулась. Бездоганна кінцівка! Тепер прощайся!

Але Ґлік не думав прощатися. Він витримав паузу і, загадково усміхаючись, підійшов ближче до камери.

— Та перш ніж попрощатися…

Ні!

—.. я хотів би запросити гостя.

Чиніта сторопіла. Гостя? Якого дідька він виробляє?! Які ще можуть бути гості! Прощайся! Утім, вона розуміла, що вже пізно. Ґлік уже оголосив.

— Людина, яку я запросив, — казав Ґлік, — це американець… відомий науковець.

Чиніта не знала, що й думати. Затамувавши подих, вона дивилась, як Ґлік повернувся до невеличкого натовпу, що зібрався довкола нього і жестом підкликав свого гостя. Макрі подумки молилася. Боже, зроби так, щоб це був Роберт Ленгдон… а не якийсь псих, схиблений на ілюмінатах.

Однак коли гість вийшов уперед, у Макрі всередині все похололо. Це був ніякий не Роберт Ленґдон. Поруч із Ґліком стояв лисий чоловік у синіх джинсах і фланелевій сорочці. Він носив окуляри з товстенним склом і спирався на палицю. Макрі стало зле. Псих!

— Дозвольте відрекомендувати, — проголосив Ґлік, — професора університету Де Пола в Чикаго, відомого фахівця з історії Ватикану, доктора Джозефа Ванека.

Чоловік з’явився в камері. Макрі трохи заспокоїлась. Це був не псих; насправді про цього професора вона чула.

— Докторе Ванек, звернувся Ґлік, — ви стверджуєте, що маєте якусь приголомшливу інформацію стосовно минулого конклаву.

— Це правда, — підтвердив Ванек. — Після ночі таких неймовірних сюрпризів важко повірити, що залишилися ще якісь приголомшливі факти… але… — Він замовк.

Ґлік усміхнувся:

— Проте є щось таке, що надає певним подіям несподіваного змісту.

Ванек кивнув:

— Хоч як це дивно звучить, але мені здається, що за останню добу колегія кардиналів, сама того не усвідомлюючи, обрала двох Пап.

Макрі мало не впустила камеру з рук. Ґлік хитро усміхнувся.

— Кажете, двох Пап?

Професор кивнув.

— Передусім мушу сказати, що я все життя вивчаю закони про вибори Папи. Процедури проведення конклаву надзвичайно складні, багато правил тепер забуто або їх уважають застарілими. Того, що я зараз скажу, не знає, мабуть, навіть головний виборець. Згідно з давнім забутим положенням, сформульованим у Romano Pontifici Eligendo, Numero 63… Папу можна обрати не тільки через голосування. Є й інший, не такий раціональний спосіб. Він називається «вибір шляхом одностайного схвалення». — Він помовчав. — Саме це й трапилося минулої ночі.

Ґлік уважно подивився на гостя.

— Будь ласка, продовжуйте.

— Ви, мабуть, пригадуєте, — вів далі професор, — як уночі камерарій Карло Вентреска стояв на терасі собору, а всі кардинали в один голос скандували його ім’я?

— Пригадую.

— Так от, дозвольте зачитати вам уривок'з давнього закону про вибори. — Доктор Ванек витягнув з кишені якісь папірці, прокашлявся і почав читати: — «Вибір шляхом одностайного схвалення відбувається… коли кардинали, немов за велінням Святого Духа, вільно й спонтанно, гучно й одностайно, проголошують ім’я однієї особи».

Ґлік усміхнувся.

— Отже, ви стверджуєте, що коли минулої ночі кардинали разом скандували ім’я Карло Вентрески, то насправді вони обрали його Папою?⁴

— Саме так. Ба більше, згідно з цим законом, вибір шляхом одностайного схвалення поширюється не дише на кардиналів відповідного віку, а й на будь-яку духовну особу — незалежно, чи це простий священик, єпископ чи кардинал. Тому, як бачите, камерарій мав абсолютно законне право бути обраним Папою таким шляхом. — Доктор Ванек подивився просто в камеру. — Тобто те, що відбулося, належить тлумачити так… вночі Карло Вентреску обрали Папою. Він правив трохи менше сімнадцяти хвилин. І якби він чудом не обернувся на вогняний стовп, то його б поховали у Ватиканських гротах поряд з іншими Папами.

— Дякую, докторе Ванек. — Ґлік хитро підморгнув Макрі. — Ви нас дуже просвітили….

137

Вітторія Ветра сміється до нього й гукає з верхнього ярусу римського Колізею:

— Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.

Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.

— Зачекай, — благає він. — Будь ласка…

У голові щось гупає.

Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся.

Темно.

Він довго лежав у незнайомій м’якій постелі, не розуміючи, де він. Чудові величезні подушки були набиті гусячим пухом. Повітря приємно пахло сухими квітами. З протилежного боку кімнати виднілись подвійні скляні двері. Вони були відчинені, і з розкішного балкона віяв легкий вітерець. У небі поміж хмарами сяяв місяць. Ленґдон намагався згадати, як він тут опинився… і що це за місце.

У свідомості пролітали якісь безладні фантастичні картини…

Сніп магічного вогню… з натовпу виходить янгол… ніжно бере його за руку й тягне в ніч… веде його вимучене, побите тіло вулицями міста… приводить сюди… до цієї розкішної кімнати… підтримує його, напівсонного, під гарячим душем… веде до ліжка… а тоді дивиться, як він засинає мертвим сном.

У темряві Ленґдон розгледів друге ліжко. Постіль була зім’ята, але в ній нікого не було. Десь за стіною монотонно шуміла вода.

На ліжку Вітторії він побачив подушку з вишитою емблемою: ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ. Ленґдон не втримався від усмішки. Вітторія зробила чудовий вибір. Розкішна будівля Старого світу, що виходить вікнами на фонтан «Тритон» роботи Берніні… В усьому Римі не знайти готелю, який би краще їм пасував.

Раптом Ленґдон почув якесь гупання і збагнув, що його розбудило. Хтось стукав у двері, причому дедалі голосніше.

Спантеличений, Ленґдон встав із ліжка. Ніхто ж не знає, що ми тут, подумав він із легким занепокоєнням. Накинув розкішний готельний халат і пішов до передпокою. Повагавшись якусь мить, відчинив важкі дубові двері.

На порозі стояв дужий чоловік у розкішному лілово-жовтому однострої.

— Я лейтенант Шартран, — відрекомендувався він. — Швейцарський гвардієць із Ватикану.

Ленґдон і так чудово знав, хто він такий.

— Як… як ви нас знайшли?

— Я побачив, як ви вночі пішли з майдану. Простежив за вами. Щастя, що ви ще тут.

Ленґдона раптом охопила тривога. Невже кардинали послали Шартрана, щоб він привів їх із Вітторією назад до Ватикану? Адже, крім колегії кардиналів, правду знали тільки вони двоє._ Вони становили загрозу.

— Його Святість попросив мене передати вам оце, — сказав Шартран, простягнувши конверт із папською печаткой.

Ленґдон розірвав його і прочитав листа, написаного від руки:

Ленґдон перечитав листа двічі. Колегія кардиналів, поза сумнівом, обрала достойного й благородного лідера.

Перш ніж Ленґдон устиг щось сказати, Шартран витягнув невеличкий пакунок.

— На знак вдячності від Його Святості.

Ленґдон узяв пакунок. Він був важкий, загорнутий у коричневий папір.

— Згідно з указом Його Святості, — сказав Шартран, — Ватикан позичає вам цю пам’ятку з папського сховища на невизна-чений термін. Його Святість просить лише про одне — щоб у своєму заповіті ви зазначили, що її належить відіслати назад до Ватикану.

Ленґдон розгорнув пакунок і занімів. Це було тавро. Діамант ілюмінатів.