Янголи i демони

Усе зупинилося.

— Карло… — Мортаті зовсім знесилів. — Дитина Його Святості — це ти.

Цієї миті камерарій відчув, що полум’я віри в його серці тьмяніє. Тремтячи, стояв він перед вівтарем на тлі Мікеланджелового «Страшного суду». Він знав, що тільки-но побачив пекло. Він розтулив було рот, аби щось сказати, але вуста затремтіли, і з них не вилетіло ні звуку.

— Хіба ти не розумієш? — схвильовано говорив Мортаті. — Саме тому Його Святість прийшов до тебе в лікарню у Палермо, коли ти був іще хлопчиком. Саме тому він забрав тебе до себе й виховував. Черниця, яку він кохав, — це була Марія… твоя мати. Коли ти народився, вона пішла з монастиря, але ніколи не порушувала вірності Богові. Папа, довідавшись, що вона загинула під час вибуху, а ти, його син, дивом урятувався, за-присягся Богові, що більше ніколи тебе не залишить. Карло, твої батьки обоє зберегли цноту. Вони не порушили обітниць Богові. Проте знайшли спосіб привести у світ тебе. Ти був їхнім спільним чудом.

Камерарій затиснув долонями вуха, щоб не чути цих слів. Заціпенілий, він стояв перед вівтарем. Тоді, відчувши, що світ вислизає в нього з-під ніг, безсило впав на коліна й дико закричав.

Секунди. Хвилини. Години.

Здавалося, у стінах Сікстинської капели час утратив сенс. Вітторія повільно приходила до тями від заціпеніння, що скувало всіх присутніх. Вона відпустила руку Ленґдона й почалала протискатися крізь юрбу кардиналів до виходу. їй здавалося, що до дверей каплиці багато миль і що всі її рухи сповільнені… наче під водою.

Вона маневрувала поміж мантіями, і її рух, схоже, вивів із трансу інших. Дехто почав молитися. Дехто плакав. Інші повернулися й дивились їй услід, і вираз розгубленості на обличчях поступово змінився тривогою. Вона вже протиснулась майже крізь увесь натовп, коли хтось схопив її за руку. Дотик був слабкий, але впевнений. Вона повернулась і побачила перед собою старого кардинала зі зморшкуватим лицем. У його очах застиг страх.

— Ні, — прошепотів кардинал. — Не йдіть.

Вітторія зупинилась, здивована.

З іншого боку підійшов іще один кардинал.

— Перш ніж щось робити, треба подумати.

Тоді ще один:

— Це може спричинити страшний біль…

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

— Але все, що тут сьогодні сталося… Світ обов’язково мусить почути правду.

— Серцем я вас підтримую, — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, — але це шлях, з якого немас вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цьо го люди зможуть знову вірити?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

— Прислухайтесь до людей на майдані, — сказав один. — І [с розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

— Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, — мовим інший. — Мусимо діяти обачно. Наслідки цього…

— Він убив мого батька! — вигукнула Вітторія. — Він убим власного батька!

— Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, — із сумі їм сказав кардинал, що тримав ЇЇ за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбати особисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

— Що ви збираєтеся зробити? — вигукнула вона. — Вбити мене?

Кардинали сполотніли, і Вітторія відразу ж пошкодувала про ці слова. Вона бачила, що в цих чоловіків добрі серця. Вони вже достатньо сьогодні надивились на насильство. Вони не хотіли їй погрожувати. Вони просто опинилися в безвиході. Налякані. Розгублені.

— Я тільки хочу… — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, —.. щоб ми вчинили так, як буде правильно.

— У такому разі ви її відпустите, — почувся в неї за спиною низький голос. Слова прозвучали спокійно, але категорично. Роберт Ленґдон став поруч із нею і взяв її за руку. — Ми з міс Ветрою йдемо звідси. Негайно.

Кардинали невпевнено почали розступатися.

— Зачекайте! — Це був Мортаті.

Він ішов до них центральним проходом, залишивши нещасного камерарія самого перед вівтарем. Здавалося, за останню годину Мортаті дуже постарів. Він згорбився, неначе ніс на плечах важкий тягар ганьби. Він підійшов до них і поклав одну руку на плече Ленґдонові, другу — Вітторії. Вітторія відчула в його дотику щирість. Очі кардинала були повні сліз.

— Звичайно, ви можете йти, — сказав Мортаті. — Звичайно. — Він змовк, його горе здавалося безмежним. — Прошу вас тільки про одне… — Він довго дивився собі під ноги, тоді знову звів очі на Вітторію й Ленґдона. — Дозвольте, я зроблю це сам. Зараз я вийду на майдан і знайду спосіб, як їм розповісти. Ще не знаю, як я це зроблю… але я їм усе розповім. Церква мусить сама зізнатися у своїх гріхах. Про наші поразки ми мусимо сказати людям самі.

Мортаті повернувся до вівтаря і з глибоким сумом мовив:

— Карло, ти привів цю Церкву на край прірви. — Він змовк, розглядаючись. Біля вівтаря нікого не було.

У боковому проході щось зашурхотіло, і всі почули, як зачинилися двері.

Камерарій зник.

134

Камерарій Карло Вентреска швидко йшов коридором, і його біла мантія гойдалася в такт крокам. Швейцарські гвардійці здивувалися, коли він вийшов сам із Сікстинської капели і сказав, що хоче побути на самоті. Але вони скорилися і пропустили його.

Коли камерарій повернув за ріг і гвардійці вже не могли його бачити, його охопив несамовитий вихор почуттів. Він ніколи не думав, що людина здатна таке переживати. Він отруїв чоловіка, якого називав «святим отцем» і який звертався до нього «сину мій». Камерарій завжди вважав, що слова «отець» i «син» були лише даниною релігійній традиції, а тепер він дізнався страшну правду — вони мали буквальний зміст. І

Так само, як тієї фатальної ночі кілька тижнів тому, камерарій відчув, що блукає, як божевільний, у темряві.

Того ранку йшов дощ. Хтось із обслуги Ватикану постукав у двері камерарія і розбудив його від тривожного, неглибокого сну. Пап;. сказали йому, не відповідає ні на стукіт у двері, ні на телефонні дзвінки. Духовенство налякалось. Камерарій був єдиною особою, яка могла заходити в апартаменти Папи без запрошення.

Камерарій зайшов до спальні і побачив Папу таким самим, яким залишив попереднього вечора. Святий отець лежав у ліжку, і його обличчя, перекошене передсмертною судомою, нагадува лі > обличчя самого сатани. Язик був чорний як смерть. У ліжку Піііііі спав сам диявол.

Камерарій ні про що не шкодував. Бог сказав своє слово.

Ніхто не дізнається про зраду… поки що. На все свій час.

Він оголосив жахливу новину — Його Святість помер від інсульту. Тоді заходився готувати конклав.

Мати Марія шепотіла йому на вухо: «Ніколи не порушуй обітниці Богові».

— Я чую тебе, мамо, — відповів він. — Цей світ безбожний. Його треба навернути на праведний шлях. Страх і надія. Це єдиний спосіб.

— Так, — сказала вона. — Як не ти… то хто? Хто виведе Церкву з пітьми?

Зрозуміло, що не хтось із preferiti. Усі вони старці… живі покійники… ліберали, що підуть шляхом покійного Папи — підтримуватимуть у пам’ять про нього науку, шукатимуть сучасних прибічників і відмовляться від давніх традицій. Старці, що безнадійно відстали від життя й жалюгідно вдають, що це не так. Звісно, у них нічого не вийде. Сила Церкви в традиціях, а не в пристосуванстві. У світі не залишилось нічого стабільного. Нічого святого. Але Церкві не потрібно змінюватись, вона просто має нагадати світові, що її роль не вичерпалась! Зло живе! Бог переможе!

Церкві потрібний лідер. Старці не здатні запалювати віру в серцях! Ісус запалював віру! Молодий, енергійний, сильний… І він умів творити чудеса.

— Смачного, — побажав камерарій чотирьом preferiti, залишаючи їх за чаєм в особистій бібліотеці Папи. До конклаву було ще кілька годин. — Ваш провідник скоро прийде по вас.