Срiбний павук

Інспектори кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль за всіма писаними і неписаними правилами мали би схопитися і переслідувати злочинця, натомість вони взялися підводити ароматизовану незнайомку, у якої під час падіння задерлася сукня і пильні детективи отримали змогу швидко вивчити досконалої краси ноги прибулої у шовкових тілесного кольору панчохах.

— Шановна мадам, — почав Гельмут каліченою французькою, коли вони поставили незнайомку на ноги, — від імені…

— Яка мадам, — перебила Гельмута гостя готелю німецькою з якимось приємним незрозумілим акцентом, — якщо вже на те пішло, то — панна, — останнє слово вона сказала українською.

— Ми страшенно перепрошуємо, — Гельмут перейшов на загальнозрозумілу, чернівецьку мову, — ми працівники кримінальної поліції, інспектор Гартль…

— Інспектор Штефанчук, — коротко вклонився Кароль.

— Ловили небезпечного злочинця… — пробелькотів Гельмут.

— І така прикрість, панно, — додав Кароль.

— Наскільки я розумію, — дівчина на якусь мить продемонструвала детективам свої білі зубки, — я мимоволі стала причиною цієї прикрости…

— Що ви, що ви, панно, — дуетом перебили дівчину детективи, — це наша, винятково наша вина, яку ми найближчим часом виправимо.

— Що ж, бажаю успіху, — дівчина зібралася йти до свого номера.

— Мила панно, — ґалантно торкнувся її ліктя Кароль, — позаяк ми певним чином якось разом так зазнали незручностей від не в міру нахабного злочинця, чи не може це стати приводом для, ненав’язливо кажучи, більш предметного знайомства… Ху! — Кароль аж спітнів від такої кучерявої промови.

— Марія Видатга.

— Французка? — здивувався Гельмут.

— Ні, санскритка, — серйозно відповіла дівчина.

— Дуже приємно, панно Видатга, — знівечено промовили один за одним детективи, вони до таких жартів не звикли.

— Це не жарт, — сказала панна, — я справді за паспортом так називаюсь…

— А за яким паспортом, — хитро спитав Кароль, — іранським чи ірландським?

— Нансенівським, — невдоволено кинула дівчина і, сипонувши трохи сіро-перламутрових іскор з очей, пішла до свого номера. Портьє ще раз промокнувши хусточкою розбиту губу, поніс за нею валізи. Десятий номер, подумки кожен про себе відзначили детективи, плентаючись до свого бюра. Дорогою говорили про службові справи, як мають звітувати шефови про такий ганебний провал з Думітру Кантеміром і як, зрештою, мають цього зарізяку ловити, бо інакше й бути не може, аби вони не виправили цю халепу… А думали про зовсім інше. Неподалік від квестури Гельмут без усякого переходу сказав:

— Вона просто збиткується з нас.

— Справді, яка Видатга, нансенівський паспорт, хоча вона й видатна, як на мене, але де таке прізвище є у людей?!

— Та й з цим паспортом, ніби з тих, що їх Фрітьоф Нансен виклопотав для білої еміґрації з Росії, щось не те, не схожа вона на ту публіку.

— Так, — погодився Кароль, — вона не виглядає на велику княжну, що працює офіціянткою у дешевому паризькому бістро.

— А хто тоді ця прибула панна? — не вгавав Гельмут. — Я мушу дізнатися.

— А чому це ти мусиш? — ревниво спитав Кароль, стишуючи ходу.

— А хто? Ти? — зловісно перепитав Гельмут.

— А хоча б і я, а що? — Кароль зупинився.

— А те, що я перший! — Гельмут узяв Кароля за вилогу піджака.

— Забери ратицю, — прошипів Кароль, — бо я потім не відперу піджак.

— Від крови будеш прати своє лахміття. — Гельмут розмахнувся. Кароль зігнутою в лікті лівою рукою блокував удар і в свою чергу правою спробував поцілити Гельмутови в ніс, але той ухилився.

Біля них почали збиратися роззяви. Детективи це помітили, одночасно опустили руки, позастібали свої франтуваті двобортні піджаки, поправили однакові краватки у навскісну смужку, лише у Кароля синьо-жовтої барви, а у Гельмута — червоно-чорно-білої, насунули на очі капелюхи і попрямували до квестури поліції.

Це було не перше зіткнення двох гарних чернівецьких парубків — українця Кароля Штефанчука і німця Гельмута Гартля, навпаки, це було звичною і буденною справою. Перший раз їхні шляхи перетнулися тоді, коли обидва, кожен у своєму буршеншафті — Кароль у академічному товаристві «Чорноморе», а Гельмут у «Алеманії» — перейшли зі стану «фуксів» у «комілітони» і шукали приводу для дуелі. Приводу як такого не було, тому зустрівшись на вулиці Новий світ Гельмут і Кароль у новеньких «кольорах» — стрічках і картузах своїх корпорацій — просто зловісно поглянули один на одного.

— Добрий вечір, пане, — сказав хтось один з них, історія замовчує, хто саме був перший, бо це наразі цілком несуттєво.

— Але ж біла днина, пане, чи, може, вам у очах темно?

— До ваших послуг, пане!

— До ваших послуг!

Наступного дня вдосвіта в університетському скверику «чорноморець» Штефанчук і «алеман» Гартль уже билися на шпагах во ім’я чести і гонору своїх академічних товариств. Сили виявилися приблизно рівними, і через півгодини мети поєдинку було досягнуто — кожен з дуелянтів поранив свого візаві у ліву щоку, що і треба було довести. Після цього прикрашені чудовими романтичними рівненькими шрамами корпоранти Штефанчук і Гартль почали у студентському середовищі вважатися шляхетними лицарями і водночас хвацькими рубаками, з якими остерігалися сваритися члени інших буршеншафтів. Згодом вони ще кілька разів билися, але вже без крови, просто задля спортивного інтересу і тяглости традицій. Хоча назагал українські академічні «козаки» з німцями не билися, а здебільшого з румунами і поляками. Ці обоє вважалися ворогами, але разом з тим кожен відчував повагу і симпатію до свого давнього суперника. Після закінчення факультету права обидва зустрілися на службі у кримінальній поліції, і там їхня дружба-ворожнеча продовжилася. На шпагах Кароль та Гельмут уже не билися, але в писок один одному час від часу давали. Крім того, їх суперництво продовжувалося на футбольному полі — Кароль грав у «Довбуші», а Гельмут — у «Яні». Одного разу вони навіть стрілялися, але то було під час великої пиятики на пікніку біля Цецинської гори, тому вистреливши по одному набою, як того вимагали правила поєдинку, у білий світ, дуелянти, обнявшися, пішли допивати алкогольні припаси. Шеф кримінального бюра Віктор Попеску, дізнавшись про давню ворожнечу своїх інспекторів Штефанчука і Гартля, спробував було розвести їх по різних службових справах, але запротестували обидва і попросилися працювати разом. Справді, напарниками вони були надійними і до халепи з Кантеміром вважалися найздібнішими, найдотепнішими і найфортуннішими серед офіцерів кримінальної поліції.

А тепер така ганьба! З їхніх рук у буквальному сенсі вислизнув дуже небезпечний злочинець, бандит, що стріляв у аґентів поліції, і — що найпаскудніше — однофамілець шанованого гонораціора пана примаря Чернівців, полковника Йона Кантеміра!

Вони виструнчившись стояли у кабінеті свого шефа пана Попеску, а той цвікав їм ув очі, мовляв, як це так, панове офіцери, як це так, адже у своїх руках ви тримали цього злочинця?! Шеф був невисоким сухуватим і дуже нервовим, він аж підстрибував, намагаючись якнайжахливішими фарбами змалювати наслідки, до яких призвела злочинна недбалість його підлеглих, це ж — підсудна справа, панове, пан Гроссаріу, секретар квестури поліції, вимагає, аби вас дали під суд, але ж я вас відстояв, хлопці, самі розумієте, але ви, кручя мете, мусите мені впіймати цього Кантеміра, бо я сам вас цими руками… буком…

Пан Попеску ще довго підстрибував біля височенних детективів, і якби хтось це спостерігав збоку, не міг би не визнати, що виглядає шеф кримінального бюра комічно.

Для детективів Гартля і Штефанчука настала куца година: невідомо звідки, про те, як ганебно — задивившися

на якусь мадемуазель — вони випустили зі своїх рук небезпечного злочинця Думітру Кантеміра, стало відомо усій квестурі і над ними почали тихцем насміхатися. Ще донедавна найфортунніші, найкмітливіші і найризиковіші об’єкти тихих заздрощів старших за віком колеґ, тепер стали мішенями у вправлянні злою іронією. Поза очі, звичайно, бо хто хотів бути битим від цих фізично найсильніших у бюрі, а тепер ще й розлючених бугаїв.