Срiбний павук

Невже і тепер?! Серед білої днини?! Так і є! Вуйко неквапом зупинив фіру біля монумента, взяв вила і швидко скинув сіно навпроти бугаєвої морди. Потім об’їхав фірою монумент, витягнув латаний мішок і насипав під цоколь купу кінських кізяків, навпроти місця, діаметрально протилежного бугаєвій морді. Закінчивши, сів на фіру, хвацько ляснув батогом і поторохтів догори тією ж вулицею, якою й приїхав. За рогом примарії зупинився, там до нього підійшло кілька студентів університету, Кароль безпомильно впізнав у них корпорантів німецького буршеншафту «Армінія» та українського «Запороже», хоча вони були без своїх «кольорів», тобто без корпоративних шапочок, картузів і стрічок. Бурші відрахували вуйкови плату за сіно і він, задоволено вйокнувши, поїхав, а студіозуси зловтішно гігікаючи, вийшли з-за рогу і витріщилися на «символ румунської величі», який так об’ївся сіном, що аж си обісрав… Справді, цей бугай якийсь проблемний на предмет дефекації, недаремно німці його називають не Унірій, а Уріній, від слова der Urin — сеча… Кароль, спостерігаючи за корпорантами, дещо згадав зі своєї студентської юности, торкнувся рожевого гарненького рівненького шрамика на лівій щоці і похмуро глипнув на напарника. Той уже теж дивився у вікно і, гідно оцінивши ситуацію, душився зі сміху.

— Цілу фіру сіна, га, Каролю, — витирав уявні сльози Гельмут, — цілу фіру дали їсти ворожі елементи символу великорумунської слави!..

— Цілий мішок, цілий мішок екскрементів, Гельмуте, він віддав назад, — реготав Кароль.

А на площі тим часом з’явився жандар. Маленький, чорний і страшенно лютий. Студіозуси, вгледівши представника влади, заклопотано пішли собі по Прінчіпеле Кароль у напрямку університету, жандар провів їх підозрілим поглядом, а потім почав репетувати. Кричав, аж поки не прибіг головний двірник центральної частини Чернівців — Ясьо. Він, як завжди, був у капелюсі з опущеними крисами, старому латаному робочому плащі та у білій сорочці з модною тоненькою краваткою — пана Яся недаремно називали фанатом чистоти. Поспішаючи на жандарів вереск, Ясьо прихопив з собою лише бляшану шуфельку для сміття, а мітлу — забув. Тепер він руками згортав сіно на шуфельку, збираючись віднести його на смітник, але жандар сердито схопив його за комір і, бризкаючи слиною, вказував на кінські екскременти. Ясьо знизав плечима і зібрався йти, очевидно, за мітлою, але жандар обернув його у бік монумента і штовхнув межи плечі. Ясьо оглянувся туди-сюди, вбрав робочі рукавиці і підійшов до поблизької клумби, де поміж трояндами ріс вчасно не зрізаний трандафір — здичавіла троянда. Двірник нарвав жмут трандафіру, зімпровізував мітлу і взявся прибирати за буйволом.

— Бачиш, Гельмуте, — вдавано глибокодумно сказав Кароль, — що робить цей двірник пан Ясьо?

— Що, що? — Гельмут витирав уже справжні сльози, — усуває Урінієву шкоду.

— А з чого він мітлу зробив?

— З трандафіру, здається.

— А через кілька десятків років складеться легенда, що, мовляв, Чернівці — це таке дивовижне місто, таке екзотично-романтичне, таке артистично-вишукане, що там навіть двірники підмітають хідники трояндами…

Гельмут здивовано поглянув на Кароля і буркнув:

— Я цю дурницю уже десь чув.

— Ахтунґ, — прошепотів Кароль до свого напарника і очима вказав на одну кельнерку, чорнооку кучеряву румуночку з яскраво нафарбованими губами. До неї щойно підійшов швейцар, щось шепнув на вухо, після чого вона спалахнула, як півонія, сказала кілька слів метрдотелеви, скинула мережаний фартушок і вибігла із зали.

— Воно, — погодився Гельмут, — пішли.

Детективи неквапом підвелися, Гельмут кинув на стіл

банкноту на сто леїв, і вони підійшли до вішалки, де висіли їхні розкішні сірі капелюхи «борсаліно». Кароль одягнув капелюх і, зсунувши його трохи на лівий бік, попрямував до виходу. Гельмут зсунув капелюх направо і пішов не до виходу, а до кельнера, що їх обслуговував, по решту. А вже потім наздогнав Кароля. Вони піднялися на другий поверх, де розміщувалися номери «люкс». Кароль підійшов до портьє, розстібнув ґудзик свого двобортного піджака з англійської вовняної тканини, відхилив вилогу і показав під лівою пахвою дерев’яну, оздоблену перламутром, рукоятку нікельованого кольта у наплечній кобурі. Портьє дуже зацікавився і почав уважно вивчати блискучі шурупи на рукоятці Карольового револьвера.

— Поліція, — прошепотів Кароль, а педантичний Гельмут на підтвердження показав срібний знак інспектора кримінального бюра у комплекті з парабелумом.

— Де? — запитав у портьє Кароль.

— Номер дев’ять, — прошепотів той.

— Ключ?

— Нема, він забрав.

— Сиди тут, мовчи і не постраждаєш, а ще краще сховайся у вільний номер.

— Не можу, пане, — несподівано сказав портьє.

— Що? — здивувалися детективи.

— Я мушу бути на своєму робочому місці, — бундючно задер підборіддя портьє, — незважаючи ні на що, тим більше — ми очікуємо на гостей.

— Сиди, але тихо.

Детективи підійшли до дев’ятого номера, повитягали зброю, Кароль став біля дверей спиною до стіни, а Гельмут з розбігу гепнув ногою у черевику зі сталевими підківками у двері. Замок зламався, і Кароль вбіг у номер.

— Руки догори, Кантеміре!

Кантемір, міцний чорновусий красень з тоненькими «кавалєрськими» бурцями, видів на широкому ліжку у нижній білизні і розчаровано дивився на свій бравнінґ, що лежав на нічному столику.

— То що з руками? — нагадав йому Гельмут.

— Зараз, — буркнув Кантемір і поволі витягнув одну руку з бюстгальтера чорнявої кельнерки, а другу з її ж шовкових трусиків і підняв догори.

— Одягайся і бігом звідси, — сказав Кароль кельнерці. — А ти, Кантеміре, будеш одягатися чи підеш з нами так?

— Панове клямпури жартують, — скривився Кантемір і почав одягатися.

— Чекай, я тобі дам клямпура у квестурі, — пообіцяв Гельмут, ховаючи Кантемірів пістолет у кишеню.

— Це ви можете, — зітхнув Кантемір, зав’язуючи ясно-зелену краватку з «павичевим оком».

— Давай кайданки, — шепнув Кароль до Гельмута.

— Я не маю, — тривожно відповів Гельмут, — думав, що у тебе є.

— А я… — Кароль нервово глипнув на Кантеміра, що обережно, аби не зіпсувати набріоліненої зачіски, одягав синій велюровий капелюх. — Та що вже там, поведемо цього лайдака так. Слухай, Кантеміре, — Кароль помахав перед бандитовим носом своїм блискучим револьвером, — ми шануємо твій гонор, тому поведемо у квестуру без сталевих браслетів, але якщо захочеш втікати, то пам’ятай, що дістанеш кулю в потилицю.

— А то й дві, — докинув Гельмут. — Пішли!

Детективи стали обабіч Кантеміра, взяли його за руки вище ліктя і, легковажно позасувавши зброю у кобури, повели коридором до виходу.

У хмарці запаху дорогих французьких парфумів коридором назустріч їм пливло щось однозначно нечернівецьке. Бо все варте уваги в Чернівцях блискучі кавалери Кароль і Гельмут знали достеменно. А це — щось паризьке: сірий з відливом розстібнутий макінтош, під яким шовкова зеленувата, ще не баченого на берегах Пруту крою сукня, замшеві брунатні черевики на невисоких обцасах, що складали ансамбль з такими ж рукавичками і сумочкою, на перший погляд простий, темно-зелений, але насправді дуже дорогий і надзвичайно модний капелюшок і безсоромно витріщені величезні сірі очі. А ще незвична для цих країв не яскрава, а якась рожево-бліда помада на губах. Портьє ніс за нею дві елеґантні валізи із сірої шкіри. Кароль і Гельмут недарма були фаховими детективами, тож ретельно розглянули це диво, відзначивши навіть, що вона досить висока на зріст і якби взула щось на вищих обцасах, то була би рівна з ними, а вони досить рослі хлопи…

Кантемір оцінив ситуацію, він кулаком лівої руки зацідив Гельмута у пах, а ліктем правої гримнув Кароля у підборіддя. Потім вирвався з поліційних рук, рвонувся вперед, схопив за передпліччя прибулу гостю готелю, розвернувся і жбурнув її прямо на детективів, що кинулися за ним. Усі троє, Кароль, Гельмут і прибула, покотилися на підлогу, Кантемір мимохідь дав у писок портьє і втік.