Емiсар

Я слухав новини і чим далі, тим більше розумів суть. Виявляється, імпульси припинили надходити тоді, коли наш літак був у повітрі. Їх не було аж вісім секунд. Увесь світ приготувався до загибелі багатомільйонного міста. А потім вони відновилися. І вже за півгодини терорист узагалі вимкнув усю систему. І щойно це сталося, до нашого літака, на борту якого за моїми уявленнями, вже не мало бути живих, взяли курс два винищувачі американських ВПС, котрі, як стверджували усі служби новин, мали наказ розстріляти терористів. Проте при наближенні винищувачів літак з непрацюючими двигунами майстерно спланував у міжгір’я, де і сів на пасовиську, після чого за кілька хвилин вибухнув.

Інга байдуже дивилася на екран, не переймаючись почутим і побаченим. Ще б пак, адже з нею все-таки сталося те, чого вона найбільше боялася. І винуватець цього щойно мало не покинув її. Можна зрозуміти. А от я прозрівав, забуваючи, що і зі мною кілька годин тому відбулося дещо неординарне. Прозрівав, остаточно доставляючи крапки над «і».

Марк був у літаку! Він нікуди не зникав. Вочевидь, це була ідея Стенлі, тобто Огарьова, — застрахуватися цілим містом заручників на час проведення операції. Вочевидь Марк отримав пояснення, що це украй необхідно, аби отримати кошти, необхідні для подальшого втілення у життя задумів щодо відновлення цивілізації. Напевно, Огарьов переконав його, що за жодних обставин нових землян не знищуватимуть. Насправді ж у задумах Огарьова було знищити Марка у найвідповідальніший момент і влаштувати трагедію у Нью-Йорку, щоб це виглядало як грандіозна операція, проведена одним з «яничарів». Про більший ефект годі було й мріяти.

І момент істини настав у банку, коли я, як вважав досі, бовкнув чи не найбільшу у своєму житті дурницю. Завдяки дивовижному співпадінню вона стала підступним ударом по місцю, яке у старого й досвідченого розвідника виявилося неприкритим. Огарьову примарився провал, і єдино правильною дією для втілення власних задумів було миттєве знищення Марка, після чого вибух у Нью-Йорку стався б за десять секунд. Напевно, він розумів, що при цьому жертвує і собою.

Але Марк виявився спритнішим. І річ не в умінні за коротший час послати кулю точно у ціль. Гадаю, основні труднощі для нього полягали у тому, аби упродовж цієї миті вибрати правильне рішення. Застрелити свого вчителя, батька, який з невідомих причин підняв на нього руку. Убити найдорожчу людину задля порятунку мільйонів чужих, створених ворогами, але які уміють переживати, кохати, цінувати життя. Що саме стало для Марка дилемою? Важко сказати. Але вирішити її він зумів у вірному напрямку.

А далі вже йому довелося лише боротися з технічними труднощами. І ми, треба сказати, знову добряче «допомогли» йому у цьому, не бажаючи користуватися його головою, а постійно намагаючись запхати власні під підняту гільйотину обставин. Хитрий Стенлі-Огарьов, звиклий страхуватися, мав на такий випадок ще один «подарунок». Тільки його заслугою могло бути пошкодження бортових електронних систем літака. Вимкнувся і передавач Марка, від чого у буквальному розумінні завмерло півсвіту. І Марк знову зробив те, що було єдино правильним рішенням у цій ситуації. Не бажаючи смерті мільйонам землян, хоч і вважав їх штучно створеними, віч зумів видертися і закріпитися на зовнішній поверхні літака, який вочевидь екранував імпульси з пристрою Стенлі. Стикнувшись з цією проблемою, Марк не мав ані секунди для пояснень, не те що для пошуку пристрою у кишені Огарьова, і кинувся до дверей, залишивши у кабіні куртку з вибухівкою, яка могла йому заважати, а також флешку, яка була надзвичайно дорогою і могла вилетіти під час акробатичних трюків у повітрі. Саме це мало служити нам підказкою, що він повернеться. Як і те, що не бажаючи розгерметизувати літак і так ускладнити політ на автопілоті, Марк якимось дивом ще й зачинив за собою люк. Робив би він це, якби покидав нас напризволяще? Та найголовнішим у наших прикрих помилках було інше: ми знову не послухалися його простих і конкретних наказів. Він же просив не відходити від Стенлі ні на крок! Просив не користуватися власним розумом навіть у разі, якщо знову здасться, що він загинув!

Вочевидь Марку за вісім секунд вдалося відновити імпульси свого передавача і запобігти вибуху. Але йому доводилося продовжувати політ, тримаючись зовні. Напевно, він передбачав агресивні дії американців у випадку найменшої можливості. Якби стався вибух у Нью-Йорку, їхні служби знищили б наш літак миттєво. Якби Марк зовсім від’єднав вибухівку, американці, судячи зі щойно почутого, також зробили б це. Тому Марк змушений був триматися невідомо за що і невідомо чим, не здатний навіть постукати по обшивці, і чекати, поки у літаку скінчиться пальне і він знизиться на висоту, непридатну для дій винищувачів. Лише тоді Марк розраховував звільнити місто заручників і зникнути самому. Власне, це він і зробив, щоправда, вже без нас.

Служба новин повідомляла, що ФБР та ЦРУ досі ведуть пошуки у тому районі, та я знав напевно — їхні зусилля будуть марними. І ще дикторка повідомила, що у тому, що залишилося від літака, американські спецслужби знайшли рештки тіл трьох людей — двох чоловіків та жінки, що змусило їх припустити загибель цих людей при посадці або ж ліквідацію співучасників тим, хто «заварив» усе, тобто Марком. Мороз ішов по шкірі від розуміння, що йдеться про нас. Звідки взялося у літаку троє тіл, для мене принаймні залишалося повною таємницею. Єдине, у чому я не сумнівався: той, кого належало звати Марком, міг усе. Практично усе.

Я уявив собі, як зараз десь у лісах Флориди або уздовж каньйонів Колорадо, або ж у безмежних кварталах того самого Чикаго крокує він — самотній вовк серед численного й різнобарвного племені, яке незаслужено живе на чужій землі, останній лицар неіснуючого легіону, а насправді продукт злого розуму, покликаний нести смерть чужим ворогам. Тепер я точно знав, що він не виправдав повною мірою надій тих, хто створив його. Напевно, Огарьов і Ко десь кардинально помилилися, не врахувавши у своїх теоріях та розробках ще деяких нюансів. Очевидно, за своїми чорними і водночас геніальними проектами вони не змогли дійти висновку, що в людині можуть бути генетично закладені істини, через які важко переступити незалежно від того, яке серце — нормальне чи розташоване навпаки.

І ще я розумів одну причину, чому часто його згадуватиму. Марк був тим, у кого є Вона — Мрія.

Та, за яку хочеш іти до кінця, незалежно має вона насправді шанси здійснитися чи ні.

Сонце хилилося до обрію і довгий незграбний автобус рушив з місця, везучи нас у глиб країни ацтеків. У шлунку важко лежали кілька смажених із чимось пляцків, гостроти яких я не відчував. Вони просто каменем тиснули на моє бідне серце, можливо тому, що розташоване воно було не так, як належить. Я сидів, притулившись спиною до поруччя, а сяюче блакиттю море зникало у кривих і галасливих мексиканських кварталах.

Галера стояла у гавані на тому ж місці, ніби відтоді минуло не три місяці, а три дні. Їх побачили одразу. І невільник, котрий сидів високо на мачті, голосно закричав, указуючи рукою і примушуючи всіх зібратися на верхній палубі біля борту. Нукери Менгу-Гірея зупинилися, а яничар-ага, не оглядаючись, спрямував коня до берега. Одразу почали піднімати парус, загуркотів трап і раби вже прилаштовували його, щоб повелителю зручно було потрапити на корабель. Посипалися удари нагайок на спини гребців, задзеленчали ланцюги…

Трап був широкий і Тубілай, не спішуючись, загнав коня на галеру. Вологий та свіжий запах моря залазив у груди, але чомусь не п’янив, хоч і означав закінчення небезпечних пригод. Тут він повелитель — не менший, аніж султан у палаці. Звідси — прямий шлях додому. Він виконав свою місію, яка не раз могла його згубити. Хвала Аллаху! Всевишній бачить усе. І тепер найсвітліший осипле його золотом, дасть йому ще більшу владу і дорогі подарунки, рабів, невільниць зі свого гарему.

Та найменше хотілося йому зараз того гарему, особливо, коли, зіскочивши з сідла на палубу, обережно зняв загорнуту у дорогу тканину Марію — найгарнішу з жінок, яких доводилося бачити досі. Не додавали впевненості і згадки про рабів і золото, прощення і милість великого Сулеймана-паші. Ба більше, сама думка про шлях додому виявилася якоюсь спотвореною, так наче й не було ніякого дому взагалі. Та й навіщо дім воїну?