Емiсар

Олексій ВОЛКОВ

ЕМІСАР

Бій був коротким і жорстоким. Їх оточили одразу за млином, що стояв на річці, коли половина загону вже переправилася на інший берег. Кіннота наскочила несподівано, і хто не встиг перебратися вузьким містком, змушені були повертатися обличчям до ворога, вступаючи у бій. Охоронна сотня полковника знесла супротивника просто у річку. Дзвін шабель зливався з іржанням коней і криками поранених. Їх скидали у потік разом з кіньми, і вода кипіла намулом уперемішку з людьми. Вершники, вивільнившись від своїх скакунів, намагались урятуватись у чорній, пінній після коліс млина, воді.

А по той бік містка також здригалась земля. Кілька десятків запорожців, котрі стояли у містечку, піднялися на диво швидко, попри те, що задовго до півночі лежали напівмертвими від горілки, готові були зробити те ж саме з частиною ворогів, які встигли переправитись. Їхні списи вже опустилися додолу, а гикання і свист разом із хмарою пилюки мали накрити решту непроханих гостей.

Бастюрк вихопив з піхов ятаган, перелякано озираючись на свого ватажка. Тубілай же на якусь мить, здавалося, застиг. Навіть кінь його підсів, захарчав, наче готуючись до стрибка, напевно, в обличчя самій смерті. Але померти зараз не входило у плани вершника. Смикнувши дівчину з коня до себе у сідло так, ніби вона була пір’їнка, Тубілай обхопив лівою рукою її стан, утримуючи водночас повіддя, правою ж підняв над головою блискучий ятаган, і лише тоді кінь забив копитами, несучи воїна, прикритого дівчиною, наче щитом, просто на списи запорожців.

Відстані між ними майже не залишалося і запорожці з криками: «Панна з ними! Панна…» на повному ходу присаджували коней, здіймаючи догори вістря списів. А Бастюрк, дико гикнувши, кинув решту яничарів у шпарину, яку прорубував собою у рядах ворогів Тубілай. Усе змішалося. Козацькі списи таки увіп’ялися в задніх, та кілька тих, які встигли проскочити за ватажком крізь хмару пилюки, уже летіли степом, огинаючи гай.

Їх врятувало те, що інші яничари, котрі ще встигли проскочити міст після них, хоч-не-хоч змушені були вступити у бій з козаками, й оскільки тих було небагато, запорожці таки зчепилися у герці замість того, щоб одразу кинутися навздогін утікачам.

Бойові вигуки лунали недовго. Останній воїн султана впав від удару козацької шаблі. Кількох, виловлених з каламутної води, вже в’язали на березі. А запорожці були майже неушкоджені, лише той, кого мало не навпіл розрубав ятаган Тубілая, кривавив траву біля поламаного верболозу і ще один затискав рану на боці.

За мить козацький загін, об’єднавшись, зі свистом і гиканням нісся слідами тих, кому якимось дивом поки що вдалося уникнути загибелі. Та однаково вже було відомо, що їм судилося. І жоден зі сп’янілих битвою козаків у тому не сумнівався. Їх наздоженуть, а ні, то перехоплять. Куди подітися чужинцям у цьому степу?

Кафе «Артист»

Я завжди боявся, що ця робота рано чи пізно підсуне мені свиню, якесь западло конкретне, стопудове. І навіть те, що я давно її покинув і осів хтозна-де, у дідька на задвірках, не надто мене заспокоювало. Хоча, якщо по правді, подібні думки зринали рідко. Просто перспектива, що наздожене минуле, завжди малася на увазі.

Цього дощового вечора у кафе товклося досить люду. Дванадцятеро — за нашими мірками багато. Начальник податкової прихопив одразу чотирьох — де ж їм іще подітися від людських очей, попити, вирішити свої чиновницькі проблеми. Двоє ментів з якоюсь панянкою — також наші; пацанва, яка торгує на базарі. Звідси польовою дорогою, за Чортову Гору попри став і вдома — п’яний, не п’яний… Зручне місце, для усіх. Бувають і заїжджі, як оті двоє — просто зупинилися перехопити чого, бо дорога замучила.

Вони засиділися, і Микола, зазирнувши у двері, поглядом попросив дозволу їхати. Я вимкнув електроніку і вийшов до нього надвір.

— Ну що, Сергійовичу, я чухаю. Начебто, культурні… — він кивнув убік останніх відвідувачів.

— Давай, Коль… — погодився я. — Завтра зрання по продукти.

Вони вийшли і молодший попрямував до «Волги», залишеної на майданчику. Другий неспішно витяг цигарку і невизначено кивнув у бік гори:

— Гарне місце у вас.

— Прошу на другий раз.

— Хмм… — його відрижка вийшла переконливою. — А знаєте, ми вас також хотіли б запросити.

— Куди? — не зрозумів я.

Простягнуте посвідчення підполковника СБУ неприємно колупнуло десь у середині.

— Що я можу мати до вашої поважної організації? — невдоволено запитав я, і щось ніби стиснуло у грудях.

— А от і можете, — натягнуто посміхнувся він. — Ми тут не випадково. Навмисне до вас їхали. Хочемо запропонувати вам вигідну справу.

— Ні, дякую! — я підняв обидві руки. — Не хочу ніяких справ. Мені час іти, пробачте. Дякую, що завітали. За вечерю можете не платити.

Іноді доводиться вдаватися до такого. А ці двоє, схоже, на те й розраховували, щоб поїсти надурняк.

— Шановний пане Володимире, — він знову зупинив мене. — Ви не так нас зрозуміли. Плата за вечерю на столі. А ми дійсно хочемо, щоб ви розглянули нашу пропозицію. Усе добровільно. У вас є вибір. Не схочете — відмовитеся. А от вислухати доведеться. Повірте, тут у вас вибору немає.

— Гаразд, — сказав я, відчуваючи все більший і більший неспокій. — У чому ж пропозиція?…а звідки вам відомо моє ім’я?

На це він поблажливо посміхнувся:

— Не лише ім’я, пане Байдо… Не будьте таким наївним, ви ж не такий. Давайте завтра, коли вам зручно, на алеї Перемоги у напрямку до Кільця.

— Це я що, маю їхати до…

— Там вистачить і на бензин, — розвів руками гість, не давши договорити. — Я сидітиму на одній з лавочок, побачите. До речі, я не сказав — це приватна пропозиція. Займатися державним шпіонажем вам не пропонуватимуть.

— А не можна тут і зараз? — наполіг я.

— Пізно, — він показав на годинник. — А розмова довга. Упевнений, вас це зацікавить.

Я повернувся мовчки і застиг біля одвірка. Люба домивала посуд. Оксана вийшла з бару і спробувала зазирнути мені в очі, а потім провела долонею перед моїм обличчям:

— Егей! Альоу! Шефе, ви у відключці? — вона засміялася. — Ти що, побачив те, що на столі, й очманів?

— А що на столі?

Я повільно повернув голову і побачив на скатертині розкладені, наче карти, три купюри по сто доларів. Гроші були справжні. Новісінькі.

— Класні клієнти, — співала Оксана. — Правда? Це завал… Зараз Ігор за Любкою приїде. Мені з ними їхати? Га? Чи не їхати?

Вона легенько штовхнула мене боком.

— Їхати, — упевнено сказав я. — Їхати, сонце… Мені завтра рано вставати. А ти за старшу. На цілий день.

Якщо їхати за сто кеме, треба обов’язково ще сьогодні замінити реле. І не щедра платня несподіваних клієнтів штовхала мене у дорогу. Я розглядав три сотенні купюри, отримані за дві яєчні з беконом, салат і пиво, а відчуття було таке, наче мені вручили чорну мітку. Ті, хто спромогається на подібні жести, не відчепляться так просто, незалежно СБУ вони насправді, чи ні.

У гаражі робота не клеїлась, я згадував оту колишню свою кляту роботу, намагаючись витягти зі спогадів про неї те, що, можливо, й привело двох служак такої поважної організації до кафе «Артист».

Аргумент, що вбиває наповал

Він сидів на лавочці якраз посеред алеї і читав газету. Навколо клумб з квітами мами возили немовлят, старші діти каталися на роликах і скейтах, бабусі-пенсіонерки несли хліб з кефіром, а більшість просто квапилися у своїх справах.

Я привітався і сів поруч. Він відклав газету, і та ж сама натягнута посмішка скривила його обличчя:

— Радий вас бачити, пане Байдо. Як доїхали?

— Дякую, давайте до справи, — попросив я. — До речі, ваша платня виявилася надто щедрою, я привіз решту.

— Ну що ви! — засміявся він, зупиняючи мою руку, яка смикнулася до кишені.

— Це на випадок, якщо не зможу задовольнити вашу пропозицію.