Янтарне скло

Філіп Пуллман

ЯНТАРНЕ СКЛО

^©

_{Перекладач Сергій Савченко}

1

Зачарований сон

У затіненій рододендронами долині, трохи нижче від місця, де починаються вічні сніги, там, де бере початок молочно-білий від талої води струмок та серед величезних сосен літають голуби й коноплянки, лежала печера, напівприхована скелею, що нависала над нею, та важким листям.

Ліс сповнювали звуки: дзюрчання струмка між скелями, свист вітру в голках сосен, дзижчання комах, крики маленьких деревних тварин та пташиний спів. Час від часу різкий порив вітру змушував гілки якогось кедра чи ялинки хитатися та співати, мов віолончель.

Яскраве сонце вкривало наземну рослинність розсипом лимонно-жовтих плям, що чергувалися зі смугами та калюжками коричнево-зеленої тіні. Світло ні на мить не залишалося нерухомим — у верхівках дерев постійно плавав легкий серпанок, перетворюючи промені сонця на перлистий блиск та покриваючи соснові шишки вологою, котра виблискувала, коли туман розвіювався. Іноді вогкість у хмарах згущалася у крихітні краплі мряки, котрі швидше пливли донизу, ніж падали, змушуючи мільйони голок щось м'яко шепотіти.

Уздовж струмка пролягала вузька стежка, котра вела від селища, що лежало в долині, — купки халупок вівчарів — угору, до напівзруйнованої церкви поруч із льодовиком. Там в обіймах гірських вітрів завжди тріпотіли побляклі шовкові прапори та невідомо на що чекали пожертвування — шматки ячмінних коржів і сушений чай, залишені набожними селянами. Гра світла на кризі та випари створювали вельми дивний ефект-над верхньою частиною долини завжди нависали райдуги.

Вхід у печеру був розташований десь за два десятки кроків від стежки. Багато років тому тут жив святий, який проводив весь час у медитації, молитвах та постах, і відтоді місцеві мешканці шанували це місце як священне. Довжина печери становила приблизно тридцять кроків, усередині було сухо. Отже, це було ідеальне житло для ведмедя чи вовка, але тут чомусь жили лише кажани та птахи.

Проте істота, що припала до землі біля порога печери, обводячи все навколо чорними очима та смикаючи гострими вухами, не була ні кажаном, ні птахом. Сонячне світло скісно падало на глянсовий золотавий смух, і тварина — це була мавпа — крутила в лапах шишку, чіпкими пальцями відриваючи лусочки та дістаючи солодкі горішки.

За спиною мавпи, якраз у тому місці, де починалася тінь, сиділа пані Кольтер — вона гріла воду в казанку, що стояв на примусі. Її деймон загарчав, попереджаючи про щось, і жінка підвела очі.

Лісовою стежкою йшла сільська дівчинка. Пані Кольтер знала її — це була Ама, і вона вже декілька днів приносила їм із селища їжу. Оселившись у печері, пані Кольтер дала селянам знати, що вона свята жінка, занурена в медитацію та моління, й що вона склала обітницю ніколи не розмовляти з жодною людиною. Ама була єдиною, кому було дозволено відвідувати пустельницю.

Утім, цього разу дівчинка прийшла не одна. Поруч із нею йшов її батько, який, коли Ама почала продиратися до входу в печеру, залишився на стежці.

Ама наблизилася до печери та вклонилася.

— Мій батько просив мене передати, що він благає вашої прихильності, — сказала вона.

— Вітаю тебе, дитя, — промовила пані Кольтер.

Дівчинка принесла з собою пакунок, загорнутий у вицвілу тканину, і поклала його біля ніг пані Кольтер. Потім вона простягнула букетик квіток — із десяток пролісків, перев'язних ниткою, — та швидко й схвильовано заговорила. Пані Кольтер почасти розуміла мову цих гірських людей, але не варто було їм знати, чи володіє вона нею вільно. Отже, жінка посміхнулася й жестом попросила дівчинку присунутися до неї впритул та подивитися на їхніх деймонів. Золотава мавпа простягла маленьку чорну долоню, а деймон Ами — метелик — пурхав навколо неї, поступово наближуючись, і нарешті всівся на мозолистий вказівний палець.

Мавпа повільно піднесла його до вуха, і пані Кольтер відчула, як до її розуму почав уливатися тонкий струмок розуміння — це слова дівчинки набували чіткого змісту. Селяни раді, що в печері знайшла притулок свята жінка, але ходять чутки, що вона тут не одна — в неї є якийсь небезпечний та могутній супутник.

І цей супутник вселяв у мешканців селища страх. Чи є він хазяїном пані Кольтер, чи, може, це її служка? Чи збирається він завдати шкоди? Що йому треба? Як довго вони житимуть тут? Пані Кольтер відчувала розчинені в потоці запитань побоювання, що охопили дівчинку.

І тут їй на думку спала гарна ідея — можна сказати селянам правду. Звичайно, не всю правду — лише її частину. Пані Кольтер подумки засміялася, але коли почала говорити, її голос був серйозним:

— Так, зі мною справді дехто є, проте вам нема чого боятися. Це моя дочка, але на неї наклали закляття — вона весь час спить. Ми прийшли сюди, щоб сховатися від чаклуна, котрий зробив це, і я намагаюся зняти його та вберегти її від зла. Якщо бажаєш, можеш подивитися на мою дочку.

Голос пані Кольтер дещо заспокоїв Аму, але вона все ще відчувала страх, який посилила згадка про чаклунів і закляття. Проте золотава мавпа тримала її деймона так ніжно, а дівчинці було так цікаво, що вона таки наважилися пройти всередину печери.

Її батько на стежці зробив крок уперед, його деймон-крук двічі звів та опустив крила, але чоловік вирішив залишитися на своєму місці.

Сонце вже сідало, і в печері було темно, тому, перед тим як повести Аму за собою, пані Кольтер запалила свічку. Очі дівчинки виблискували в сутінку, і було помітно, що вона постійно схрещує пальці — вочевидь, аби відігнати злих духів.

— Бачиш? — спитала пані Кольтер. — Тут нема чого боятися.

Ама подивилася на тіло у спальному мішку — це була дівчинка, старша від неї десь на три чи чотири роки. Маленькій селянці ніколи не доводилося бачити волосся такого кольору — темно-жовте, як у лева. Губи дівчинки були стиснуті, і, без сумніву, вона міцно спала, адже її згорнутий у клубочок деймон нерухомо лежав біля її шиї. Він був схожий на мангуста, але менший за розміром і рудо-золотавий. Золотава мавпа ніжно почесала сплячого деймона за вушками, й Ама побачила, що той уві сні заворушився та тихо замурчав. Деймон Ами, набувши вигляду миші, притиснувся до шиї дівчинки й тепер налякано дивився на сплячих.

— Отже, можеш розповісти батькові, що ти бачила, — сказала пані Кольтер. — Жодних злих духів тут немає —лише моя дочка в зачарованому сні та під моїм наглядом. Але, будь ласка, Амо, скажи батькові, що це має бути таємницею. Про те, що Ліра знаходиться тут, не повинен знати ніхто, крім вас двох. Якби чаклун дізнався, де вона, він схотів би знайти та знищити її, а також мене та все довкола. Тож це таємниця! Можеш відкрити її батькові, але більш нікому.

Жінка опустилися на коліна поруч із Лірою, відкинула вогке волосся з її обличчя, нахилилася та поцілувала дочку в щоку. Потім вона підвела сумні люблячі очі догори та так жалісливо усміхнулася Амі, що дівчинка відчула, як її очі застилають сльози.

Пані Кольтер узяла її за руку, і вони пішли до виходу з печери. Там вони побачили, що батько Ами схвильовано дивиться на них знизу. Жінка склала долоні та вклонилася йому, а його дочка, поклонившись пані Кольтер та дівчинці в зачарованому сні, крізь хащі полізла на стежку, і селянин полегшено зітхнув. Батько та дочка ще раз уклонилися печері й пішли геть. За мить вони вже зникли серед рясних рододендронів.